Справа № 2-1205/11

Рішення

Іменем України

28 квітня 2011 року Комсомольський міський суд

Полтавської області

в складі: головуючого судді Окунь Т.В.

при секретарі Гончар С.Т.

з участю сторін:

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Комсомольську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Фінанси та Кредит» в особі філії «Придніпровське РУ АТ «Банк» Фінанси та Кредит», ОСОБА_4 про визнання правочинів недійсними,

в с т а н о в и в:

Протягом листопада-грудня 2010 року позивач звернулась до суду із зазначеними позовами, в яких просила визнати недійсними кредитні договори, укладені ОСОБА_4 24 березня 2008 року та 13 травня 2008 року з ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі начальника філії «Придніпровське РУ АТ «Банк» Фінанси та Кредит» з огляду на положення ст.ст. 125, 203 ЦК України, як такі, що суперечать чинному законодавству із застосуванням наслідків недійсності основних правочинів у вигляді двосторонньої реституції.

Одночасно із вимогою про визнання згаданих правочинів недійсними, позивач, з огляду на порушення відповідачем положень ст.19 ЗУ України «Про захист прав споживачів» щодо нечесної підприємницької діяльності, просила визнати згадані кредитні договори нікчемними із застосуванням наслідків нікчемності правочинів.

Ухвалою суду від 07 лютого 2011 року згадані позови були об’єднані в одне провадження.

Зазначені вимоги, підтримані позивачем в судовому засіданні, обґрунтовуються посиланням на порушення відповідачем умов кредитування та наданням завідомо недостовірної інформації, що потягло за собою укладення правочинів, які передбачають стягнення незаконних платежів.

В судовому засіданні позивач наполягала на задоволенні позову, посилаючись на підстави, викладені в позовних заявах.

Представник ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» позов не визнав з підстав, викладених в письмовому запереченні на позов (а.с. 59-66). Через відсутність правових підстав просить в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

ОСОБА_4 до суду не з’явився, причину неявки суду не повідомив. Про час та місце розгляду справи повідомлений у встановленому Законом порядку.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши надані ними на обгрунтування заявлених вимог та заперечень докази, вважає, що позов не підлягає до задоволення з таких мотивів:

Судом встановлено, що 24 березня 2008 року та 13 травня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі начальника філії «Придніпровське РУ АТ «Банк» Фінанси та Кредит» та ОСОБА_4 були укладені кредитні договори № 72/ SFG9 -03-08 (а.с. 6-7) та № 116/ SFG9 -05-08 (а.с. 20-21), за умовами яких Банк надав Позичальнику грошові кошти в сумі 10 000 гривен зі строком користування до 24 березня 2011 року, та 5 000 гривен зі строком користування до 13 травня 2011 року відповідно, а Позичальник взяв на себе обов’язок перераховувати Банку проценти за користуванння кредитом у розмірі 0,0001 % річних згідно з графіками повернення Кредиту та сплати відсотків, які є невід’ємною частиною укладених кредитних договорів (а.с. 8,22). Згадані договори були забезпечені рядом договорів поруки, укладеними Банком 24 березня 2008 року (а.с. 37) та 13 травня 2008 року (а.с. 52) з ОСОБА_1, за яким поручитель поручилась перед Кредитором за належне виконанння ОСОБА_4 взятих на себе зобов’язань,

Заперечуючи дійсність кредитних договорів, позивач, користуючись передбаченим ч.2 ст.554 ЦК України правом висувати заперечення проти вимог Кредитора, зазначила, що оспорювані договори суперечать вимогам ЦК України та іншим актам цивільного законодавства і за своєю природою є удаваними угодами, які були вчинені сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили. Так, удавано зазначивши в договорі плату за кредит в розмірі 0,0001% річних, що складає 1 гривню на рік, і є лише формальним дотриманням вимог закону, фактично домовились про надання безпроцентного кредиту, що є порушенням п.8 ст.49 ЗУ «Про банки та банківську діяльність», яка забороняє надання безпроцентних кредитів за винятком передбачених Законом випадків. Крім того, в порушення ст.1054 ЦК України та п.3.6 Постанови НБУ від 10 травня 2007 року №168 Банк встановив платіж /щомісячна комісійна винагорода, п.4.7 Договору/ за дії, здійснені ним на власну користь, що не є господарською діяльністю Банку, і яку не зобов’язаний оплачувати клієнт Банку.

За посиланням позивача, оспорювані договори, серед іншого, були укладені також під впливом помилки, якій безпосередньо сприяла поведінка Банку, яка виразилась у тому, що всуперч вимогам ст.ст.2, 4,11 ЗУ “Про захист прав споживачів” перед укладенням договору про надання споживчого кредиту, Банк не повідомив у письмовій формі щодо усіх умов кредитування, в т.ч. стосовно того, що сплата комісії не є обов’язковим платежем, що в кінцевому підсумку призвело до укладення договору, який передбачає стягнення незаконних платежів, є свідченням нечесної підприємницької діяльності і тягне за собою нікчемність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності.

Визначаючи характер спірних правовідносин та правову норму, яку належить до них застосувати, суд виходить з наступного:

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулються гл.16, 47-51 ЦК України, ЗУ “ Про захист прав споживачів”, ЗУ “Про банки і банківську діяльність” та умовами укладених сторонами договорів.

Піддаючи аналізу посилання ОСОБА_1 відносно суперечності змісту укладених кредитних договорів чинному законодавству України, як однієї із підстав недійсності оспорюваних нею кредитних договорів, суд наголошує про наступне:

Сторони за оспорюваними кредитними договорами передбачили виконання грошових зобов’язань позичальника на певних умовах, які на разі позивач називає такими, що суперечать діючому законодавству – з огляду на те, що розмір процентної ставки за користування кредитом є нижчим від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, та виплачує по депозитах, що прямо суперечить п.6 ст.49 ЗУ «Про банки та банківську діяльність».

Разом з тим, право комерційних Банків самостійно встановлювати процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях прямо передбачене ст.47 ЗУ «Про банки та банківську діяльність», що виключає правову підставу для визнання оспорюваних договорів недійсними з мотивів їх суперечності діючому ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до ст.229 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину мають існувати саме на момент вчиненння правочину. Згідно із ч.1 ст.229 ЦК України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав і обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використанння за цільовим призначенням. Відповідно до роз’яснень, що містяться в п.19 Постанови ПВСУ №9 від 06.11.2009 року “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнанння правочинів недійсними”, особа на підтвердженння своїх вимог про визнанння правочину недійсним повиннна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення.

Оцінюючи наведені ОСОБА_1 мотиви щодо помилки, якої припустився Позичальник, укладаючи оспорювані кредитні договори (а саме: відсутність письмового повідомлення Банку щодо усіх умов кредитування, як істотну умову зобов’язання) не можуть бути визнані такми, що мають істотне значення в контексті вимог ст.229 ЦК України, оскільки не стосуються правової природи правочину, а також прав та обов’язків сторін. Укладення сторонами договору в письмовій формі з зазначенням виду, суми та строку кредиту, типу відсоткової ставки, сукупної вартості кредиту, умов його забезпечення та поверненння, і крім того, часткове виконанння Позичальником взятих на себе зобов’язань є свідченням відсутності у нього спотвореного уявлення про обставини, що дісно мали місце і виникли з укладенням оспорюваних договорів.

Отже, приймаючи до уваги, що взяті за Кредитним договором обов’язки Банк виконав повністю, а факти недодержання при його укладенні вимог ст. 203 ЦК України, або вчинення правочину Позичальником під впливом помилки по справі не встановлені, підстав для визнання оспорюваних позивачем договорів недійсними та /або нікчемними суд не вбачає.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 203, 204 ЦК України, ст.ст. 213, 215 ЦПК України, суд,

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Полтавської області протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя підпис ОСОБА_5

З оригіналом вірно:

Суддя Т.В. Окунь