ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
_________________________________________________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17.11.11 Справа № 15/5027/475/2011
Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:
головуючого-судді Мурської Х.В.
суддів Давид Л.Л.
ОСОБА_1
при секретарі судового засідання Лісовській Н.В.
розглянув апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УніКредит Лізинг", без номера від 21.10.2011р.
на ухвалу Господарського суду Чернівецької області від 10.10.2011 року про припинення провадження
у справі № 15/5027/475/2011, суддя Тинок О.С.
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "УніКредит Лізинг", м. Київ
до Товариства з додатковою відповідальністю "Трансмост", м. Чернівці
про стягнення заборгованості 2 096 020,58 грн.
За участю представників
від позивача: не з’явились;
від відповідача: не з’явились.
Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 10.10.2011 року провадження у справі № 15/5027/475/2011 припинено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою місцевого господарського суду, Товариство з обмеженою відповідальністю "УніКредит Лізинг" звернулось до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій оскаржувану ухвалу суду вважає незаконною, прийнятою з порушенням норм матеріального та процесуального права і такою, що не відповідає фактичним обставинам справи, просить скасувати дану ухвалу суду, справу скерувати до суду першої інстанції для вирішення спору по суті позовних вимог.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу спростовує доводи скаржника, просить оскаржувану ухвалу місцевого господарського суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
В судовому засіданні 16.11.2011р. представники сторін підтримали свої доводи та заперечення, викладені в апеляційній скарзі та у відзиві на неї.
В судовому засіданні 16.11.2011р., за згодою представників сторін, оголошено перерву до 17.11.2011р.
В дане судове засідання сторони участі своїх представників не забезпечили.
Розглянувши матеріали справи, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 14 вересня 2007 року між сторонами у справі було укладено договір фінансового лізингу № 223-LD, відповідно до п. 15.2. якого всі спори та/або розбіжності, які можуть виникнути за цим Договором чи у зв’язку з ним, вирішуються остаточно в Міжнародному Комерційному Арбітражному Суді при Торгово-Промисловій палаті України відповідно до Регламенту цього Суду та чинного законодавства України. Арбітраж повинен проводитись в місті Києві, Україна, українською мовою.
Рішення вищезазначеного Суду буде остаточним та обов’язковим для Сторін.
Вищевказане положення не виключає права Лізингодавця звернутися до суду або господарського суду відповідної юрисдикції для вирішення спору, згідно з відповідним процесуальним законодавством.
Отже, як вбачається з вищевказаного, між сторонами укладено арбітражну угоду у вигляді арбітражного застереження.
При прийнятті оскаржуваної ухвали місцевий господарський суд керувався вимогами п. 1 ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»відповідно до вимог якого, суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Скаржник в апеляційній скарзі покликається на ту обставину, зокрема, що в 15.2. договору фінансового лізингу № 223-LD сторони дійшли згоди про право Лізингодавця на звернення до суду або господарського суду відповідної юрисдикції для вирішення спору, згідно з відповідним процесуальним законодавством. Відтак, вважає, що місцевий господарський суд безпідставно дійшов висновку про наявність правових підстав для припинення провадження у справі.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу звертає увагу суду апеляційної інстанції на Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 12.03.2009р. № 01-08/163, відповідно до п.18 якого з'ясування обставин, пов'язаних з недійсністю арбітражної угоди, втратою нею чинності або з неможливістю її виконання, може бути здійснене господарським судом лише за результатами судового розгляду, проведеного в установленому законом порядку. Тому за наявності арбітражної угоди суд не повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК, але має прийняти її до розгляду, а в разі відсутності зазначених обставин - припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 названого Кодексу. Якщо ж такі обставини буде встановлено, то справа підлягає розглядові по суті.
Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваної ухвали норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, ухвалу Господарського суду Чернівецької області від 10.10.2011 року у даній справі –залишити без змін, виходячи з наступних підстав.
Конституція України гарантує судовий захист з боку держави і таке конституційне право не може бути скасоване або обмежене.
В силу приписів статті 1 ГПК України до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, а угода про відмову від права на звернення до господарського суду вважається недійсною. При цьому апеляційна інстанція враховує правову позицію Вищого господарського суду України, зокрема у справах №1/5пд та № 1/6пд (Постанови ВГСУ від 21.06.2010р. та 15.06.2010р.).
В рішенні Конституційного суду України від 10 січня 2008 року у справі N 1-3/2008 (N 1-рп/2008) за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" (справа про завдання третейського суду) визначено, що практика Європейського суду з прав людини свідчить, що звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду відбулася за вільним волевиявленням сторін спору (Рішення у справі "Девір проти Бельгії" від 27 лютого 1980 року).
Згідно статті 5 Закону України "Про третейські суди", юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
За умовами пункту 11 статті 6 (на час укладення спірних угод пункт 7 статті 6) Закону України "Про третейські суди" третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції. Наведена норма чітко визначає підвідомчість справ третейським судам і встановлює певні винятки (справи), які не можуть бути передані на розгляд третейського суду.
Практика Вищого господарського суду містить обґрунтований висновок про те, що згідно з положеннями чинного законодавства певне питання вирішується "судом", "у судовому порядку", "на підставі рішення суду" слід вважати, що йдеться про державні суди з огляду на висновки Конституційного суду України, наведені у його рішенні від 10 січня 2008 року у справі № 1-3/2008 (№ 1-рп/2008) (справа про завдання третейського суду).
В силу Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, кожен має право будь-якими незабороненими законами засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань, права та свободи не можуть бути обмежені.
Згідно з положеннями частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону України "Про третейські суди", є здійснення ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного частиною п'ятою статті 55 Конституції України.
Третейські суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції (стаття 125 Конституції України), не здійснюють правосуддя, їх рішення не є актами правосуддя, а самі вони не входять до системи судів загальної юрисдикції.
Аналізуючи вищевказані норми законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що третейське застереження (п.15.2 Договору) не обмежує права сторін, зокрема, позивача на звернення до суду відповідно до підвідомчості та підсудності справ, встановлених господарським процесуальним законом.
Однак, в даному випадку сторони дійшли згоди про обов’язкове досудове врегулювання спору шляхом вирішення розбіжностей, які можуть виникнути за цим Договором чи у зв’язку з ним у Міжнародному Комерційному Арбітражному Суді при Торгово-Промисловій палаті України.
Відповідно ж до ч. 4 ст. 2 ГПК України господарський суд розглядає справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди".
Відтак, сторони третейського застереження, в разі незгоди з рішенням третейського суду мають право оскаржити його в судовому порядку.
З огляду на викладене, апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого господарського суду про наявність підстав для припинення провадження у справі, оскільки твердження скаржника про порушення і неправильне застосування місцевим господарським судом норм законодавства при прийнятті оскаржуваної ухвали не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, у зв’язку з чим судова колегія не вбачає підстав для зміни чи скасування правового акта суду першої інстанції.
Відповідно до ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно із ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Враховуючи все вищенаведене в сукупності, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування ухвали суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105, 106 ГПК України, -
Львівський апеляційний господарський суд, П О С Т А Н О В И В :
Ухвалу Господарського суду Чернівецької області від 10.10.2011 року у справі № 15/5027/475/2011 залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.
Головуючий суддя Мурська Х.В.
Суддя Давид Л.Л.
Суддя Кордюк Г.Т.