ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел.230-31-34

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  37/104

21.04.09

За позовом До Про

Товариства з обмеженою відповідальністю «Кепітал Енерго Систем» Відкритого акціонерного товариства «Державна енергогенеруюча компанія  «Центренерго» визнання недійсним п. 6.2 договору № 111/22 від 06.05.2008 р.

В засіданнях брали участь представники сторін :

Від позивача : Петренко Г.В.- представник за довіреністю № б/н від 23.12.2008 року; Худолєєва О.Ю.- представник за довіреністю № б/н від 15.01.2009 року;

Від відповідача : Мар’янов В.С.- представник за довіреністю № 1512/22 від 18.12.2008 року;

Рішення прийняте 21.04.2008 року на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в зв’язку з оголошеною в судовому засіданні перервою з 13.04.2009 року по 21.04.2009 року.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Кепітал Енерго Систем» до Відкритого акціонерного товариства «Державна енергогенеруюча компанія  «Центренерго» про визнання недійсним п. 6.2 договору на постачання вугільної продукції № 111/22 від 06.05.2008 р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.03.2009 р. порушено провадження у справі № 37/104, розгляд справи було призначено на 13.04.2009 р. о 14-30.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача 13.04.2009 року через канцелярію суду подав відзив на позовні вимоги, відповідно до якого зазначає, що позовні вимоги не визнає в повному обсязі та просить суд відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог. Обґрунтовуючи своє клопотання тим, що п. 6.2 договору повністю відповідає умовам чинного законодавства.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 21.04.2009 року за згодою представників сторін було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -

                                                    ВСТАНОВИВ:

06 травня 2008 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Кепітал Енерго Систем»(постачальник) та Відкритим акціонерним товариством  «Державна  енергогенеруюча компанія «Центренерго»(покупець) був укладений договір постачання вугільної продукції № 111/22 (далі - Договір).

Пунктом 6.2 Договору сторони погодили, що у випадку непостачання або неповного постачання вугілля в строки, передбачені договором, постачальник за кожен з перших 10 днів прострочення сплачує покупцеві пеню в розмірі 0,1 % від вартості непоставленого (недопоставленого) вугілля за кожен день прострочення. За кожний з наступних 10 днів прострочення пеня збільшується на 0,3 % у порівнянні з пенею за кожен день попереднього періоду (наприклад, за прострочення строком від 11 до 20 днів 0,4 % від вартості непоставленого вугілля за кожен день; за прострочення строком від 21 до 30 днів –0,7 % від вартості непоставленого вугілля за кожен день і т.д.). за прострочення по над тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 10 відсотків вказаної вартості, і крім цього, постачальник відшкодовує всі понесені покупцем збитки, заподіяні затримкою виконання постачальником зобов’язань за цим Договором.

Позивач просить суд визнати даний пункт Договору недійсним. Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що пункт 6.2 зазначеного договору в частині нарахування пені суперечить частини 3 статті 549 Цивільного кодексу України, а також моральним засадам суспільства.

Відповідач проти позову заперечує, посилаючись на те, що пункт 6.2 Договору відповідає вимогам чинного законодавства.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи).

Згідно частини 2 статті 4 Цивільного кодексу України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу.

Згідно частини 6 статті 4 Цивільного кодексу України цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

Статтею 1 Господарського кодексу України визначено, що цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

У відповідності до частини 2 статті 4 Господарського кодексу України особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом. Отже, норми Господарського кодексу є спеціальними щодо встановлення відповідальності по зобов'язаннях суб'єктів господарювання.

Так зокрема, у відповідності до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Згідно статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Також у пункті 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Між тим, стягнення штрафних санкцій за порушення саме грошових зобов'язань передбачено у частині 6 цієї ж статті, в якій зазначено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Зважаючи на викладене, посилання на те, що пункт 6.2 договору суперечить законодавству є безпідставним.

Відповідно до частин 1, 2 статті 67 Господарського кодексу України, частини 4 статті 179 Господарського кодексу України відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

За таких обставин судом встановлено, що норми Господарського кодексу України є спеціальними норами щодо встановлення відповідальності по зобов'язаннях суб'єктів господарювання, даними нормами передбачено застосування штрафних санкцій, зокрема, пені, за порушення будь-яких господарських зобов’язань, а не тільки за невиконання грошового зобов’язання, а тому встановлена сторонами відповідальність за прострочення строків поставки у вигляді пені в розмірі 0,1 % від вартості непоставленого (недопоставленого) вугілля за кожен день прострочення. За кожний з наступних 10 днів прострочення пеня збільшується на 0,3 % у порівнянні з пенею за кожен день попереднього періоду за кожен день попереднього періоду (наприклад, за прострочення строком від 11 до 20 днів 0,4 % від вартості непоставленого вугілля за кожен день; за прострочення строком від 21 до 30 днів –0,7 % від вартості непоставленого вугілля за кожен день і т.д.). за прострочення по над тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 10 відсотків вказаної вартості, і крім цього, постачальник відшкодовує всі понесені покупцем збитки, заподіяні затримкою виконання постачальником зобов’язань за цим Договором (дана правова позиція також підтверджується Постановою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 27.09.2005 року N 35/475-04, постановою Вищого господарського суду міста Києва № 37/104 від 14.05.2008 року).

При цьому посилання на ту обставину, що спірний пункт договору протирічить моральним нормам суспільства, оскільки стягнення штрафних санкцій у розмірі, який зазначений в договорі, може призвести до банкрутства, не може бути взяте до уваги, оскільки норми чинного законодавства не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте існують обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.

Суд відзначає, що відповідно до пункту 3 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України  господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання. Відповідно до частини 2 статті 616 Цивільного кодексу України, суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення. В силу частини 3 статті 219 Господарського кодексу України, якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності. Відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Відповідно до статті 233 Господарського кодексу України якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Зазначені норми ставлять право суду на зменшення неустойки в залежність від співвідношення її розміру і збитків.

Судом враховано, що правила частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником, а також прийнято до уваги, що поняття «значно»та «надмірно»є оціночними і мають конкретизуватися судом у кожному конкретному випадку. Тобто при розгляді позову про стягнення штрафних санкцій суд самостійно оцінує розмір кредитора та відповідно має право зменшити розмір штрафних санкцій, який підлягає стягненню.

Тобто в будь-якому випадку встановлення сторонами надмірно великого розміру штрафних санкцій, не тягне за собою наслідків про визнання недійсним пункту договору про встановлення відповідальності постачальника за несвоєчасне виконання зобов'язань згідно договору. При цьому судом враховано, що визнання недійсним пункт 6.2 Договору унеможливлює врегулювання сторонами в договорі поставки відповідальності за невиконання зобов'язань, оскільки в розумінні статті 547 Цивільного кодексу України всі правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором повинні здійснюватися виключно у письмовій формі. У разі недотримання вказаної вимоги правочин щодо встановлення забезпечення є нікчемним (дана правова позиція підтверджується постановою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 28.03.2006 року N 48/299).

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги позивача визнаються судом необґрунтованими, недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 32, 33, 44, 49, 75, 82 –85  Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1.          В позові відмовити повністю.

2.          Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя

І.Д. Кондратова

Дата підписання

рішення року 06.05.2009 року