Судове рішення #48881970



ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

_________________________________________________________________________________________________________

                                                                                                                                            ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ


24.11.11                                                                                 Справа № 5015/1527/11


м. Львів


Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого-судді                                                             Процика Т.С.

суддів                                                                                Дубник О.П.

                                                                                ОСОБА_1


при секретарі судового засідання Юрчук О.В.


розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі ТзОВ) «ЛК ОСОБА_2»№ 605109 від 05.09.2011р.

на рішення          Господарського суду Львівської області від 04.08.2011р.(повний текст рішення підписаний 09.08.2011р.)

у справі           № 5015/1527/11

за позовом           ТзОВ «ЛК ОСОБА_2», Львівська область, Буський район, с. Побужани

до відповідача ОСОБА_3 господарства (далі ФГ) «Кільгана Івана Степановича», Львівська область, Самбірський район, с. Велика Білина

про           визнання недійсним договору та зобов’язання повернути кошти в сумі 50000,00 грн.


за участю представників:          

від позивача           - ОСОБА_4 - представник;

від відповідача           - ОСОБА_5 –засновник, голова ФГ; ОСОБА_6 - представник.



Повна постанова складена 02.12.2011р.

Права та обов’язки сторін, передбачені ст.ст. 20, 22, 28 ГПК України роз’яснено, заяви про відвід суддів не поступали, клопотання про технічну фіксацію судового процесу не надходили.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 04.08.2011р. у справі № 5015/1527/11, суддя Сухович Ю.О., у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивоване зокрема тим, що як вбачається з п.5.1. договору, послуги по зберіганню зерна повинні були надаватись до 01.06.2010р., а вимога про повернення сплачених позивачем коштів в сумі 50000,00 грн. була надіслана відповідачу 05.08.2010р., тобто вже після спливу строку зберігання. Також, з аналізу п.5.1 договору вбачається, що він припинив свою дію 01.06.2010р., а отже відсутні правові підстави для визнання його недійсним з підстав, викладених у позовній заяві. Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що відповідач свої зобов’язання виконував належним чином, доказів, які б свідчили протилежне позивачем надано не було. Натомість позивач взятих на себе зобов’язань по договору не виконав, протягом дії договору не передав на зберігання зерно, як це передбачено пунктом 1.1 договору та не попередив відповідача про відмову від договору зберігання з метою недопущення настання негативних наслідків для другої сторони за договором.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ТзОВ «ЛК ОСОБА_2», позивач у справі, подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати повністю рішення Господарського суду Львівської області від 04.08.2011р. у справі № 5015/1527/11 і прийняти нове рішення, яким у задоволити позовні вимоги у повному обсязі, мотивуючи свої доводи тим, що оскаржуване судове рішення прийняте при неповному з’ясуванні обставин, що мають значення для справи, з порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального права.

Зокрема, скаржник зазначає, що суд першої інстанції, при винесенні оскаржуваного рішення, прийшов до помилкового висновку про те зокрема, що сторони дійшли згоди по усіх істотних умовах договору, визначили права та обов’язки; що відповідач не є спеціальним суб’єктом зберігання зерна зерновим складом, а відтак на нього не можуть поширюватись положення Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні».

Також, судом першої інстанції не було взято до уваги, що сторони не погодили тарифів на послуги; відповідно до п.3.3 договору зберігач видає власнику складські документи на зерно на наступний робочий день після прийняття; договір не відповідає вимогам чинного законодавства, а з укладеного між сторонами договору завідомо вбачаються наміри відповідача на недобросовісне користування чинним законодавством.

ФГ «Кільгана Івана Степановича»подало відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення з підстав правомірності та обґрунтованості рішення суду. Також, відповідач відзначив зокрема, що після укладення договору між сторонами та проведення передоплати позивач без жодних повідомлень не проводив доставки зерна на зберігання. Оскільки позивач не повідомляв відповідача про відмову від укладеного договору, відповідач зі своєї сторони продовжував виконувати умови договору і згідно графіку доставки зерна зберігав склад вільним. При умові повідомлення позивачем у розумний строк про відмову від договору, відповідач не поніс би збитків у зв’язку з простоєм приміщення для зберігання зерна. Відповідно до п.8.1 договору № 1 на відповідальне зберігання зерна сторона, що постраждала від невиконання або від неналежного виконання іншою стороною зобов’язань за договором, має право вимагати відшкодування їй збитків. Відповідно до ч.2 ст.939 Цивільного кодексу України поклажодавець, який не передав річ на зберігання, зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані йому у зв'язку з тим, що зберігання не відбулося, якщо він в розумний строк не попередив зберігача про відмову від договору зберігання. Також, відповідач звернув увагу на те, що вимога позивача про повернення, на його думку, помилково перерахованих коштів, була направлена після спливу 01.06.2010р., до якого згідно умов договору повинно було зберігатись зерно. Договір, укладений між сторонами, є цивільно-правовою угодою, до якої застосовуються загальні положення Цивільного кодексу України щодо зберігання.

Представники позивача та відповідача у судовому засіданні підтримали свої вимоги, доводи та заперечення, викладені відповідно в апеляційній скарзі та у відзиві на апеляційну скаргу, а також у поясненнях, наданих у судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи та апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.

ТзОВ «ЛК ОСОБА_2» звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до ФГ «Кільгана Івана Степановича»про визнання недійсним договору та зобов’язання повернути кошти в сумі 50 000,00 грн.

Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, Між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛК ОСОБА_2»(власник) та ОСОБА_3 господарством «Кільгана Івана Степановича»(зберігач) у 2009 році було укладено договір № 1 на відповідальне зберігання зерна (далі по тексту –договір, а.с.а.с.6-9).

У відповідності до п.1.1 вказаного договору власник передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання зерно ріпаку (далі - зерно) в обсязі 3000 т., пшениці - 7000 т., і в разі необхідності доведення до кондицій придатних до тривалого зберігання шляхом очищення, сушіння за рахунок власника, забезпечує зберігання і видачу його власнику в строки встановлені договором та надає послуги по відвантаженню зерна.

Відповідно до п.2.1., п.2.2. договору зберігач забезпечує приймання від власника зерна фактичної якості на підставі накладних, при потребі здійснює сушіння, очищення зерна та подальше зберігання зерна доведеного до кондицій придатних для тривалого зберігання, в об’ємах, згідно складеного ним до початку сезону виконання робіт поденного графіку доставки зерна з уточненням по телефону/факсу напередодні доставки. Доставка на зберігання продукції здійснюється окремими партіями автомобільним транспортом за рахунок власника.


За умовами п.2.6. договору вартість послуг по договору визначається сторонами згідно додатку №1 Графіку доставки зерна на обробку та письмової заяви власника на об’єм послуг, які є відповідно додатками до договору № 1 і разом являються його невід’ємними частинами.

Відповідно до п.4.2.6. договору власник зерна зобов’язується при першій вимозі зберігача провести попередню оплату за надані послуги в сумі 50 000,00 грн.

При прийнятті постанови суд апеляційної інстанції виходив з наступного.

Згідно із ч.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно із ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.2 ст.180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч.3 ст.180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Згідно з ч.1 ст.936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до ч.1 ст.937 ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.

Згідно з ч.1 ст.939 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Згідно з ч.1 ст.946 ЦК України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

З наведених норм законодавства вбачається, що при укладенні договору зберігання сторони повинні погодити предмет, ціну та строк зберігання.

Як вбачається з договору, сторони договору (позивач і відповідач) погодили предмет (п.1.1 договору), строк зберігання (п.5.1 договору) та визначили у п.2.6 договору, що вартість послуг по договору визначається сторонами згідно додатку №1 Графіку доставки зерна на обробку та письмової заяви власника на об’єм послуг, які є відповідно додатками до договору № 1 і разом являються його невід’ємними частинами.

З матеріалів справи вбачається, що «Додаток №__ до договору №__ від ______2009 року.»(а.с.10) в якому визначено вартість послуг відповідача (приймання, сушка, очистка, зберігання, відвантаження на автотранспорт) з розрахунку за 1 тонну зерна, підписаний лише відповідачем і не підписаний позивачем. Доказів, які б підтверджували протилежне, сторонами суду не подано.

Як вбачається з матеріалів справи, що підтверджується позивачем та не спростовано відповідачем, сторони не погодили тарифів на послуги, та не підписували жодних додатків до договору, тобто не погодили ціну, за якою мають надаватись послуги із зберігання, яка є істотною умовою цього договору.

Відповідно до п.10.2 договору договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного його виконання сторонами.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

З врахуванням вищенаведеної норми, у цьому випадку моментом вчинення правочину (укладення договору відповідального зберігання зерна) є його підписання (укладення у письмовій формі як того вимагає ст.937 ЦК України з врахуванням ст.208 ЦК України).

А оскільки позивачем і відповідачем не був підписаний додаток № 1, який є невід’ємною частиною договору і мав визначити таку істотну умову договору як ціна, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про неукладеність договору № 1 на відповідальне зберігання зерна.

Відповідно до п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»від 06.11.2009р. № 9 відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Також, суд апеляційної інстанції відзначає, що договір № 1 на відповідальне зберігання зерна не містить дати його укладення.

Щодо позовних вимог про зобов’язання відповідача повернути позивачу у натурі все, що він отримав на виконання договору № 1 на відповідальне зберігання зерна від 2009р., а саме кошти в сумі 50000 грн., то суд апеляційної інстанції відзначає наступне.

Відповідно до п.4.2.6. договору власник зерна зобов’язується при першій вимозі зберігача провести попередню оплату за надані послуги в сумі 50 000,00 грн.

Позивач посилається на те, що на виконання п.4.2.6 договору він відповідно до платіжного доручення № 1402 від 22.04.2009р. провів попередню оплату в сумі 50 000,00 грн., що констатував (встановив) суд першої інстанції.

Проте, з такими твердженнями скаржника та висновками місцевого господарського суду погодитись не можна, з огляду на таке.

Як вбачається з копії платіжного доручення № 1402 від 22.04.2009р. (а.с.12) у графі призначення платежу вказано «Авансова оплата за зберігання зг.рах. № 15 від 20.03.2009р. В т.ч. ПДВ 8333,33 грн.».

Сторонами у справі не подано суду доказів того, що рахунок № 15 від 20.03.2009р. був виписаний на підставі (на виконання) договору № 1 на відповідальне зберігання зерна, як і не подано суду самого рахунку № 15 від 20.03.2009р., а відповідач у свою чергу взагалі заперечує факт виписування ним такого рахунку і вказує, що між сторонами у справі існували довготривалі господарські відносини і ця оплата стосується інших періодів господарської діяльності. Доказів, які б підтверджували протилежне, суду не подано.

Тобто, підтвердженням сплати позивачем авансового платежу по договору № 1 на відповідальне зберігання зерна мало б бути посилання у платіжному дорученні на цей договір.

Інших доказів, які б підтверджували про перерахування позивачем попередньої оплати по договору № 1 на відповідальне зберігання зерна на суму 50000 грн., суду не подано.

За таких обставин немає підстав для задоволення позову в цій частині.

Висновки суду першої інстанції про укладення договору № 1 на відповідальне зберігання зерна та про проведення позивачем попередньої оплати на суму 50000 грн. є помилковими. Втім, це не призвело до прийняття неправильного рішення.

Відповідно до ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на норми ст.ст.43, 32, 33, 34, 43 ГПК України скаржник не подав у встановленому законом порядку належних та допустимих доказів, які б з достовірністю підтверджували доводи, викладені в апеляційній скарзі, та обґрунтували правомірність і підставність позовних вимог.

Враховуючи все вищенаведене в сукупності, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 33, 43, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, -


Львівський апеляційний господарський ПОСТАНОВИВ:


1.          Залишити рішення Господарського суду Львівської області від 04.08.2011р. у справі № 5015/1527/11 без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2.          Витрати по сплаті державного мита за перегляд судового рішення в апеляційному порядку покласти на скаржника.


Постанова може бути оскаржена у касаційному порядку.







Головуючий суддя                     Процик Т.С.


Суддя                     Дубник О.П.


Суддя                     Скрипчук О.С.






Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація