Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
17 вересня 2014 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого судді - Максимчук З.М.,
суддів: Гордійчук С.О., Ковальчук Н.М.,
секретар судового засідання – Демчук Ю.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Рівне апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16 липня 2014 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним,
в с т а н о в и л а :
Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16.07.2014 року позов задоволено.
Визнано недійсним заповіт як розпорядження на випадок смерті, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу ОСОБА_5 15 листопада 2012 року.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 доводить про незаконність та необгрунтованість рішення суду першої інстанції.
Зазначає, що судом неповно та невірно встановлені обставини, які мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження доказів та їх оцінки, а тому рішення суду ухвалене з істотним порушенням норм матеріального та процесуального права.
Також зазначає, що суд не взяв до уваги висновок судово-психіатричної експертизи № 59/14 від 07 лютого 2014 року, з акту якого вбачається, що зробити експертний висновок про психічний стан, в якому знаходився заповідач під час підписання та посвідчення оскаржуваного заповіту 15 листопада 2012 року та про його здатність на той момент розуміти значення своїх дій та керувати ними не вбачається можливим. В силу вимог ч.6 ст.147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов»язковим і оцінюється судом за правилами,
__________________________________________________________________________
Справа № 562/2483/13-ц Головуючий у 1 інстанції - Мичка І.М.
Провадження № 22-ц/787/1937/2014 Суддя-доповідач - ОСОБА_6
встановленими ст.212 цього Кодексу. Однак незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі (ч.7 ст.147 ЦПК).
З акту судово-психіатричної експертизи №59/14 від 07 лютого 2014 року вбачається, що ОСОБА_4, перебуваючи під спостереженням лікарів і проходячи медогляди для перегляду групи інвалідності, ніколи не скеровувався до психіатрів, ніде не відмічалась наявність у нього психічних порушень в період з січня 2011 року і до смерті в лютому 2013 року, в тому числі в період підписання та посвідчення ним заповіту.
Доводить, що вказані у медичних картках ОСОБА_4 захворювання не відносяться до психічних розладів і самі по собі не впливають на здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними.
Також зазначає, що з пояснень даних 07.05.2014 року у судовому засіданні приватним нотаріусом ОСОБА_5, яка посвідчувала оскаржуваний заповіт, вбачається, що ОСОБА_4 неодноразово звертався до неї з проханням посвідчити заповіт, яким він заповідає все своє майно ОСОБА_1ОСОБА_4 пояснив, що його життя сина не цікавить, останній нічим не допомагає йому на відміну від ОСОБА_1 При цьому ОСОБА_4 був у тверезому стані.
Просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким у позові ОСОБА_3 відмовити.
У поданих на апеляційну скаргу запереченнях, ОСОБА_3 зазначає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, дав їм належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги є незаконними та безпідставними. Вважає, що в його батька не було жодних підстав, причин, мотивів чи внутрішніх переконань складати заповіт на користь ОСОБА_1, а тому даний заповіт якщо і був складений, то під впливом обману, помилки або ж в момент його вчинення його батько не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними. Просить апеляційну скаргу відхилити, рішення залишити без змін.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, а також вимог, заявлених в суді першої інстанції, правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 22.08.2013 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним.
Зазначав, що 28.02.2013 року помер його батько ОСОБА_4 Після смерті батька він в березні 2013 року звернувся в нотаріальну контору для прийняття спадщини. Там йому стало відомо, що приходив ОСОБА_1 та подав заяву на спадщину і надав нотаріусу заповіт складений його батьком за час життя, яким він розпорядився на час смерті, заповівши зазначеному громадянину квартиру АДРЕСА_1. Доводив, що в його батька не було жодних підстав, причин та мотивів складати заповіт на користь ОСОБА_1,а тому вважав, що даний заповіт якщо і був складений, то під впливом обману, помилки або ж в момент його вчинення його батько – ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними. Просив визнати недійсним заповіт, як розпорядження на випадок смерті на все належне йому майно, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу ОСОБА_5 15.11.2012 року.
Задовольняючи позов ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що вважав встановленим проведеною експертизою той факт, що померлий страждав на хронічний довготривалий алкоголізм, а тому заповідальне розпорядження ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1В було вчинено під певним тиском, який характеризується повною алкогольною залежністю.
Проте до таких висновків суд дійшов з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення, як це передбачено ст. 309 ЦПК України, є незаконність і необґрунтованість рішення суду.
Необґрунтованим є рішення, в якому неправильно встановлено фактичні обставини справи, що полягає у неповному з'ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, у недоведеності обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи.
За змістом статей 11,60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно вимог ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Відповідно до п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Суд, для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину відповідно до ст. 145 ЦПК України, зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК України.
З матеріалів справи вбачається, що порушуючи спір про визнання заповіту недійсним, позивач посилався на захворювання спадкодавця на алкоголізм, яке позбавляло його здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними при складанні заповіту.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 є батьком позивача, що підтверджується свідоцтвом про народження серії І-ГЮ №193187 (а.с. 8).
Батьки ОСОБА_3 розвелися в 2003 році і з того часу проживали окремо.
15 листопада 2012 року ОСОБА_4 склав заповіт, який був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області ОСОБА_5 (а.с. 33), за яким все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день його смерті йому буде належати і на що він за законом матиме право, заповів ОСОБА_1
28 лютого 2013 року ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії І-ГЮ 141039 (а.с. 7).
Підставою для визнання правочину недійсним за ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Відповідно до висновку посмертної судово-психіатричної експертизи ОСОБА_4 страждав на хронічний алкоголізм. В той же час зробити експертний висновок про психічний стан, в якому знаходився ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 під час підписання та посвідчення заповіту приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу ОСОБА_5 15 листопада 2012 року та про його здатність на той момент розуміти значення своїх дій та керувати ними, не вбачається можливим.
Отже, проведеною експертизою не зроблено висновку про абсолютну неспроможність ОСОБА_4 в момент складення ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, що саме по собі не є підставою для визнання складеного в такому стані заповіту недійсним з підстав, передбачених ч.1 ст.225 ЦК України.
Такого висновку експерти дійшли дослідивши медичні документи, матеріали даної справи.
Зокрема, аналізуючи медичні документи експерти зазначили, що на обліку у лікаря-нарколога та лікаря – психіатра ОСОБА_4 не перебував.
За даними наявної медичної документації, підекспертний хворів на соматичні захворювання: ГРЗ, міокардіодистрофію, симптоматичну гіпертензію, ГРВІ, гострий трахеобронхіт, двобічний кохлеоневрит, токсичну нейропатію зорового нерва, поліартропатію, хронічний гепатит, ерозивний дуоденіт. З 2009 р. лікувався з приводу відкритого туберкульозу легень. Неодноразово зазнавав травм та переломів кісток. Вказані захворювання не відносяться до психічних розладів і самі по собі не впливають на здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Під час перебування на лікуванні в травматологічному відділенні Здолбунівської ЦРЛ 28.12.2010 р. ОСОБА_4 був оглянутий лікарем – психіатром. Підекспертний на той час (28.12.2010 р.) психічним захворюванням, яке б позбавляло його здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними, не страждав. При огляді психіатром 28.12.2010 р. встановлено діагноз: виражений астено-невротичний синдром на грунті алкоголізації. Експерти зазначили також, що перебуваючи під спостереженням лікарів і проходячи медогляди для перегляду гркпи інвалідності, ОСОБА_4 ніколи не скеровувався до психіатрів, ніде не відмічалась наявність у нього психічних порушень в період з січня 2011 року і до смерті в лютому 2013 року, в тому числі в період підписання та посвідчення ним заповіту. При цьому експерти висловили критичне ставлення щодо даних про психічний стан та поведінку підекспертного, які надає позивач у своїй позовній заяві (... до кінця життя в нього спостерігалося порушення сприйняття, мислення, емоцій, інтелекту та пам»яті, постійно змінювалося відношення до життя, суспільства та самого себе) не прив»язані до конкретних дат та не підтверджуються іншими матеріалами.
Отже, вказаний висновок експертизи є обґрунтованим, він узгоджується з іншими матеріалами справи, зокрема, медичними документами.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що при складанні заповіту на користь ОСОБА_1 15.11. 2012 року волевиявлення ОСОБА_4було вільним і відповідало його внутрішній волі, оскільки зібрані у справі докази не свідчать про те, що в момент складання заповіту він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
За таких обставин, позов ОСОБА_3 про визнання недійсними заповіту задоволенню не підлягає.
Суд неповно та не всебічно дослідив ці обставини справи, не дав належну оцінку наявним доказам і прийшов до необґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для визнання заповіту недійсним, оскільки з достовірністю не доведена абсолютна неспроможність заповідача в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними та що його волевиявлення не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.
Відповідно до частини 1 статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.
В постанові від 29 лютого 2012 року у справі №6-9 цс 12 Верховний Суд України дійшов правового висновку, який в силу статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України є обов'язковим для всіх судів, і згідно якого відповідно до частини 1 статті 225 Цивільного кодексу України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами (стаття 212 Цивільного процесуального кодексу України), будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Отже, підставою для визнання правочину недійсним за вказаної підстави може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях (частина 4 статті 60 Цивільного процесуального кодексу України).
Зазначений висновок опосередковано підтверджується поясненнями свідків, серед яких не наведено фактів, якими б було достовірно підтверджено, що до дня смерті ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не керував ними.
Суд першої інстанції не дав належної оцінки поясненням приватного нотаріуса ОСОБА_5, яка зазначала, що ОСОБА_4 неодноразово звертався до неї з проханням посвідчити заповіт, яким він заповідає все своє майно ОСОБА_1 та пояснював, що його життя сина не цікавить,останній нічим не допомагає йому на відміну від ОСОБА_1 та при цьому ОСОБА_4 був у тверезому стані.
Суд першої інстанції не з'ясував дійсні обставини справи, не дав належну оцінку доказам у їх сукупності, у тому числі поясненням свідків, приватного нотаріуса ОСОБА_5, і дійшов висновку, що заповіт слід визнати недійсним, оскільки проведеними у справі експертизами не зроблено висновку про абсолютну неспроможність ОСОБА_7 у момент підписання ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише стверджується. Це само по собі не є підставою для визнання оформленого в такому стані заповіту недійсним з підстав, передбачених частиною 1 статті 225 ЦК України.
Керуючись статтями 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,
вирішила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16 липня 2014 року- скасувати та ухвалити нове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним – відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.
Головуючий: З.М.Максимчук
Судді: С.О.Гордійчук
ОСОБА_8