АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

__________________________________________________________________

Справа № 22-ц-8016 / 2011 р. Головуючий: 1 інстанції

ОСОБА_1

Категорія: трудові Доповідач: Даниленко В.М

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 травня 2011 року м. Харків

Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого: судді - Даниленка В.М.,

Суддів: Малінської С.М., Швецової Л.А.,

при секретарі: Подпрядовій В.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 березня 2011 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: Харківський міський центр зайнятості про розірвання трудового договору та звільнення і за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, треті особи: Харківський міський центр зайнятості, Харківське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Управління Пенсійного фонду України в Червонозаводському районі м. Харкова про зобов’язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2009 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому вказувала на те, що вона є фізичною особою підприємцем - суб’єктом підприємницької діяльності без створення юридичної особи з правом використання найманої праці.

07 липня 2009 року між нею та відповідачкою по справі ОСОБА_3 був укладений трудовий договір, зареєстрований у Харківському міському центрі зайнятості за № 20390900341, згідно якого відповідачка була прийнята до неї на роботу на посаду бухгалтера з відповідними функціональними обов’язками щодо ведення бухгалтерського та податкового обліку.

18 листопада 2009 року відповідачка ОСОБА_3 не з’явилася на роботі й була відсутня на робочому місці протягом усього робочого дня, тобто скоїла прогул.

Наступного дня, 19 листопада 2009 року відповідачка ОСОБА_3 зателефонувала позивачці й повідомила їй, що вона викликала лікаря, в зв’язку з тим, що захворіла.

10 грудня 2009 року позивачка отримала поштою цінного листа, в якому знаходилася заява ОСОБА_3, датована 07.12.2009 року, про звільнення останньої з роботи з 11 січня 2010 року та надання їй чергової відпустки з 29 грудня 2009 року по 10 січня 2010 року. Крім того, в цьому ж листі знаходилася ксерокопія лікарняного листка про тимчасову непрацездатність відповідачки у період з 19 листопада по 04 грудня 2009 року, а також копія протоколу засідання вповноваженого з питань соціального страхування від 07.12.2009 року № 12\2009 про виплату останній соціальної допомоги з тимчасової непрацездатності за той же період, підписаного самою відповідачкою ОСОБА_3

Однак, при цьому ніяких виправдувальних документів стосовно поважності причин невиходу її на роботу 18 листопада 2009 року відповідачкою ОСОБА_3 представлено не було й будь-яких пояснень щодо скоєного прогулу від останньої роботодавцю не надходило.

Посилаючись на вказані обставини, позивачка ОСОБА_2 просила суд розірвати укладений між нею та відповідачкою ОСОБА_3 трудовий договір від 07 липня 2009 року, який зареєстровано у Харківському міському центрі зайнятості за № 20390900341, та звільнити останню з роботи з посади бухгалтера з 18 листопада 2009 року за скоєний прогул на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Відповідачка ОСОБА_3 заявлених до неї позовних вимог не визнала та заперечуючи проти їх задоволення, звернулася до суду із зустрічним позовом до свого колишнього роботодавця - ОСОБА_2, в якому вказувала на те, що згідно укладеного між сторонами трудового договору від 07 липня 2009 року вона працювала у ФОП ОСОБА_2 на посаді бухгалтера.

При цьому, у зв’язку з поганим відношенням останньої до неї (хамської поведінки, постійного приниження, вживання в процесі спілкування нецензурних слів), у вересні 2009 року вона подала роботодавцю письмову заяву про припинення трудового договору за згодою сторін, проте питання щодо остаточного терміну припинення трудових відносин між ними вирішено так і не було.

17 та 18 листопада 2009 року вона була присутня на роботі та виконувала свої функціональні обов’язки згідно з трудовим договором.

Наступного дня, 19 листопада 2009 року вона захворіла й знаходилася на лікарняному, про що повідомила роботодавця ОСОБА_2 й у подальшому неодноразово в період своєї хвороби спілкувалася з нею в телефонному режимі, в тому числі й стосовно питання про оплату часу своєї тимчасової непрацездатності, на що остання відреагувала негативно, категорично відмовившись проводити цю оплату.

У зв’язку з цим, та враховуючи попередні неодноразові порушення трудового законодавства з боку роботодавця, вона вирішила припинити існуючі трудові відносини та звільнитися з роботи за власним бажанням.

07 грудня 2009 року, в перший після хвороби робочий день вона вийшла на роботу в офісі, однак до роботи допущена не була, в зв’язку з чим на адресу ФОП ОСОБА_2 направила поштою заяву про звільнення з роботи за власним бажанням з 11 січня 2010 року, попередньо використавши частину щорічної основної відпустки за час, відпрацьований у позивачки ОСОБА_2, та повідомила останню про необхідність оплати часу її тимчасової непрацездатності.

У наступні дні вона також до роботи допущена не була, а 18 грудня 2009 року отримала телеграму про звільнення її з роботи з 18.11.2009 року за нібито скоєний прогул.

При цьому віддати їй трудову книжку, заповнити трудові договори та провести остаточний розрахунок з нею ОСОБА_2 в категоричній формі відмовляється.

Посилаючись на вказані обставини, позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_3 просила суд:

- визнати укладений між сторонами трудовий договір від 07 липня 2009 року припиненим 11 січня 2010 року за її власною ініціативою, відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв’язку з порушенням роботодавцем ФОП ОСОБА_2 трудового законодавства;

- стягнути з відповідачки ОСОБА_2 на її користь грошову суму в розмірі 11 907,89 грн. у рахунок: заробітної плати за 18 листопада 2009 року, оплати вимушеного прогулу за період з 07 грудня 2009 року по 11 січня 2010 року, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;

- зобов’язати відповідачку ОСОБА_2 видати їй трудову книжку з відповідним записом про звільнення з роботи з 11.01.2010 року на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України та надати в Центр зайнятості свій екземпляр трудового договору з аналогічними записами для зняття його з реєстрації;

- зобов’язати відповідачку ОСОБА_2 видати належним чином завірену копію її листка тимчасової непрацездатності та довідку про середню заробітну плату за період з 01 серпня по 31 жовтня 2009 року для призначення допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, виходячи із фактично виплаченої заробітної плати, із розрахунку посадового окладу 1830,60 грн.;

- зобов’язати відповідачку ОСОБА_2 донарахувати та сплатити до пенсійного фонду, фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування з тимчасової непрацездатності відповідні внески з фонду оплати праці та заробітної плати позивачки, подавши коригуючи відомості до системи персоніфікованого обліку в Пенсійний фонд України про заробітну плату позивачки і внески до фонду, виходячи із фактично виплаченої їй заробітної плати і донарахованої за рішенням суду заробітної плати та страхових внесків за період з 07 грудня 2009 року по 11 січня 2010 року, включно;

- зобов’язати Управління Пенсійного фонду України в Червонозаводському районі м. Харкова вчинити певні дії щодо коригування відповідних відомостей про заробітну плату позивачки та страхові внески за вказаний вище період.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 21 березня 2011 року у задоволенні позову ОСОБА_2, а також у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

При цьому судом вирішено й питання про судові витрати по справі.

Стягнуто з позивачки за первісним позовом ОСОБА_2 в дохід держави 51,00 грн. судового збору, а також 120,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Не погодившись частково із прийнятим судом по справі рішенням, позивачка ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить скасувати це судове рішення в частині, що стосується відмови у задоволенні заявленого нею позову про розірвання укладеного нею з відповідачкою ОСОБА_3 трудового договору від 07 липня 2009 року та звільнення останньої з роботи з 18 листопада 2009 року на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України за скоєний прогул, ухваливши в цій частині нове рішення по суті заявлених нею позовних вимог.

Крім того, позивачка ОСОБА_2 просить скасувати ухвалене судом першої інстанції по справі рішення і в частині, що стосується стягнення з неї в дохід держави судових витрат, та закрити провадження у справі в цій частині.

В обґрунтування своєї скарги апелянт посилається на те, що відмова у задоволенні заявленого нею позову в рішенні суду першої інстанції належним чином не вмотивована, а крім того, діючим законодавством взагалі не передбачена оплата судових витрат у справах із трудових спорів.

В іншій частині рішення суду першої інстанції, ухвалене по справі, сторонами спору та іншими особами, що брали участь у справі, не оскаржене.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Проте, в даному випадку ухвалене судом першої інстанції у справі рішення не в повній мірі відповідає цим вимогам процесуального закону.

Відмовляючи у задоволенні заявлених позивачкою ОСОБА_2 вимог про розірвання у судовому порядку укладеного між нею та відповідачкою ОСОБА_3 трудового договору від 07 липня 2009 року, зареєстрованого у Харківському міському центрі зайнятості за № 20390900341, та звільнення останньої з роботи у приватного підприємця з посади бухгалтера з 18 листопада 2009 року за скоєний прогул на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд першої інстанції виходив із безпідставності цих позовних вимог, оскільки як було встановлено районним судом у процесі розгляду справи по суті, наказом фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 від 18 листопада 2009 року № 2 працівника ОСОБА_3 вже звільнено з роботи з цієї ж самої дати за скоєний прогул на підставі тієї ж норми трудового законодавства, а саме п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, й цей наказ роботодавця ОСОБА_2 фактично визнано судом законним, а звільнення відповідачки ОСОБА_3 з роботи за скоєний прогул таким, що відповідає чинному законодавству, що й стало підставою для відмови у задоволенні її зустрічного позову.

Судова колегія погоджується з таким висновком районного суду, позаяк перелік підстав для припинення трудового договору між працівником та роботодавцем наведений законодавцем у ст. 36 КЗпП України, цей перелік, як такий, що визначений на законодавчому рівні, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає, розірвання трудового договору та звільнення працівника з роботи у судовому порядку, навіть враховуючи специфічність трудових правовідносин працівника з фізичною особою, яка використовує найману працю, чинним трудовим чи будь-яким іншим законодавством не передбачено, а порядок зняття державною службою зайнятості з реєстрації трудового договору, розірваного за ініціативою фізичної особи у випадках, визначених Кодексом законів про працю України, (на неможливість здійснення якої за відсутності самого працівника - відповідачки ОСОБА_3 посилалась апелянт у суді апеляційної інстанції) врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 29 жовтня № 1168 «Деякі питання застосування законодавства про працю фізичною особою, яка використовує найману працю», зокрема п.п 4, 5, 6 цієї Постанови, а також наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 8 червня 2001 року № 260 «Про затвердження Форми трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, та Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою» з наступними змінами, положення яких є обов’язковими для виконання, в тому числі й державною службою зайнятості, з урахуванням висновків суду, наведених у рішенні, ухваленому по суті розглянутого правового спору.

Однак, погодитися з рішенням суду першої інстанції у частині, що стосується судових витрат по справі, судова колегія в даному випадку погодитися не може, оскільки при вирішенні цього питання суд першої інстанції не в повній мірі керувався Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито», а також постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 1258 «Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів» з наступними змінами, а тому помилково стягнув з позивачки ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір у розмірі 51,00 грн., замість 8 грн. 50 коп., та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 120,00 грн. замість 37, 00 грн., як те передбачено підпунктом «д» пункту 1 частини 3 Декрету та підпунктом 6 пункту 3 Розділу I «Цивільні справи» зазначеного Порядку щодо оплати судових витрат при розгляді позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають оцінці).

За таких обставин, враховуючи наведене вище, рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 березня 2011 року, ухвалене у справі, не може бути визнане цілком законним і справедливим, а тому судова колегія вважає за необхідне на підставі п. 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України змінити це судове рішення в частині, що стосується судових витрат по справі, зменшивши розмір судового збору, що підлягає стягненню з позивачки ОСОБА_2 з 51,00 грн. до 8 грн. 50 коп., а розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, які підлягають стягненню з останньої, зі 120,00 грн. до 37,00 грн.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги про те, що діючим законодавством взагалі не передбачена оплата судових витрат у справах із трудових спорів, то ці доводи апелянта судова колегія оцінює критично та відхиляє, оскільки згідно з пунктом 1 частини 1 статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» від сплати державного мита (судового збору) звільняються лише позивачі - робітники та службовці - за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин, а не роботодавці, в тому числі й фізичні особи - підприємці, що використовують найману працю.

При цьому діючим Цивільним процесуальним кодексом України (ч. 4 ст. 81 ЦПК України) звільнення позивачки ОСОБА_2 від оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи також не передбачено.

Таким чином, на підставі викладеного та керуючись Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито», постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 1258 «Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів», ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 березня 2011 року в частині, що стосується судових витрат у справі, - змінити.

Зменшити розмір судового збору, що підлягає стягненню з ОСОБА_2, з 51 (п’ятдесяти однієї) гривні до 8 (восьми) гривень 50 коп., розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, що підлягають стягненню з останньої, зі 120 (ста двадцяти) гривень до 37 (тридцяти семи) гривень.

У решті рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає чинності негайно, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня його проголошення.

Головуючий:

Судді: