Справа № 2-35/11

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 березня 2011 року Комсомольський міський суд Полтавської області ОСОБА_1 ОСОБА_2

в складі: головуючої судді при секретарі

з участю: представника позивачаОСОБА_3

відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Комсомольську цивільну справу за позовом Відкритого акціонерного товариства „Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат” до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про виселення та стягнення заборгованості по квартирній платі,

в с т а н о в и в :

В січня 2011 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просить виселити відповідачів з кім. № 814, гурт. 1 по вул. Портовій, 1 в м. Комсомольську Полтавської області та стягнути з відповідачів заборгованість по квартирній платі в сумі 7 373 грн. 64 коп.

Зазначені вимоги, зменшені представником позивача в судовому засіданні в частині суми заборгованості, що підлягає стягненню (а.с. 22), обґрунтовуються посиланням на те, що відповідачі втратили право проживання в гуртожитку і підлягають виселенню в зв’язку з припиненням ОСОБА_4 - наймачем спірного жилого приміщення трудових відносин із підприємством.

Відповідач ОСОБА_4 позов не визнав, посилаючись на відсутність правових підстав для виселення з тих мотивів, що в гуртожитку постійно проживає з 1994 року, іншого житла та можливості його самостійно придбати не має, з огляду на що, з врахуванням положень ст. 8 ЗУ «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» не може бути виселений із займаного житлового приміщення без надання іншого.

Відповідач ОСОБА_5 до суду не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена в порядку, передбаченому ч.5 ст.74 ЦПК України.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, та дослідивши інші докази, суд встановив наступне:

13 вересня 1993 року згідно із наказом № 976-а від 13.09.1993 року ОСОБА_4 був прийнятий на роботу на ВАТ ПГЗК агломератником дільниці обпалу (а.с. 4).

07.07.1994 року відповідачу на сім’ю складом із 3-х осіб, на підставі ордеру № 2418, виданому на підставі спільного рішення адміністрації та профкома ВАТ ”ПГЗК” була виділена жила площа в гуртожитку – кімната № 814 по вул. Портовій, 1 в м. Комсомольську. (а.с. 13). Гуртожиток, згідно наданій довідці знаходиться на балансі ВАТ «ПГЗК» за інв.№ 01033400 (а.с.9).

07.07.1997 року ОСОБА_4 звільнився з ВАТ „Полтавський ГЗК” за власним бажанням згідно із ст. 38 КЗпП України /наказ № 1094к/ (а.с. 12).

Як пояснив суду відповідач, з роботи звільнився через поважну причину – низький рівень заробітної плати та неможливість утримувати на неї сім’ю.

На час розгляду справи судом у спірному житловому приміщенні значаться зареєстрованими 2 особи – відповідачі по справі, які за поясненням відповідача на даний час розірвали шлюб і спільно не проживають.

Розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог, суд, провівши аналіз представлених сторонами доказів, з врахуванням рівності прав сторін щодо їх подання та доведення перед судом їх переконливості, дійшов висновку про те, що відповідачі не можуть бути виселеними із спірного житла з підстав, як вони зазначені позивачем, з таких мотивів:

01 січня 2009 року набув чинності ЗУ «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» від 04.09.2008 року № 500-VI /далі по тексту ЗУ № 500-VI/, сфера дії якого відповідно до положень ст.1 поширюється на громадян,які на законних підставах тривалий час /не менше 5 років/ зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, та не мають іншого власного житла. Ст.8 згаданого Закону передбачає, що громадяни, на яких поширюється дія цього Закону, які на законних підставах проживають у гуртожитках, які перебувають у власності підприємств, утворених шляхом корпоратизації чи приватизації колишніх державних підприємств, у разі, коли такі гуртожитки не передаються їх власниками у власність територіальних громад, мають право подальшого проживання в таких гуртожитках до розв’язання їх житлової проблеми.

Та обставина, що відповідачі на законних підставах тривалий час зареєстровані і фактично проживають у гуртожитку, який перебуває у власності ВАТ «ПГЗК», утвореного шляхом корпоратизації колишнього державного підприємства, а гуртожиток на разі не передається власником у власність територіальної громади, представником відповідача не заперечувалась. В основу заперечень щодо можливості застосування до спірних правовідносин положень ЗУ № 500-VI, представником позивача покладена норма ч.4 ст.1 згаданого Закону, згідно із положеннями якої цей Закон не поширюється на гуртожитки, що на законних правах знаходяться у приватній власності, в т.ч. і ті, що передані територіальним громадам у постійне чи тимчасове користування з огляду на що позивач просить застосувати до спірних правовідносин ст.132 ЖК України

Разом з тим позиція відповідача не є такою, що ґрунтується на положеннях ЗУ № 500-VI, оскільки згаданий Закон визначає не тільки статус об’єктів, а і статус громадян, на які поширюється сфера його дії.

Згідно із ст.3 ЗУ № 500-VI всі гуртожитки, на які поширюється дія цього Закону підлягають передачі у власність територіальних громад протягом 3-років з дня прийняття Закону, з встановленням особливостей /ст.5 Закону/ використання таких жилих приміщень, з чого слід дійти висновку, що стаття 8 ЗУ № 500-VI, яка визначає механізм реалізації громадянами, на яких поширюється дія цього Закону, і які проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду, права на житло, прийнята саме з метою додаткового захисту житлових прав згаданої категорії мешканців гуртожитків.

Крім того, ст.19 ЗУ № 500-VI незалежно від статусу гуртожитку, «забороняє виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, без попереднього надання їм (їх сім’ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених ч.2 згідно з якою виселення допускається у випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані, або в стані, непридатному для проживання людей.

Отже, з огляду на вищенаведене, до спірних правовідносин з врахуванням ч.2 розділу VIII Прикінцевих положень ЗУ № 500-VI , згідно з нормою якого «Закони і інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону, підлягає застосуванню ЗУ № 500-VI.

Даний висновок витікає також з п.3 рішення Конституційного Суду України від 03.10.1997 року по справі № 4-зп (справа про набуття чинності Конституцією України) де Суд зазначив про наступне:

“Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачене самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.”

Отже, приймаючи до уваги, що відповідачі є громадянами, на яких поширюється сфера дії ЗУ № 500-VI, незалежно від того, який статус має гуртожиток, в якому вони проживають, вони, згідно із ст.19 згаданого Закону, не можуть бути виселені з спірної кімнати в гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.

Вирішуючи питання щодо стягнення заборгованості по квартирній платі, суд виходить з наступного:

Не заперечуючи по суті розміру заборгованості, як він обрахований позивачем, відповідач наголосив на тому, що 18 січня 2001 року уклав з ВАТ «ПГЗК» договір про реструктуризацію заборгованості за ЖКХ, за умовами якого підприємство надало йому розстрочку заборгованості з квартирної плати, що утворилася станом з 01 січня 2008 року до 01 січня 2011 року включно і становить 6 623 грн. 84 коп., що по суті не заперечувалось в судовому засіданні представником позивача і підтверджене в матеріалах справи копією згаданого договору (а.с. 33).

Отже, приймаючи до уваги, що на договірних засадах сторони дійшли згоди щодо реструктуризації боргу, який виник за період з 01 січня 2008 року до 01 січня 2011 року що виключає можливість його стягнення в примусовому порядку з мотивів, як вони викладені позивачем, позовні вимоги в цій частин підлягають до задоволення в частині стягнення заборгованості, що виникла після 01 січня 2011 року і згідно із наданою довідкою становить 254 грн. 44 коп. (а.с. 25). Обов’язок відповідачів по її сплаті та підстава для стягнення в примусовому порядку витікають із положень ст. 68 ЖК України.

Питання щодо розподілу судових витрат між сторонами вирішене судом відповідно до положень ч.1 ст.88 ЦПК України пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. 8,19 ЗУ «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», ст.68 ЖК України, ст.ст.213, 215 ЦПК України, суд,

в и р і ш и в :

Позов ВАТ „Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат” задовольнити частково.

В солідарному порядку стягнути з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ВАТ «ПГЗК» заборгованість по оплаті за житло в сумі 254 грн.44 коп.

На користь ВАТ «ПГЗК» стягти з відповідачів судові витрати, пов’язані з оплатою судового збору та витрат на ІТЗ по 44 грн. з кожного.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Полтавської області протягом десяти днів з часу його проголошення.

Суддя Т.В. Окунь