П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 вересня 2023 року м. Київ

Справа №372/3034/21

Апеляційне провадження №22-ц/824/8159/2023

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.

суддів: Нежури В.А., Поліщук Н.В.

за участю секретаря Федорчук Я.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області ухваленого під головуванням судді Висоцької Г.В., 17 лютого 2023 року у м. Обухів, дата складення повного тексту рішення не зазначена, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Саєнко Еліна Володимирівна, приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Чулієв Атаджан Абдуназарович, Служба у справах дітей та сім`ї Козинської селищної ради, про визнання недійсним договору дарування квартири та за позовом третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири,

В С Т А Н О В И В

У серпні 2021 року позивач звернувся до суду із вищевказаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір дарування квартири, укладений між відповідачами.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що даний договір укладений без мети настання реальних наслідків його укладання, а задля уникнення відповідальності за невиконання умов договору позики, укладеного між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 . Позивач зазначав, що між ним та ОСОБА_1 був укладений договір позики, відповідно до умов якого позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у розмірі 10500,00 дол США, які останній зобов`язувався повернути в строк до 29 червня 2021 року. Однак, в добровільному порядку відповідач ОСОБА_1 кошти не повернув. У зв`язку із чим, на підставі заяви позивача, 17 липня 2021 року приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис №447 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 визначену договором позики суму заборгованості. 21 липня 2021 року приватним виконавцем на підставі виконавчого напису нотаріуса відкрито виконавче провадження. У той час, 07 липня 2021 року між відповідачами було укладено договір про зміну спільної сумісної власності на спільну часткову власність та визначення розміру часток у праві спільно часткової власності. Крім того, 07 липня 2021 року між тими ж відповідачами було укладено договір дарування 1/2 частки в праві власності на квартиру, відповідно до якого ОСОБА_1 безоплатно передав у власність ОСОБА_3 належну йому 1/2 частку в праві власності на квартиру.

Таким чином, відповідач ОСОБА_3 стала єдиним власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Вчиняючи дані правочини, відповідач був обізнаний про існування договору позики, за яким у ОСОБА_1 існують невиконані грошові зобов`язання перед позивачем, та мав на меті ухилитись від виконання даного зобов`язання. Відповідач ОСОБА_1 відчужив майно після спливу строку для повернення боргу, у останнього також відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед позивачем.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 до суду першої інстанції подав позовну заяву про визнання недійсним договору дарування, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , з підстав його фіктивності, без настання реальних наслідків його укладання. Просив залучити його до участі у справі у якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 17 лютого 2023 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Саєнко Еліна Володимирівна, приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Чулієв Атаджан Абдуназарович, Служба у справах дітей та сім`ї Козинської селищної ради, про визнання недійсним договору дарування квартири та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири - задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 1/2 частки в праві власності на квартиру, за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 07.07.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Саєнко Е.В. за реєстровим №2398.

Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати по 10681, 00 грн з кожного.

Рішення суду мотивовано тим, що дії ОСОБА_1 по відчуженню належної йому 1/2 частки квартири своїй дружині, при наявності заборгованості за договором позики, строк виконання його настав, перебуванні в провадженні апеляційного суду позову про стягнення з нього суми завданого збитку, вказують на те, що спірний правочин вчинено ним без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, дії сторін цього договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від примусового відчуження для погашення грошових зобов'язань.

Сукупність наведених обставин доводить той факт, що при укладенні договору дарування частки квартири воля відповідачів не відповідала зовнішньому прояву та не мала на меті реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. Таким чином, ОСОБА_1 вчинив оскаржуваний договір з метою уникнення відповідальності за грошовим зобов'язанням.

Не погодився із вказаним судовим рішенням відповідач ОСОБА_1 , його представником подано апеляційну скаргу, в якій він вказує на те, що рішення суду першої інстанції, є незаконним та необгрунтованим, у зв`язку з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, та у зв`язку з неправильним застосування норм матеріального права.

Представник зазначає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення, не взято до уваги, що укладення вказаного договору дарування було спрямовано на врегулювання майнових відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , якими спільно подано заяву про розірвання шлюбу до Обухівського районного суду Київської області. Тобто, з метою врегулювання статусу спільного майна, що належало ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 і ОСОБА_3 уклали договір дарування 1/2 частки в праві власності на квартиру, відповідно до якого ОСОБА_1 безоплатно передав у власність ОСОБА_3 належну йому 1/2 частку в праві власності на квартиру за адресою - АДРЕСА_1 .

Тому, посилання позивача на фіктивність укладення договору дарування є безпідставними, жодним чином не обгрунтованими, однак судом при ухваленні оскаржуваного рішення вказані обставини не взяті до уваги, та жодним чином не проаналізовані.

Представник також зазначає, що на момент укладення договору дарування 07 липня 2021 року, були відсутні будь-які заходи до примусового стягнення за договором позики від 13 квітня 2021 року. Договір дарування частки квартири укладено виключно, з метою врегулювання майнових відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , та не має жодного відношення до взаємовідносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Крім того, договір позики укладався не в інтересах сім`ї, без згоди ОСОБА_3 , а також без забезпечення договору будь-яким майном.

Крім того, згідно квитанції №10 від 06 січня 2022 року, ОСОБА_1 сплатив частину боргу в рамках виконавчого провадження, вказану квитанцію було подано в якості доказів суду першої інстанції, однак, судом належної оцінки не надано. Факт сплати частини боргу виключає наявність умислу та ухилення від виконання зобов`язання перед ОСОБА_2 .

Представник також вказує на те, що 25 листопада 2021 року під час підготовчого судового засіданні ОСОБА_4 подано клопотання про вступ у справу в якості третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору, а також подано позовну заяву про визнання договору дарування квартири недійсним. Однак, ОСОБА_4 належним чином не обгрунтував підстави для визнання договору дарування частини квартири недійсним, не зазначив в чому полягає недійсність договору, а також яким чином його майнових інтересів стосувалося укладення цього договору, оскільки на момент укладення договору дарування відсутні будь-які рішення в інтересах ОСОБА_4 , які б надавали можливість у примусовому порядку стягувати будь-які кошти із ОСОБА_1 . Крім того, ОСОБА_4 у поданій позовній заяві не зазначає підстави для визнання недійним договору дарування, а також яким чином вказаний договір стосується його інтересів, що унеможливлювало його залучати до участі у справі в якості третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору, оскільки це не відповідає вимогам ст.52 ЦПК України.

Представник також зазначає, що оскаржуваним рішенням стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати по 10682, 00 грн з кожного. Однак, судом першої інстанції не обгрунтовано, що саме входить до вказаних судових витрат, а також підстави стягнення із відповідачів.

На підставі викладеного просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та позовних вимог третьої особи ОСОБА_4 відмовити в повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - адвокат Коротюк М.Г. вказує на те, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, а доводи викладені в апеляційній скарзі безпідставними та такими, що не спростовують правильність рішення суду першої інстанції. Також представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу вказує на те, що вартість надання правової допомоги складає 15000,00 грн, а докази понесення вказаних витрат будуть надані під час судових дебатів.

Просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник - адвокат Задерей Т.В. підтримали апеляційну скаргуз підстав викладених у ній та просили її задовольнити.

Від ОСОБА_4 надійшла заява, в якій він просив розглядати справу за його відсутності, рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Від Служба у справах дітей та сім`ї Козинської селищної ради також надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності їх представника.

Інші особи в судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини своєї неявки до суду не повідомили, а тому суд апеляційної інстанції керуючись ч.2 ст.372 ЦПК України вважав за можливе розглянути справу за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з такого.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги апеляційним судом встановлені та підтверджуються матеріалами справи наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

28 грудня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір № 7/12 поставки та монтажу системи аудіо-відео, управління /т.1 а.с. 144/.

За умовами даного договору ОСОБА_1 від ОСОБА_4 було отримано грошові кошти у розмірі 29700 дол США, дані кошти були отримані останнім двома частинами, а саме 31 жовтня 2023 року - 9700,00 дол США, 28 листопада 2013 року - 20000,00 дол США /т.1 а.с. 145/.

Станом на 28 листопада 2016 року ОСОБА_1 не виконав взяті на себе зобов`язання за умовами вищезазначеного договору та в добровільному порядку отримані за договором кошти не повернув, у зв`язку з чим ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про розірвання договору та стягнення коштів.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року позовні вимоги було задоволено. На виконання вказаного рішення було видано виконавчий лист.

В порядку примусового виконання виконавчого листа Святошинського районного суду м. Києва №759/16494/16-ц від 02 вересня 2019 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 було стягнуто кошти у розмірі 557685, 55 грн.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2020 року скасовано заочне рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року та призначено справу до розгляду.

За результатами перегляду заочного рішення від 21 листопада 2017 року, Святошинський районний суд м. Києва 27.07.2021 року було ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про розірвання договору та стягнення коштів - задоволено частково.

Розірвано договір № 7/12 поставки та монтажу системи аудіо-відео, управління від 28 грудня 2012 року укладений між ОСОБА_4 до ОСОБА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 суму сплачених коштів відповідно до договору №7/12 поставки та монтажу системи аудіо-відео, управління від 28 грудня 2012 року в розмірі 204384, 90 грн /т.1 а.с. 157-160/.

Постановою Київського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року рішення Святошинського районного суду м. Києва 27 липня 2021 року скасовано в частині та ухвалено нове судове рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 806949, 00 грн сплачених коштів за договором № 7/12 поставки та монтажу системи аудіо-відео, управління від 28 грудня 2012 року та судовий збір в розмірі 7553,75 грн /т. 2 а.с. 36-39/.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 25 листопада 2021 року залучено до участі у справі у якості третьої особи із самостійними вимогами щодо предмету спору ОСОБА_4 та прийнято його позовну заяву /т. 1, а.с 169, 170/.

Також судом встановлено, що 13 квітня 2021 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у сумі 10500 дол США, що підтверджується власноруч підписаною ОСОБА_6 розпискою /т. 1 а.с. 9-11/.

Зазначену суму ОСОБА_1 зобов`язувався повернути в строк до 29 червня 2021 року.

Однак, в добровільному порядку відповідач ОСОБА_1 свої зобов`язання за договором позики не виконав, грошові кошти не повернув.

Так, з метою стягнення з відповідача ОСОБА_1 суми боргу, 15 липня 2021 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис № 447, відповідно до якого запропоновано стягнути із боржника ОСОБА_1 на користь стягувача ОСОБА_2 визначну договором позики від 13 квітня 2021 року суму заборгованості, строк виконання за яким настав 29 червня 2021 року /т.1 а.с. 16,17/ .

21 липня 2021 року на підставі вказаного виконавчого напису, приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 /т.1 а.с. 18,19/.

Судом також встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 під час перебування у зареєстрованому шлюбі набули у спільну сумісну власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Чеботар С.І. 08 червня 2018 року за реєстровим №769.

07 липня 2021 року між відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір про зміну спільної сумісної власності на спільну часткову власність та визначення розміру часток у праві спільної власності, посвідченого приватним нотаріусом Саєнко Є.В. за реєстрованим №2397, відповідно до якого було змінено правовий режим на нерухоме майно, а саме, квартиру АДРЕСА_2 , зі спільної сумісної власності на спільну часткову власність.

Так, за кожним із відповідачів визначено розмір часток у праві спільної часткової власності, а саме по 1/2 частці у праві власності.

Також 07 липня 2021 року між відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/2 частки в праві власності на квартиру, посвідченого приватним нотаріусом Саєнко Є.В. за реєстровим №2398, відповідно до якого відповідач ОСОБА_1 безоплатно передав у власність своїй дружині ОСОБА_3 належну йому 1/2 частку в праві власності на вказану квартиру /а.с. 12,13/.

Таким чином, ОСОБА_3 стала єдиним власником даної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

З матеріалів справи також вбачається, що ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 16 серпня 2021 року та 13 січня 2022 року з метою забезпечення позову за заявами позивача ОСОБА_2 та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору ОСОБА_4 було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_2 , шляхом заборони розпоряджатись вказаним майном /т. 1 а.с. 90, т.2 а.с. 58/.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 жовтня 2021 року розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 /т. 1 а.с. 236/є.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Згідно з ч. 1,5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У ст. 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (ч. 1 ст. 717 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце».

Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Відповідні ознаки фіктивного правочину зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, провадження № 14-260цс19, та у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2022 року у справі № 754/2738/20, провадження № 61-4796св22.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник, який відчужує майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов'язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) зазначено:

«при зверненні із позовом ОСОБА_1 зазначала, що оспорюваний договір дарування укладений з метою уникнення ОСОБА_4 відповідальності щодо виконання судового рішення у справі № 606/2445/14-ц, оскільки вона є співвласником Ѕ частини подарованого будинку. За рахунок реалізації належної їй частки у будинку можливо було б частково погасити стягнуту судом заборгованість.

У справі, що переглядається:

очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору дарування) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника;

встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненим на шкоду кредитору;

до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір, як фраудаторний, відноситься:

дарувальник ОСОБА_2, на ім'я якого було зареєстроване право власності на Ѕ частку житлового будинку АДРЕСА_1, що є спільною сумісною власністю ОСОБА_4, безоплатно передав цей будинок ОСОБА_3, сину боржника, після пред'явлення до ОСОБА_4 позову про стягнення боргу за договорами позики, укладеними між останньою та ОСОБА_1, що свідчить про те, що сторони договору діють очевидно недобросовісно та зловживають правами, оскільки вчинили оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси позикодавця і направлений на недопущення звернення стягнення на майно, що є спільною власністю боржника та ОСОБА_4;

момент укладення оспорюваного правочину - 04 лютого 2015 року, тобто після відкриття провадження 04 листопада 2014 року у справі № 606/2445/14-ц за позовом ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_4 боргу за договорами позики. За таких обставин, суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Тому судові рішення у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 до сторін оспорюваного правочину ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору належить скасувати, а позовні вимоги в указаній частині задовольнити».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.ч. 1-2 ст. 89 ЦПК України).

З наведених обставин справи вбачається, що 13 квітня 2021 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір позики, однак, в добровільному порядку відповідач ОСОБА_1 свої зобов`язання за договором позики не виконав, грошові кошти не повернув.

З метою стягнення з відповідача ОСОБА_1 суми боргу, 15 липня 2021 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис № 447, відповідно до якого запропоновано стягнути із боржника ОСОБА_1 на користь стягувача ОСОБА_2 визначну договором позики від 13 квітня 2021 року суму заборгованості, строк виконання за яким настав 29 червня 2021 року. 21 липня 2021 року на підставі вказаного виконавчого напису, приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1.

Також з наведених обставин справи вбачається, що 28 грудня 2012 року між третьою особою ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір № 7/12 поставки та монтажу системи аудіо-відео, управління, однак станом на 28 листопада 2016 року ОСОБА_1 не виконав взяті на себе зобов`язання за умовами вищезазначеного договору та в добровільному порядку отримані за договором кошти не повернув, у зв`язку з чим ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про розірвання договору та стягнення коштів.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року позовні вимоги було задоволено та на виконання вказаного рішення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 було стягнуто кошти у розмірі 557685, 55 грн. В подальшому вказане рішення суду за заявою відповідача ОСОБА_1 було переглянуто, та за результатами перегляду заочного рішення від 21 листопада 2017 року було ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 суму сплачених коштів відповідно до договору №7/12 поставки та монтажу системи аудіо-відео, управління від 28 грудня 2012 року в розмірі 204384, 90 грн.

Слід зазначити, що постановою Київського апеляційного суду 01 грудня 2021 року сума боргу була визначена у розмірі 806949,00 грн.

Отже, з наведеного вбачається, що відповідач був обізнаний про наявність у нього боргових зобов`язань, як перед позивачем ОСОБА_2 , так і перед третьою особою ОСОБА_4 .

З наведених обставин справи також вбачається, що 07 липня 2021 року відповідач ОСОБА_1 змінив правовий режим на нерухоме майно, а саме, квартиру АДРЕСА_2 , зі спільної сумісної власності на спільну часткову власність, по 1/2 частці у праві власності за ним та його дружиною.

Також 07 липня 2021 року відповідач ОСОБА_1 безоплатно передав у власність своїй дружині ОСОБА_3 належну йому 1/2 частку в праві власності на вказану квартиру на підставі договору дарування.

Тобто, будучи обізнаним про наявність в нього боргу в розмірі 10500, 00 дол. США за договором позики від 13 квітня 2021 року перед позивачем, та наявність в нього зобов`язань щодо повернення коштів ОСОБА_4 за неналежне виконання договору №7/12 поставки та монтажу системи аудіо-відео, управління від 28 грудня 2012 року, відповідач ОСОБА_1 здійснив дії щодо відчуження належного йому на праві власності майна своїй дружині.

Тобто, боржник (дарувальник), який відчужив майно на підставі договору на користь своєї дружини, будучи обізнаним про наявність в нього боргових зобов`язань перед позивачем та третьою особою, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно кредиторів, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредиторів і направлений на недопущення звернення стягнення на його майно, як боржника. Вказані дії, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним договору дарування, суд враховує, що відповідач ОСОБА_1 відчужив майно, будучи обізнаним про боргові зобов'язання; майно відчужене на користь дружини; після відчуження спірного майна у відповідача не залишилось іншого майна, за рахунок якого він міг би відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредиторами.

На переконання апеляційного суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_1 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна очевидно відбулося з метою уникнення від виконання своїх грошових зобов'язань перед позивачем та третьою особою.

Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при вчиненні оспорюваного правочину, а саме під час укладення договору дарування квартири від 07 липня 2021 року, укладеним між подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , воля сторін - відповідачів у справі не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на квартиру з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення про стягнення грошових коштів з ОСОБА_1 на користь третьої особи ОСОБА_4 , та виконання виконавчого напису №447 про стягнення з ОСОБА_1 на користь позивача заборгованості за договором позики, у зв'язку з чим зазначений правочин підлягає визнанню недійсним.

При цьому, відповідачем ОСОБА_1 не доведено перед судом належними та допустимими доказами факт вчинення правочину - договору дарування на користь його дружини за для настання реальних правових наслідків, обумовлених договором.

Отже, висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав, передбачених положеннями ст. 234 ЦК України, для визнання оспорюваного договору дарування нерухомого майна недійсними є правильним.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що укладення вказаного договору дарування було спрямовано на врегулювання майнових відносин між ним та його дружиною ОСОБА_3 , якими спільно подано заяву про розірвання шлюбу до Обухівського районного суду Київської області, тобто, з метою врегулювання статусу спільного майна, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними, оскільки боржник, відчужуючи своє майно на підставі договору дарування, тобто безоплатно, на користь своєї дружини, за наявності у нього грошових зобов'язань на значну суму, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами, оскільки вчинив оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси кредиторів і направлений на недопущення звернення стягнення на його майно, як боржника.

Крім цього, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18, вказано на те,що «поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом».

Доводи апеляційної скарги про те, що на момент укладення договору дарування 07 липня 2021 року, були відсутні будь-які заходи до примусового стягнення за договором позики від 13 квітня 2021 року на користь позивача та будь-які рішення в інтересах ОСОБА_4 , які б надавали можливість у примусовому порядку стягувати будь-які кошти із ОСОБА_1 , а тому договір дарування не має жодного відношення до взаємовідносин між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції відхиляє, так як на момент укладення оскаржуваного договору настав строк виконання його боргових зобов`язань, що є достатнім для висновку про його ухилення від їх виконання.

Вказані висновки апеляційного суду ґрунтуються на правовій позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду викладених у постанові від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19, в якій суд виходив із обставин укладення фраудаторого правочину навіть до пред'явлення позову про стягнення боргу, та вказав на те, що договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов'язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов'язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

До подібних висновків (визнання недійсним фраударного договору до ухвалення рішення про борг) дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 09 лютого 2023 року у справі № 910/12093/20.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_1 сплатив частину боргу в рамках виконавчого провадження, що підтверджується квитанцією №10 від 06 січня 2022 року, тобто факт сплати частини боргу виключає наявність умислу та ухилення від виконання зобов`язання перед ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції вважає безпідставними, оскільки на момент звернення позивача з позовними вимогами до суду першої інстанції боргові зобов`язання відповідача перед позивачем виконані не були.

Суд апеляційної інстанції також не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_4 у поданій позовній заяві не зазначено підстави для визнання недійним договору дарування, а також яким чином вказаний договір стосується його інтересів, що унеможливлювало його залучення до участі у справі в якості третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору, оскільки ОСОБА_4 мотивував свою позовну заяву тим, що між ним та відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір №7/12 поставки та монтажу системи аудіо-відео, управління від 28 грудня 2012 року, ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання не виконав у зв`язку з чим ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом, рішенням суду було розірвано договір та стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 204384, 90 грн, а з урахуванням постанови Київського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року вказана сума склала 806949,00 грн. За таких умов, ОСОБА_4 вважав, що ОСОБА_1 навмисно відчужив наявне в нього майно з метою уникнення відповідальності за вказаним зобов`язанням. В даному випадку рішення суду у даній справі може вплинути на права ОСОБА_4 , як кредитора, а тому його судом першої інстанції обґрунтовано було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, у відповідності до вимог ст. 52 ЦПК України

Таким чином доводи апеляційної скарги відповідача щодо невірного вирішення судом першої інстанції позовних вимог не знайшли свого підтвердження, висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи та вимогам чинного законодавства. Судом першої інстанції надано вірну оцінку обставинам справи, в межах заявлених позовних вимог, вірно вирішено спір по суті. Тому, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Виходячи з положень ст.141 ЦПК України, враховуючи відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, підстави для компенсації відповідачеві понесених ним витрат пов`язаних з переглядом справи апеляційним судом також відсутні.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 лютого 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач: В.В. Соколова

Судді: В.А. Нежура

Н.В. Поліщук

Повний текст постанови складений 20 жовтня 2023 року