УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа 22-ц/0690/814/11

Категорія 18

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 травня 2011 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючого-судді Кашапової Л.М.

суддів Зарицкої Г.В.

ОСОБА_1

при секретарі Ганько Ю.І.

з участю відповідача,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа – нотаріус Малинської державної нотаріальної контори ОСОБА_4, про визнання недійсним договору дарування квартири

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Малинського районного суду Житомирської області від 01 лютого 2011 року, -

в с т а н о в и л а :

В листопаді 2010 року ОСОБА_2 звернувся в суд з вказаним позовом, в якому просив визнати недійсним нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1, який був укладений 02.07.2009 року між позивачем, як дарувальником, та його сином – відповідачем ОСОБА_3, як обдарованим.

Посилався на те, що квартира була спільним майном подружжя і ініціатором укладення договору дарування квартири на користь відповідача була дружина позивача, а тому він погодився на відчуження квартири під гарантію подальшого утримання з боку обдарованого (абз.2 ч.1ст.229 ЦК України – помилка в мотивах).

Зазначав, що на час укладення договору дарування він перебував у безпорадному фізичному та психологічному стані, так як являється інвалідом першої групи, а отже слід вважати, що правочин було укладено під впливом тяжкої для нього обставин і на вкрай невигідних умовах (ст.233 ЦК України).

Вказував, що при укладенні договору внаслідок свого стану здоров”я не в повній мірі усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, оскільки довіра до дружини та сина взяла верх (ст.225 ЦК України), однак лише після смерті дружини, яка померла 13.11.2010 року, він зміг зрозуміти, що його права порушені, так як він залишився без власного житла і ніякої очікуваної допомоги, якою він намагався морально та емоційно себе стримувати, він не отримує.

Рішенням Малинського районного суду Житомирської області від 01.02.2011 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на те, що судом неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовані норми матеріального закону, а тому висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Зокрема зазначає, що судом не було взято до уваги, що він є тяжко хворою людиною, інвалідом Великої Вітчизняної війни, потребує постійного стороннього догляду, повністю був залежний від своєї дружини, яка за життя доглядала за ним, а отже він знаходився під впливом тяжкої для нього обставини, в зв”язку з чим не міг заперечувати своїй дружині.

Розглянувши справу в межах, визначених ст.303 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з врахуванням наступного.

Згідно вимог ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до вимог ч.1 ст.225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Згідно ч.1 ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов”язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до вимог ст.233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 02.07.2009 року між ОСОБА_2, як дарувальником, який діяв з письмової згоди своєї дружини ОСОБА_5, з якою перебував у зареєстрованому шлюбі, та ОСОБА_6, як обдарованим, було укладено нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_2. На час укладення вищевказаної угоди спірне майно належало ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності згідно договору купівлі-продажу, посвідченого Малинською державною нотаріальною конторою 02.10.2000 року за реєстровим номером ІІ-8272 та зареєстрованого в Реєстрі права власності на нерухоме майно 03.10.2000 року за №4212 книга №28.

Позивач продовжує проживати у вказаній квартирі, вимог щодо його виселення в добровільному чи примусовому порядку відповідач не ставив, що сторонами не оспорюється.

Позивач не зазначив обставин і не надав суду документальних доказів на підтвердження того, що на момент укладення спірної угоди він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи в процесі розгляду справи позивачем не заявлялось.

Не надано суду і доказів того, що позивач помилявся щодо природи правочину, прав та обов”язків сторін. Навпаки, зі змісту позовної заяви та пояснень позивача, даних при розгляді справи як в суді першої, так і апеляційної інстанцій, вбачається, що ОСОБА_2 знав і усвідомлював, що він укладає договір дарування на користь свого сина. Вказані обставини підтверджуються письмовими поясненнями третьої особи – державного нотаріуса Малинської державної нотаріальної контори ОСОБА_4, яка підтвердила, що ОСОБА_2 було роз”яснено, що він має право скласти заповіт на належне йому майно на випадок смерті чи договір довічного утримання, проте він наполягав тільки на договорі дарування квартири, причому з приводу укладення саме договору дарування він звертався до нотаріальної контори разом зі своєю дружиною неодноразово.

Тобто, при розгляді справи достовірно встановлено, що волевиявлення позивача було вільним і відповідало його внутрішній волі, що і було відображено в п.3.2 оспорюваної угоди: „Сторони стверджують, що: розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки; договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; їх волевиявлення є вільним і відповідає їх внутрішній волі; договір не носить характеру фіктивного та удаваного право чину, тобто не є таким, що передбачено ст.ст.234,235 ЦК України; договір не вчиняється під впливом тяжкої для дарувальника обставини; договір не є наслідком зловмисної домовленості дарувальника та обдарованого; дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального. Сторони також стверджують, що не обмежені в праві укладати право чини, не визнані у встановленому законом порядку недієздатними повністю або частково, не страждають на захворювання, що перешкоджає усвідомленню ними суті цього договору”.

Помилка в мотивах та намірах, якими керувався позивач при вирішенні питання щодо укладення договору дарування („Я не міг не погодитись на відчуження квартири... під гарантію утримання з боку обдарованого.” „...мене тішила лише думка, що я не залишусь наодинці зі своїми проблемами, так як відповідач догляне мене в разі необхідності”) в даному випадку не має істотного значення, оскільки позивач крім сина ОСОБА_3, який є відповідачем по справі, має ще сина ОСОБА_7 та дочку ОСОБА_8, і всі вони в рівній мірі зобов”язані піклуватись батьком незалежно від того чи отримували від нього в дар об”єкти нерухомого майна.

Посилання в позовній заяві на збіг тяжких обставин в момент укладення оспорюваного договору дарування від 02.07.2009 року, викликаних хворобою позивача, не є обґрунтованими, оскільки ОСОБА_2 являється інвалідом першої групи, хворіє давно, його хвороби (ІХС: атеросклеротичний кардіосклероз, миготлива аритмія СУНІІА ст. н/р, склеротична гіпертензія ХОЗП в стадії н/ремісії, дифузний пневмосклероз ДНІІО, хронічний холецистит ст.н/р, хронічний гастрит ст.н/р, травматична енцефалопатія ІІІст. ХПМК ІІ ст., ст. субкомпенсації та ін.) носять хронічний характер, що підтверджується довідкою ЛКК №1013 від 18.11.2010 року (а.с.9,11), і захворювання не перешкоджали йому набувати у власність нерухоме майно (договір купівлі-продажу житлового будинку від 11.12.1978 року, договір купівлі-продажу квартири від 02.10.2000року) та відчужувати його на користь дітей (договір дарування від 28.10.2005 року) чи допомагати дітям матеріально при будівництві житлових будинків, що сторонами по справі не оспорюється. До того ж на момент укладення правочину позивач проживав з дружиною, яка здійснювала за ним догляд впродовж всього свого життя, а отже життєві обставини були звичними для позивача.

В процесі розгляду справи як у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, ні позивач, ні представник позивача не уточнили правових підстав визнання угоди недійсною, а зазначені в позовній заяві правові підстави є взаємовиключними по своїй суті, що перешкоджає суду в силу диспозитивності цивільного судочинства зупинитись на одній з них по власній ініціативі.

За вказаних обставин, коли позивач не визначив конкретної правової підстави для визнання угоди недійсною, суд першої інстанції обґрунтовано прийшов до висновку, що позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 30.12.2005 року є безпідставним.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд помилково прийшов до висновку, що підставою для пред”явлення позову стали конфлікти, які виникли між дітьми позивача після смерті його дружини внаслідок неприязних відносин між старшими дітьми та відповідачем, є необгрунтованими, оскільки від дня смерті ОСОБА_5 (13.11.2010 року) до дня освідування на ЛКК (18.11.2010 року) та дня звернення з позовом в суд (22.11.2010 року) пройшов занадто короткий період часу, що вказує на те, що позивач, з огляду на похилий вік (народився 01.05.1923 року), стан здоров”я (являється інвалідом першої групи) та траурні церемонії після поховання дружини, не міг самостійно, без ініціативи та допомоги третіх осіб, все це організувати.

Доводи апелянта щодо неврахування судом його пояснень та вимог, як дарувальника, і необґрунтованого надання переваги поясненням нотаріуса є безпідставними, оскільки суд у відповідності до вимог ст.ст.57,58,212 ЦК України оцінив докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об”єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів і результати оцінки відобразив в рішенні.

Безпідставним слід визнати і твердження апелянта про те, що суд неповно з”ясував обставини, що мають значення для справи, оскільки відповідно до вимог ст.60 ч.1 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Посилання апелянта на неправомірне незастосування судом ст.233 ЦК України є необґрунтованим, оскільки позивач в позовній заяві навів обставини, які вказують на три правові норми, які регламентують питання щодо визнання угоди недійсною, а саме ст.ст.225,229,233 ЦК України, які є взаємовиключними, однак в процесі розгляду справи не уточнив правових підстав заявленого позову. Згідно вимог ст.11 суд не має повноважень самостійно визначати предмет позову та його правові підстави.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, не містять посилань на порушення судом норм процесуального закону, чи неправильне застосування норм матеріального закону, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, а тому підстав для скасування рішення суду немає.

Керуючись ст.ст. 218, 303, 307, 308, 317 ЦПК України, колегія суддів -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Малинського районного суду Житомирської області від 01 лютого 2011 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Судді