Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/2338/13 Головуючий у 1-й інстанції: Смолка І.О.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2013 року м.Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого: Осоцького І.І.

суддів: Мануйлова Ю.С.

ОСОБА_2

при секретарі: Буримі В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_3 до відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії –Запорізького обласного управління про визнання договору удаваною угодою , -

ВСТАНОВИЛА :

ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом, в якому зазначила, що 29.05.2007 р. між нею та ВАТ «Державний ощадний банк України» було укладено кредитний договір №2036, згідно якого відповідач зобов’язався надати їй кредит в сумі 14 000 доларів США. Сторони домовились, що кредитні кошти надаються в іноземній валюті - доларах США, при цьому фактичне використання кредитних коштів проводиться в національній валюті України – гривні. В якості доказу того, що кредитні кошти в іноземній валюті були фактично кредитними коштами в національній валюті – є договір купівлі-продажу автомобіля з використанням банківського кредиту №516, згідно якого валюта платежу – гривня.

       На підставі п.1 ст.235 ЦК України, позивачка просила суд визнати кредитний договір №2036 від 29.05.2007 року удаваним правочином, а саме – правочином, предметом якого виступає національна валюта України – гривня.

       У судовому засіданні представник ОСОБА_3 позов підтримав.

       Представник відповідача проти позову заперечував, зазначав, що законних підстав задовольняти позов немає, надав письмові заперечення.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню

з наступних підстав.

Згідно п.1 ч.1 ст.307 ЦПК України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Ст.308 ЦПК України передбачає, що  апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.  

Відмовивши у задоволенні позовів, суд першої інстанції виходив з наступного.

Як встановлено судом і таке вбачається з матеріалів справи, 18.05.2007 року. ОСОБА_3 звернулась до ВАТ «Державний ощадний банк України» з кредитною заявкою, в якій просила надати їй кредит у розмірі 13 147 доларів США для придбання автомобіля строком на 84 місяці. В кредитній заяві також зазначено, що повна вартість товару/послуги/заходу, для оплати якого необхідний кредит, становить 73 722 гривні.

       29.05.2007 р. позивач і відповідач на підставі кредитної заяви уклали кредитний договір за №2036. У пункті 1.3 ч.1 Кредитного договору вказано, що кредит здійснюється шляхом перерахування коштів в національній валюті з кредитного рахунку Позичальника на поточний рахунок продавця товару в сумі 13 053 доларів США для здійснення оплати за автомобіль за договором купівлі-продажу №516 від 23.08.2007 року, укладеним між Позичальником та продавцем Транспортного засобу, та безготівково перерахуванням кредитних коштів в сумі 947,00 доларів США за страхування транспортного засобу.

       Заступником начальника облуправління, головним бухгалтером та кредитним працівником відповідача операційному відділу відповідача надано Розпорядження №731 від 29.05.2007 року, згідно якого: «В рахунок дозволеного кредиту згідно кредитного договору №2036 від «25» травня 2007 р. видати ОСОБА_3 14 000 доларів США готівкою кредит, на кредитний рахунок №22030504023257 шляхом продажу іноземної валюти з кредитного рахунку за курсом 5,00 зарахування гривневого еквіваленту іноземної валюти в сумі 70 000 грн. на поточний рахунок ОСОБА_3, перерахувати в національній валюті в сумі 4 780 грн. 43 коп. на Запорізьку філію (ЗФ) УСК «ВЕСКО»… Перерахувати в національній валюті в сумі 65 916,00 грн. на ОАО «Автотехсоюз».

       Відповідно до ст.235 ЦК України удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Для визнання правочину удаваним має бути встановлено та доведено, що волевиявлення сторін у цьому правочині були спрямовані на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином.   

       Аналіз зазначеної норми матеріального права свідчить про те, що для визнання правочину удаваним необхідно, щоб обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформили правочин, хоча між ними виникли інші правовідносини.

       На виконання умов кредитного договору Банк платіжним дорученням від 29.05.2007 року за № 5515 перерахував на рахунок ВАТ «Автотехсоюз» за автомобіль марки SOUEAST LIONCEL за зобов’язанням ОСОБА_3 65 916 грн. з її кредитного рахунку, на який банком 29.05.2007 року було зараховано 14 000 доларів США, що за курсом Національного банку України складало 70 700 грн.

       З вище перелічених документів не вбачається того, що волевиявлення позивача і відповідача у спірному правочині були спрямовані на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені спірним правочином. Це не доведено позивачкою і спростовується матеріалами справи.

       Відповідачем подано заяву про застосування позовної давності. Представник позивача просив суд відмовити у позові у зв’язку із спливом позовної давності.

       Представник позивача заперечува, вважає що строк позовної давності не пропущено, оскільки строк дії кредитного договору - до 29.05.2014 року.

Разом з тим, суд погодився з відповідачем. Строк позовної давності позивачкою пропущено. Кредитний договір, договір купівлі-продажу автомобіля і всі інші банківські фінансові операції, про які йдеться мова у позові, здійснювалися у 2007 році. Тому, відповідно до ст.ст.256,257 ЦК України, позивачка повинна була протягом трьох років з травня 2007 року звернутись до суду з позовом з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто, до травня 2010 року включно. Позивач звернулась до суду 14.02.2013 року. Причину пропуску строку позовної давності у позові не зазначала, не просила строк поновити, тому що не вважала його пропущеним. Сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.

Але суд вважав позов не обґрунтованим, не доведеним, і незаконним тому відмовив у позові із вказаних підстав.

З доводами ОСОБА_3, викладеними в апеляційній скарзі, не можна погодитись з наступних підстав:

Так, ОСОБА_3 при зверненні до Банку у своїй кредитній заявці власноручно 18 травня 2007 року вказала, що бажає отримати кредит у іноземній валюті, а саме у доларах США у розмірі 13 147 00 доларів США на придбання автомобіля.

Як вбачається із наявних доказів, дії ОСОБА_3 відповідають вимогам ч. 1 ст. 12 ЦК України,згідно яких цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Жодних обставин, які можуть підтвердити те, що Банк примушував ОСОБА_3 вчиняти вищевказані дії (звернутися до банку для отримання кредиту) і саме в іноземній валюті відсутні.

Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. З ст. 533 ЦК України, допускається використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійснені розрахунків на території України за зобов’язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Тобто, Цивільний кодекс України, як законодавчий акт, передбачає і не забороняє використання іноземної валюти на території України. Банк у жодному разі не відмовив боржнику прийняти кошти у гривневому еквіваленті для розрахунку за кредитним договором.

Крім того, відповідно до ч.2 ст.533 ЦК України, якщо у зобов’язані визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Саме, це обумовлює визначення номінальної вартості і конкретної суми до сплати на відповідний день платежу у гривневому еквіваленті.

Згідно ч.1,2,4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року №15-93 Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом; генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Статтями 47 і 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» визначаються операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Також слід виходити з того, що відповідно ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладанні договору та визначенні умов договору. Оспорювальний кредитний договір підписаний обома сторонами. Сторонами була погоджена валюта, в якій видано кредит. Сторони виконували свої обов'язки по договорам - банк видав суму кредиту, а позивачка ОСОБА_3 певний час виконувала графік погашення кредиту. Твердження позивачки про те, що відповідач не мав права здійснювати видачу кредиту в іноземній валюті, не може бути прийнято до уваги, оскільки Законом України «Про Національний банк України», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначено, що дозволяється банком зазначена діяльність за наявності виданої Національним банком України ліцензії.

Як вбачається із матеріалів залучених до справи, така ліцензія відповідачу (банку) видана Національним банком України. Тобто, порушення цивільного законодавства з боку Банку відсутні.

Відповідно до ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

За таких обставин, вирішуючи питання щодо позовних вимог, суд першої інстанції вірно дійшов висновку про відмову в їх задоволенні, оскільки за змістом ст.235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Однак в даному випадку відсутні будь-які докази, а отже і підстави вважати укладений між сторонами кредитний договір - удаваним, оскільки по своїй суті цей правочин не приховував ніякого іншого правочину, який сторони насправді вчинили, тому як відбулося фактичне виконання всіх його умов до часу самого припинення виконання зобов'язань за ним з боку відповідача ОСОБА_3

У відповідності до норми ст. 235 ЦПК України, удавані правочини можуть бути вчинені як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування незаконного правочину. За таких обставин, у разі встановлення факту неправомірності насправді вчиненого правочину удаваний правочин може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст.215 ЦК України. Однак позивачкою не було доведено ту обставину, що в укладеному між сторонами правочину їх зовнішнє волевиявлення не збігалося з їх внутрішньою волею, а вимог про визнання правочину, який позивачка вважала удаваним, вона не ставив.

Додатковим свідченням цього є також та обставина, що позичальник деякий час виконувала зобов’язання за кредитним договором шляхом сплати щомісячних платежів саме у доларах США.

Під час звернення ОСОБА_3 до банку із заявою про видачу їй кредиту, Банк роз’яснив останній її права та умови кредитування, передбачені ст. 11 Закону України «Про Захист прав споживачів», що підтверджується наявністю її підпису на відповідному повідомленні про умови кредитування. Проте ОСОБА_3 в односторонньому порядку після отримання коштів відмовилась від виконання взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, чим порушила вимоги ст.525 та ст. 526 ЦК України .Саме ця обставина стала приводом звернення Банку до суду за захистом своїх прав, що також передбачено умовами п.5.1 кредитного договору.

Боржником не надані докази того, що його дії під час укладання договору були здійснені не з його волі. Кредитний договір №2036 від 29.05.2007 року та договір застави №3098 від 29.05.2007 року були укладенні письмово та підписані сторонами, у тому числі за участю нотаріуса, що підтверджується наявністю їх підписів на цих договорах.

Таким чином цей правочин відповідає вимогам ст.626 ЦК України, де вказано, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Крім цього, відповідно до ст.627 ЦК України та ч.2 та ч.3 ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, а також мають право врегулювати в договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами, а також сторони можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином укладений письмовий кредитний договір №2036 від 29.05.2007 року відповідає вимогам ч.1 ст.638 ЦК України та визнається укладеними, оскільки сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договорів.

У даному випадку Банк розраховував на щомісячне отримання від ОСОБА_3М повернення кредиту та своєчасній сплаті відсотків нарахованих за користування кредитними коштами на весь час дії кредитного договору, але позичальником були порушенні умови кредитного договору та договору поруки.

Згідно ч.1 ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

. За таких обставин, колегія суддів приходить висновку, що судом першої інстанції з’ясовані всі обставини справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, дана належна оцінка письмовим доказам у сукупності з доводами сторін, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи, викладені у апеляційній скарзі, аналогічні доводам позивачки в суді першої інстанції, не спростовують висновки суду, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення немає

Керуючись ст.ст.307,308,314,317 ЦПК України колегія суддів, -

УХВАЛИЛА :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2013 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

судді: