КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
УХВАЛА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
07.03.07 р. № 32/669-А
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Рєпіної Л.О.
суддів: Зеленіна В.О.
Синиці О.Ф.
при секретарі:
За участю представників:
від позивача -
від відповідача -
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Кабінет Міністрів України
на рішення Господарського суду м.Києва від 08.12.2006
у справі № 32/669-А (Хрипун О.О.)
за позовом Відкрите акціонерне товариство "Укрнафта"
до Кабінет Міністрів України
третя особа відповідача
третя особа позивача
про визнання протиправним та скасування у певній частині п. 4 постанови від 29.04.2006 № 605
ВСТАНОВИВ:
Постановою Господарського суду м. Києва у справі № 32/669-А від 08.12.06 задоволено позов відкритого акціонерного товариства „Укрнафта” до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування п. 4 постанови Кабінету Міністрів України № 605 від 29.04.06 у частині заборони господарським товариствам, контрольні пакети акцій яких передані до статутного фонду НАК „Нафтогаз України”, до затвердження Кабінетом Міністрів України фінансових планів на 2006 р. надавати благодійну допомогу та здійснювати внески на користь неприбуткових організацій. На користь позивача стягнуто з Державного бюджету України судові витрати у сумі 3 грн. 40 коп., зобов’язано відповідача опублікувати резолютивну частину постанови.
Відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Господарського суду м. Києва від 08.12.06 у справі № 32/669-А та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні його позовних вимог в повному обсязі з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Відповідно до ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Суд апеляційної інстанції може дослідити нові докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції може дослідити також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог цього Кодексу. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.
П. 4 постанови Кабінету Міністрів України № 605 від 29.04.06 дочірнім компаніям та підприємствам і господарським товариствам, контрольні пакети акцій яких передані до статутного фонду Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України”, до затвердження Кабінетом Міністрів України фінансових планів на 2006 р., заборонено надавати благодійну допомогу та здійснювати внески на користь неприбуткових операцій.
Місцевим судом встановлено, що пакет акцій Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта” у розмірі 50 % його статутного фонду плюс 1 акція є власністю Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України”, що підтверджується сертифікатом акцій (серія А, № 1), який видано Національній акціонерній компанії „Нафтогаз України”. Відповідно до ст. ст. 1, 5 Закону України „Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” сертифікат акцій засвідчує та підтверджує право власності на цінні папери. Відповідно до ст. 6 Закону України „Про цінні папери і фондовий ринок” акція це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника. Крім того, до матеріалів справи залучено довідки Відкритого акціонерного товариства „Фінансова компанія „Укрнафтогаз” (реєстратора Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта”) від 18.10.06 № 1810/6, від 31.10.06 № 3110/18, лист Фонду державного майна України № 31-1/2-728 від 29.06.04, розпорядження Фонду державного майна України № 1316-РРА від 02.09.98, акт приймання-передачі акцій Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта” до статутного фонду Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України” від 02.09.98 між Фондом державного майна України та Національною акціонерною компанією „Нафтогаз України”. Як встановлено судом першої інстанції на підставі дослідження та оцінки цих доказів, а також постанови Кабінету Міністрів України № 747 від 25.05.98, яким затверджено статут Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України”, пакет акцій Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта” в розмірі 50 % плюс 1 акція передано до статутного фонду Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України”, в реєстрі власників іменних цінних паперів зазначений пакет акцій рахується за Національною акціонерною компанією „Нафтогаз України”, на рахунку Фонду державного майна акцій Відкрите акціонерне товариство „Укрнафта” не обліковується, згідно розпорядження Фонду державного майна України від 02.09.98 державну частку акцій Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта” у реєстрі акціонерів зменшено на кількість акцій, що складають 50 % плюс 1 акція, а власником цього пакету акцій Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта” є Національна акціонерна компанія „Нафтогаз України”. Ці висновки суду першої інстанції зроблені з урахуванням приписів ст. ст. 12, 13 Закону України „Про господарські товариства”, ст. 26 Закону України „Про власність”, ч. 4 ст. 10 Закону України „Про підприємства”, яка діяла на момент передачі акцій та на положеннях статуту Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України”, згідно з яким до переліку майна, яке передавалось Національній акціонерній компанії „Нафтогаз України” в користування, акції позивача не включено.
Отже, заборона надавати благодійну допомогу та здійснювати внески на користь неприбуткових організацій, запроваджена п. 4 спірної постанови відповідача, розповсюджено на позивача, як на акціонерне товариство, власником контрольного пакету акцій якого у розмірі 50 % статутного фонду плюс 1 акція є Національна акціонерна компанія „Нафтогаз України”. Згідно з п. 59 Державної програми приватизації, затвердженої Законом України від 18.05.00 № 1723-III, під контрольним пакетом акцій розуміється пакет акцій розміром більш ніж 50 % статутного фонду акціонерного товариства.
Приймаючи рішення про визнання протиправною та скасування спірної постанови у певній частині, суд першої інстанції ґрунтувався на тому, що відповідно до ст. 12 Закону України „Про господарські товариства”, ст. 115 Цивільного кодексу України та ст. 66 Господарського кодексу України господарське товариство є власником зокрема майна, набутого на підставах не заборонених законом. Згідно із ч. 1 ст. 12 Цивільного кодексу України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України власник здійснює своє право власності відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України визначено, що власникові належать права володіння, користування і розпорядження своїм майном. Згідно із приписами ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Ст. 5 Господарського кодексу України визначено, що конституційні основи правового господарського порядку становить, крім іншого, право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Відповідно до ч. 1 ст. 134 Господарського кодексу України суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд одноосібно володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.
Судом першої інстанції встановлено, що однією із правомочностей, форм реалізації прав позивача, як власника належних йому коштів, є його право надавати благодійну допомогу та здійснювати внески на користь неприбуткових організацій. До матеріалів справи залучено Програму участі Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта” в економічному та соціальному розвитку Сумської області на загальну суму 20 млн. грн., підписана головою Сумської обласної державної адміністрації та головою правління Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта”, яка передбачає фінансування будівництва місцевих газопроводів, будівництво та ремонт закладів освіти та охорони здоров’я, ремонт систем опалення шкіл та фінансування інших соціальних напрямків. Крім того, до матеріалів справи залучено Розшифровку перерахованих позивачем у 2006 р. коштів на соціальні потреби декількох регіонів України на загальну суму 36194000,00 грн. та витяг із рішення спостережної ради Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта” про затвердження рішення та розмірів фінансування окремих областей України на 2006 р..
Відповідно до приписів ст. ст. 717-730 Цивільного кодексу України одні особи мають право здійснювати пожертви на користь інших осіб, в тому числі на користь неприбуткових організацій, перелік яких визначений зокрема у підпункті 7.11.1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”. Згідно з п. 1.22.1 цього ж Закону, надання такої допомоги є безповоротною фінансовою допомогою, яка надається за договорами дарування, іншими подібними договорами або без укладання таких угод.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 Закону України „Про благодійництво та благодійні організації” юридичні особи можуть самостійно займатися благодійництвом. Діяльність благодійників і благодійних організацій має суспільний характер. Ст. 4 цього Закону, одним з напрямків благодійництва є сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища. Наведене дає підстави для висновку, що діяльність позивача з фінансування соціальних потреб регіонів має суспільний характер.
Відповідно ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки, а усі суб’єкти права власності рівні перед законом.
Відповідно до ч. 7 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначається правовий режим власності, що означає врегулювання законом відносин власності, порядку набуття і здійснення права власності, реалізацію і позбавлення права власності.
Ст. 319 Цивільного кодексу України встановлено, що держава не повинна втручатися у здійснення власником права власності, а діяльність власника може бути обмежена лише у випадку і в порядку встановленому законом.
Ст. 321 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно обмежений у здійсненні права власності, особа може бути обмежена у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Згідно з ч. 3 ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та Законами України.
Таким чином, позивач, як власник коштів і майна, здобутих на законних підставах під час здійснення своєї господарської діяльності, вправі вільно розпоряджатися цими коштами шляхом здійснення внесків на користь неприбуткових організацій та надавати благодійну допомогу, а у здійсненні цього права позивач може бути обмежений лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції та під час розгляду апеляційної скарги відповідач, всупереч ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, не навів жодної правової норми, яка б забороняла позивачу здійснювати внески на користь неприбуткових організацій та надавати благодійну допомогу, як і норм законів які б надавали відповідачу право обмежувати позивача у здійсненні його правомочностей стосовно надання благодійної допомоги, встановлювати обмеження, передбачені спірною постановою та не навів норм законів, відповідно до яких позивач повинен складати фінансові плани та які дають відповідачу повноваження затверджувати фінансовий план позивача.
У зв’язку із виданням спірної постанови, передбачене законодавством України право позивача розпоряджатися належними йому коштами на загальносуспільні потреби порушено відповідачем шляхом неправомірного обмеження позивача у здійсненні цього права. Прийнявши спірну постанову, відповідач вийшов за межі власних повноважень, незаконно втрутився у діяльність позивача, діяв всупереч вищенаведеним правовим нормам та приписам ст. 31 Господарського кодексу України, яка визнає дискримінацією і забороняє встановлення не передбачених законами обмежень і заборон для груп або окремих підприємців.
Крім того, як встановлено судом першої інстанції, п. 4 спірної постанови заборона здійснювати внески на користь неприбуткових організацій та надавати благодійну допомогу діє до затвердження Кабінетом Міністрів України фінансового плану позивача на 2006 р., тобто діє протягом того часу, поки не буде затверджено цей документ. Відповідач вважає, що позивач зобов’язаний складати фінансовий план згідно з наказом Міністерства економіки України від 21.06.05 № 173 та наполягає в апеляційній скарзі від 16.01.07 на тому, що до затвердження фінансового плану позивача на 2006 р. на нього поширюється дія п. 4 спірної постанови до цього часу. Як свідчать матеріали справи такий план позивача для відповідача не складався та на затвердження відповідачу не надавався. Позиція позивача з цього приводу полягає в тому, що обов’язок складати фінансовий план на нього Законами України не покладений, а відповідач має право затверджувати лише фінансові плани державних підприємств, визначених у ч. 2 ст. 75 Господарського кодексу України та у п. 20 ч. 2 ст. 5 Закону України „Про управління об'єктами державної власності”.
Враховуючи наведене, апеляційна інстанція вважає, що Законами України на позивача не покладено обов’язку складати фінансовий план та, відповідно, подавати його на затвердження відповідачу, а Законами України відповідачу не надано право затверджувати фінансові плани позивача. Так, ч. 5 ст. 89 Господарського кодексу України встановлено, що господарське товариство у статутному фонді якого більше 50 % акцій, (часток, паїв) належить державі, зобов'язане на кожний наступний рік складати і виконувати річний фінансовий план відповідно до ст. 75 цього Кодексу. Як встановлено судом, контрольний пакет акцій позивача є власністю Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України”, що підтверджується наявними доказами. Ст. 75 Господарського кодексу України встановлено особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств, які відповідно до ч. 8 ст. 73 Господарського кодексу України мають статус державних підприємств та майно яких належить державі. Згідно з ч. 2 ст. 75 Господарського кодексу України відповідач має повноваження щодо затвердження фінансових планів лише державних підприємств за визначеними у цьому пункті критеріями.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського кодексу України, форма та методичні рекомендації по розробці фінансового плану затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань економіки. П. 1 Порядку складання, затвердження та контролю виконання фінансового плану державного комерційного та казенного підприємства, господарського товариства, у статутному фонді якого більше 50 % акцій (часток, паїв) належить державі, затвердженого наказом Міністерства економіки України від 21.06.05 № 173 із змінами, на виконання п. 5 ст. 89 Господарського кодексу України встановлено єдиний критерій, за яким акціонерне товариство має складати фінансовий план-власником більше 50 % його акцій у статутному фонді повинна бути держава. Позивач цьому критерію не відповідає та не є суб’єктом господарювання державного сектору економіки, визначення чого надано у ч. 2 ст. 22 Господарського кодексу України, оскільки власником його пакету акцій у розмірі 50 % статутного фонду плюс 1 акція є інше господарське товариство-Національна акціонерна компанія „Нафтогаз України”.
Згідно з приписами ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює управління об’єктами державної власності.
П. 20 ч. 2 ст. 5 Закону України „Про управління об'єктами державної власності”, який є чинним на момент розгляду справи, визначено про те, що Кабінет Міністрів України затверджує річні фінансові плани державних підприємств, що є суб'єктами природних монополій, та державних підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 млн. гривень, що кореспондується з приписами ч. 2. ст. 75 Господарського кодексу України.
Відповідно до Статуту позивача та ст. 41 Закону України „Про господарські товариства”, повноваження щодо визначення основних напрямків діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання належить до компетенції загальних зборів акціонерів. Відповідачу такого права Законами України не надано.
Відповідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Враховуючи наведене та приписи ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 7 ст. 92, ч. 3 ст. 113 Конституції України, слід дійти висновку, що на позивача, власником пакету акцій якого у розмірі 50 % статутного фонду плюс 1 акція є Національна акціонерна компанія „Нафтогаз України”, не розповсюджується дія ч. 5 ст. 89 Господарського кодексу України, на позивача не покладено обов’язку складати фінансовий план та подавати його на затвердження відповідачу або іншим особам, а отже відповідач неправомірно заборонив позивачу здійснювати внески на користь неприбуткових організацій до затвердження відповідачем фінансового плану позивача на 2006 р., незаконно поклавши на останнього обов’язок складати фінансовий план та подавати його на затвердження відповідачу. При цьому відповідач прийняв на себе не передбачене законом право затверджувати такий фінансовий план. Прийнявши спірну постанову, відповідач перевищив у спірній частині власні повноваження, визначені Конституцією та Законами України.
Колегія суддів враховує також те, що у п. 4 спірної постанови строк дії заборони поставлено в залежність від наявності певного документу-затвердженого Кабінетом Міністрів України фінансового плану позивача на 2006 р.. За відсутності обов’язку позивача складати фінансові плани, такий план не може бути складений і затверджений відповідачем, а отже цей документ буде відсутній протягом невизначеного строку, в зв’язку з чим заборона відповідача розповсюджуватиметься на невизначений час, протягом якого буде відсутній зазначений документ, що і надалі порушуватиме права позивача.
Заперечуючи проти ухваленого судом першої інстанції рішення, відповідач посилається на те, що фінансовий план позивача повинен затверджуватися, як дочірнього підприємства Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України”, відповідно до вищенаведеного Порядку, затвердженого наказом Міністерства економіки України № 173 від 21.06.05, який на думку відповідача розповсюджується на дочірні підприємства.
Разом з цим, п. 1 цього Порядку із змінами не передбачає складання, затвердження (погодження) та контролю виконання фінансового плану дочірніх підприємств тих суб’єктів, що зазначені у цьому пункті, що відповідає приписам п. 9 ст. 75, ч. 8 ст. 77, п. 5 ст. 89 Господарського кодексу України. Апеляційна інстанція вважає необґрунтованими доводи відповідача про те, що позивач за організаційно-правовою формою є дочірнім підприємством Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України” та відповідно і доводи відповідача про те, що на позивача в зв’язку з цим покладено обов’язок щодо складання фінансового плану. Так, за змістом ст. ст. 9, 35, 41, 42 Закону України „Про господарські товариства” дочірнє підприємство створюється єдиним засновником, власником такого підприємства є головне підприємство, яке затверджує статут дочірнього підприємства, визначає умови оплати посадових осіб, призначає керівника, приймає рішення про ліквідацію. Аналогічне визначення дочірнього підприємства надано і у п. 5 ст. 1 Закону № 1702-IV від 11.05.04. Відповідно до ч. 1 ст. 88 Цивільного кодексу України у статуті юридичної особи зазначається найменування юридичної особи. Згідно з ч. 1 ст. 90 Цивільного кодексу України найменування повинно містити інформацію про організаційно-правову форму, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства (організації), порядок створення, реорганізації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо. Наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.04 № 97 затверджено Державний класифікатор організаційно-правових форм господарювання, розмежовано такі організаційно-правові форми, як акціонерне товариство і дочірнє підприємство. В класифікаторі дочірнє підприємство визначається, як підприємство єдиним засновником якого є інше підприємство. За своєю правовою природою дочірнє підприємство відповідає ознакам унітарного підприємства, яке згідно з ч. 4 ст. 63 Господарського кодексу України створюється одним засновником. Саме до функцій цього єдиного засновника належить виділення необхідного для створення дочірнього підприємства майна, формування статутного фонду, який не поділений на частки (паї), затвердження статуту, розподілення доходів. Цей засновник безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Як свідчить статут позивача, Національна акціонерна компанія „Нафтогаз України” не є засновником Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта”, не має зазначених вище одноосібних повноважень щодо управління Відкритим акціонерним товариством „Укрнафта”. Відповідно до статуту позивача та ст. 41 Закону України „Про господарські товариства” ці повноваження належать загальним зборам акціонерів (в тому числі затвердження планів товариства та звітів про їх виконання). Як встановлено судом першої інстанції, відповідно до статуту позивача, Відкрите акціонерне товариство „Укрнафта” є акціонерним товариством, тобто є корпоративним підприємством, кваліфікаційні ознаки яких наведено у ч. 5 ст. 63 Господарського кодексу України. Статутний фонд позивача поділений на певну кількість акцій, власником майна товариства є саме товариство. Голова правління Відкритого акціонерного товариства „Укрнафта” обирається загальними зборами акціонерів, які приймають, крім іншого, і рішення про затвердження статуту, про ліквідацію підприємства, виплату дивідендів, які він зобов’язаний виплачувати акціонерам, в тому числі і Національній акціонерній компанії „Нафтогаз України” відповідно до Закону України „Про господарські товариства”. Члени правління обираються Спостережною радою за поданням голови правління. Власником акцій позивача є фізичні та юридичні особи. В сукупності вищенаведене дає підстави для висновку, що позивач не є дочірнім підприємством Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України”.
Відповідно до вимог п. 4 ст. 126 Господарського кодексу України, на яку посилається відповідач в обґрунтування законності п. 4 спірної постанови, про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до закону. Як встановлено судом першої інстанції, надані позивачем статут, довідка із органів статистики, свідоцтво про державну реєстрацію не містять зазначеної інформації та інформації про опублікування цих відомостей. Апеляційна інстанція відзначає, що поняття “залежне товариство/підприємства”, про яке згадується у ст. 118 Цивільного кодексу України та ст. ст. 63, 129 Господарського кодексу України має широке значення. Так, однією з форм побудови такої залежності є створення головним підприємством дочірнього підприємства. Іншими формами створення такої залежності є придбання або набуття іншим чином 20 % або більше відсотків акцій (часток) статутного капіталу іншого товариства, що однак не дає правових підстав вважати таке господарське товариство за організаційно-правовою формою господарювання дочірнім підприємством.
На підставі викладеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції виконав всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірив та правильно встановив обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, правова оцінка обставин по справі дана вірно, висновки суду підтверджуються доказами, а тому апеляційна скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення-без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів,
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на постанову Господарського суду м. Києва від 08.12.06 по справі № 32/669-А залишити без задоволення.
2. Постанову Господарського суду м. Києва від 08.12.06 по справі № 32/669-А залишити без змін.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом одного місяця шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
4. Справу № 32/669-А повернути до Господарського суду м. Києва.
Головуючий суддя Рєпіна Л.О.
Судді
Зеленін В.О.
Синиця О.Ф.