Постанова

Іменем України

Єдиний унікальний номер справи 752/17054/18

Номер провадження 22-ц/824/13513/2023

Головуючий у суді першої інстанції К. Г. Плахотнюк

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач

11 жовтня 2023 року місто Київ

Справа № 752/17054/18

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),

суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

секретар судового засідання Пасічник К. В.

сторони

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

відповідач Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буржинська Дарина Василівна

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 травня 2023 року, ухвалене у складі судді Плахотнюк К. Г., в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва,

у с т а н о в и в :

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Буржинської Д. В., треті особи: ОСОБА_3 ,Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання протиправними та скасування договорів дарування, визнання права власності, стягнення матеріальної та моральної шкоди.

В обґрунтування позову зазначив, що у зв`язку з оформленням кредиту в жовтні 2017 року та необхідності підтвердження наявного у нього майна, зробивши запит, з`ясував, що належна йому на праві власності квартира АДРЕСА_1 , 28.08.2014 року подарована ОСОБА_3 , який діяв, ніби то від його імені, ОСОБА_2 . Однак довіреність, на підставі якої діяв ОСОБА_3 від його імені, насправді, ніколи ним не видавалася, а відтак відчуження квартири є незаконним, а в діях приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Буржинської Д. В. вбачаються порушення закону, оскільки на час посвідчення довіреності та договору дарування, він перебував в СІЗО № 13 під вартою. З ОСОБА_2 він нетривалий період часу мав стосунки, остання мала доступ до його квартири та документів, чим скористалася та незаконно отримала у власність його квартиру. Вважає, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 за №1324, що укладений 28.08.2014 року між ОСОБА_3 , який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 279466180000 є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки він довіреність не видавав та не уповноважував ОСОБА_3 на вчинення такого правочину. Крім того, у зв`язку з тим, що ОСОБА_2 продовжує незаконно проживати у його квартири, він змушений орендувати житло, вартість оренди за весь період складає 225 000, 00 грн, які мають бути компенсовані йому ОСОБА_2 , а також йому заподіяна моральна шкода у розмірі 100 000, 00 грн, оскільки всі події, що сталися навколо відчуження його квартири справили негативний вплив на стан його здоров`я. Позивач також вважає, що має бути скасованим і укладений 02.08.2018 між ним (як законним представником малолітнього сина) та ОСОБА_2 договір дарування зазначеної вище квартири їх спільному малолітньому сину.

У зв`язку із зазначеним позивач просив визнати протиправним та скасувати договір дарування квартири АДРЕСА_1 за № 1324, укладений 28.08.2014 між ОСОБА_3 , який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 279466180000. Скасувати договір дарування квартири АДРЕСА_1 за № 2049, укладений 02.08.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який діяв від імені малолітнього ОСОБА_4 , як його законний представник - батько дитини, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 279466180000. Визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 279466180000. Стягнути з ОСОБА_2 250 000,00 грн у відшкодування матеральної шкоди та 100 000,00 грн моральної шкоди, а також судові витрати.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 08 травня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невстановлення та неповне з'ясування обставин справи, що мають суттєве значення для справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову залишив поза увагою вимоги ст.245 ЦК України та не врахував, що перебуваючи в слідчому ізоляторі позивач не вчиняв жодних нотаріальних дій з приводу спірного правочину, що вказує на неправомірність довіреності на право відчуження його нерухомого майна. Судом не було досліджено та не враховано, що за оспорюваним договором дарування фактично подаровано двокімнатну квартиру. Ухвалюючи рішення суд обмежився лише посиланням на те, що приватний нотаріус є неналежним відповідачем у даній справі, а позивачем обрано неналежний спосіб захисту. При цьому суд не врахував, що відповідачем у справі також зазначено ОСОБА_2 як набувача незаконно відчуженого майна позивача.

Також апелянт зазначив, що законодавство не передбачає, що може бути лише один ефективний та належний спосіб захисту інтересу та/або порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Визнання договору дарування протиправним та його скасування, визнання права власності не означає, що воно не може бути самостійним не менш ефективним способом захисту, якщо це призводить до досягнення мети - захист права та/або інтересу.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити з викладених підстав.

Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 у судовому засіданні суду апеляційної інстанції заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просила залишити без змін як законне та обґрунтоване з підстав, зазначених у відзиві на апеляційну скаргу, у якому зокрема вказувала на наявність підстав для затосування позовної давності. Також стороною відповідача у відзиві зазначено попередній орієнтовний розрахунок витрат на правничу допомогу, які відповідач поніс та очікує понести у зв`язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції, що складає 30 000,00 грн.

Відповідач приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буржинська Д. В. у судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явилася через велике робоче навантаження, надіслала заяву про розгляд справи без її участі.

Треті особи ОСОБА_3 та Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, належним чином повідомлялися про час та дату розгляду справи, у судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явилися, явку своїх представників не забезпечили. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від вказаних осіб не надходило. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу треті особи не скористалися.

Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися у судове засідання, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

Відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України).

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 41 Конституції України передбачено право кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 317 цього Кодексу власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідно правової підстави заволоділа ним.

Згідно із положенням частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати ( добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача, якщо, зокрема, майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Як вбачається із матеріалів справи, 28.08.2014 приватним нотаріусом КМНО Буржинською Д. В. посвідчено довіреність, що зареєстрована у реєстрі за №1315, згідно якої ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 представляти його інтереси, пов`язані з даруванням ОСОБА_2 належного йому: житлового будинку (та/або) з надвірними спорудами АДРЕСА_2 та земельної ділянки, площею 0,0986 га, що розташована на АДРЕСА_2 , кадастровий номер 800000000:82:143:0036; квартири, загальною площею 58,3 кв.м, що знаходитсья за адресою: АДРЕСА_3 та нежилих приміщень з № 1 по № 4 (групи приміщень 554) (в літ. А) загальною площею 25,60 кв.м, що хнаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .

28.08.2014 ОСОБА_3 , який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_1 на підставі вказаної вище довіреності, уклав з ОСОБА_2 договір дарування квартири АДРЕСА_1 за № 1324, відповідно до якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар вказану у договорі квартиру.

02.08.2018 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який діяв як законний представник свого малолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 уклали договір дарування квартири під АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала спірну квартиру малолітньому сину ОСОБА_7 , яку від його імені прийняв у дар його батько ОСОБА_1 (позивач по справі).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував на те, що довіреність на підставі якої діяв ОСОБА_3 від його імені, насправді, ніколи ним не видавалася, а відтак відчуження квартири є незаконним, а в діях приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Буржинської Д.В. вбачаються порушення закону, оскільки на час посвідчення довіреності та договору дарування, він перебував в СІЗО № 13 під вартою, а тому позивач просив суд визнати протиправним та скасувати договір дарування квартири укладений 28.08.2014 між ОСОБА_3 , який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , просить суд скасувати договір дарування квартири, укладений 02.08.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як законним представником малолітнього ОСОБА_4 . Визнати за позивачем право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Також просив суд стягнути з ОСОБА_2 250 000,00 грн у відшкодування матеральної шкоди та 100 000,00 грн моральної шкоди.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що у даних правовідносинах належним способом захисту є витребування майна та доведення суду вимог про визнання договорів дарування недійсними, а не визнання їх протиправними та скасування, про що позивачем заявлені позовні вимоги. У задоволенні позовних вимог про стягнення матеріальної та моральної шкоди, визнання права власності на квартиру, суд відмовив, оскільки такі вимоги є похідними від основних позовних вимог, які не підлягають задоволенню. Також судом зазначено, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буржинська Д. В. є неналежним відповідачем у даній справі, суд відмовив у задоволенні позову пред`явленогодо приватного нотаріуса саме з тих підстав, що вона не є належним відповідачем за вимогами ОСОБА_1 .

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони є законними та обґрунтованими, повністю відповідають обставинам справи та вимогам закону з огляду на таке.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 06 квітня 2021 року у справі №925/642/19, та інших.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).

Ефективність обраного способу захисту порушеного права визначається з огляду на зміст правовідносин учасників справи. Тобто вирішення указаного питання зумовлює дослідження цих правовідносин на предмет існування обставин порушення відповідачем прав позивача та необхідність їх захисту у конкретний спосіб (вирішення спору по суті/розгляд справи по суті вимог).

Отже, ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Обрання конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам

Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №127/18934/18).

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16).

Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.

Так, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.

Вочевидь, якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за оспорюваним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним.

В окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють саме ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю або від їх імені як відчужувачів спірної речі).

Проте, застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 310/2647/17-ц зазначив, що ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

У будь-якому випадку під час вибору правомірного способу захисту порушеного права підлягає врахуванню правова природа цивільних відносин, що існують між сторонами як сторонами спірних правовідносин.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Верховний Суд врахував, що заявник на власний розсуд скористався своїми процесуальними правами під час розгляду справи та обрав таку позицію, у судові засідання, як правило, не з`являвся, не надавав доказів, заперечень на спростування вимог позивача, не висловлював.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Суд першої інстанції, з висновком якого погоджується суд апеляційної інстанції, дійшов вірного висновку, що позивачем для вирішення питання про витребування квартири від його ж малолітнього сина, необхідно довести суду недійсність договорів дарування та факт невидачі ним довіреності на ім`я ОСОБА_3 , а саме ту обставину, що підпис у довіреності виконаний не ним, а іншою особою. Будь - яких доказів цьому позивач не надав.

Крім того, похідні вимоги про стягнення матеріальної та моральної шкоди з огляду на відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправними та скасування договорів дарування, також не можуть бути задоволені судом.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування до даних правовідносин позовної давності, оскільки позовні вимоги не підлягають задоволенню по суті спору.

Щодо зявлених ОСОБА_1 вимог до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Буржинської Д. В. колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 13 ЦПК України cуд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 4 частини третьої статті 175 ЦПК України.

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, якими можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Системний аналіз статей 51, 175 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що саме на позивача покладено обов`язок визначити належний склад відповідачів у справі.

Вирішуючи спір, суд має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів.

Належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Тобто, відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому залучається до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами

Неналежний відповідач - це особа, визначена позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин, суд відмовляє у задоволенні позову.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Таким чином, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

Ураховуючи предмет, підстави та зміст позову, суд першої інстанції дійшов обгрнутованого висновку про те, що приватний нотаріус не може бути відповідачем у цій справі, оскільки пред`явлення матеріально-правових вимог до нього є порушенням норм права. Нотаріус, яка посвідчувала правочини, залучається до участі по справі у якості третої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, і не може бути відповідачем в такій категорій справ.

Отже, ураховуючи характер спірних правовідносин, а також встановлені обставини справи, апеляційний суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не спрямований на їх відновлення, не є ефективним, оскільки позивач може у інший спосіб захистити порушене (на його думку) право, забезпечить поновлення порушеного права, без додаткових (повторних) звернень до суду.

За таких обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що судове рішення, яке переглядається, ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до невірного тлумачення позивачем норм закону та переоцінки доказів у справі.

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), як це визначено у частинах першій-третій статті 89 ЦПК України.

Отже, жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано стороною позивача до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.

Колегія суддів зауважує, що вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Суд у своєму рішенні навів достатнє мотивоване обґрунтування відмови у задоволенні позову про визнання протиправними та скасування договорів дарування, визнавши обраний позивачем спосіб захисту неналежним, оскільки він не спрямований на відновлення його порушеного права.

Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з`ясував обставини справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності у задоволенні позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Загалом такі доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до намагання переоцінити встановлені судом обставини.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , колегія не знаходить.

Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів. Зроблено вірний висновок у тому, що позивачем при зверненні до суду із даним позовом обрано неналежний спосіб захисту та роз`яснено у який спосіб підлягає відновленню порушене право власника нерухомого майна.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення.

Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати позивача по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню відповідачами, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 23 жовтня 2023 року.

Судді

Л. Д. Поливач

А. М. Стрижеус

О. І. Шкоріна