Дата документу Справа №
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22- 245/2011 Головуючий у 1-й інстанції: Турбіна Т.Ф.
Суддя-доповідач: ОСОБА_1.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 січня 2011 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:
Головуючого: Осоцького І.І.
суддів: Мануйлова Ю.С.
ОСОБА_2
при секретарі: Бурима В.В.
розглянувши у відкритому судовому апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2010 року у справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства “Банк “Фінанси та кредит”в особі філії “Запорізьке регіональне управління”публічного акціонерного товариства “Банк “Фінанси та кредит”,третя особа : ОСОБА_4, про визнання недійсними кредитного договору, договорів поруки та іпотеки, захист прав споживачів ,-
УСТАНОВИЛА :
У жовтні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом до публічного акціонерного товариства “Банк “Фінанси та кредит”в особі філії “Запорізьке регіональне управління”публічного акціонерного товариства “Банк “Фінанси та кредит”
( надалі –ПАТ “Банк “Фінанси та кредит”). В позовній заяві зазначав, що 12 жовтня 2006 року уклав з відповідачем кредитний договір № 9-2337-106К (надалі - кредитний договір) , за яким одержав кредит на споживчі потреби у розмірі 115 600 грн. зі сплатою 19 % річних на строк до 12 жовтня 2021 року. З метою забезпечення виконання ним своїх зобов’язань за кредитом за кредитним договором 12 жовтня 2006 року було укладено договір поруки
№ 9-2337-106 П (надалі –договір поруки) між ОСОБА_4 та ПАТ “Банк “Фінанси та кредит”та іпотечний договір № 9-2337-1061”( надалі - іпотечний договір) між ним та ПАТ “Банк “Фінанси та кредит”.
Посилаючись на те, що зміст кредитного договору суперечить вимогам законодавства та моральним засадам суспільства, просив визнати кредитний договір недійсним, підставою його недійсності зазначав укладення договору з порушенням законодавства про захист прав споживачів.
Оскільки всупереч вимогам Закону України “Про захист прав споживачів”умови договору є несправедливими та дискримінаційними, банк не повідомив його у письмовій формі перед укладенням кредитного договору про особливості його умов, просив визнати кредитний договір недійсним.
Зважаючи на те, що недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню, просив визнати недійсними договори поруки та іпотеки.
Пославшись на вказані обставини, просив позов задовольнити.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2010 року у позові відмовлено.
ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на неповне з’ясування судом обставин справи, неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
У відповідності до ст.308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з ч.1 ст.303 ЦПК України підчас розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що застосування Закону України “Про захист прав споживачів”до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедури виконання договору тощо, які передують укладенню договору.
Як вбачається з позовної заяви і доданих до неї матеріалів, позов стосується укладеного між сторонами кредитного договору, що свідчить про існування між ними кредитних правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством в системі кредитування.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.
Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Відповідно до ст..215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання на момент чинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч.11-3,5 та 6 ст.203 ЦК України. Якщо недійсність правочину не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Підставою недійсності правочину за ч.1 ст.203,ч.1 ст.215 ЦК України є суперечність змісту правочину нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства з огляду на те, що змістом правочину є відповідні його виду умовам.
При вирішенні питання про недійсність правочину підлягає з’ясуванню наявність тих обставин, з якими закон пов’язує недійсність правочинів, а також відповідність умов договору законодавству, яке було чинним на час його укладення.
Зважаючи на це, суд правильно зазначив у рішенні, що договір не може бути визнаний недійсним на підставі законодавства, яке не було чинним на час його укладення.
Як встановлено судом і таке вбачається з матеріалів справи, 12 жовтня 2006 року між ОСОБА_3 та ТОВ”Банк”Фінанси та кредит”, правонаступником якого є ПАТ”Банк”Фінанси та кредит”, був укладений кредитний договір № 9-2337-106К, за яким позичальник отримав кредит на споживчі потреби у розмірі 115 600 грн. зі сплатою 19 % річних на строк до 12 жовтня 2021 року. З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором 12 жовтня 2006 року між ОСОБА_4 та ТОВ ”Банк”Фінанси та кредит”було укладено договір поруки і між позичальником і банком іпотечний договір.
Перед укладенням кредитного договору позичальник ОСОБА_3 06 жовтня 2006 року оформив у банку заяву на отримання кредиту, в якій попередньо було погоджено мету споживчого кредиту, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, суму кредиту, строк, графік погашення.
Зважаючи на це, суд прийшов обгрунтованого висновку, що не відповідають фактичним обставинам справи твердження позивача про ненадання йому банком перед укладенням договору як споживачу фінансової послуги всієї повноти необхідної інформації, в тому числі щодо істотних умов договору.
При цьому суд правильно керувався положеннями ч.1 ст. 638 та ст..1054 ЦК України, згідно яких істотними умовами кредитного договору є умови про мету, суму і строк кредиту,
умови і порядок його видачі і погашення, розмір і порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін. Як вбачається з тексту укладеного сторонами кредитного договору такі умови цим договором передбачені.
З огляду на це, не можуть бути прийняті до уваги посилання апелянта на те, що банк не надав Тахта рову окремого документу, що містив повну інформацію про особливості умов кредитного договору і що заява про його отримання лише підтверджує його бажання отримати кредит.
Доводи позивача про те, що при укладенні кредитного договору банком не було враховані положення ч.3 ст.1056-1 ЦК про нікчемність умови договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку, судом правильно не взято до уваги з огляду на те, що спірний договір укладався у 2006 році, тоді як зазначена стаття ЦК набрала чинності з 10 січня 2009 року, крім того, банк таким правом, передбаченим п.4.6 договору не скористався.
Посилання позивача на несправедливість умов кредитного договору в розумінні ст..18 Закону України “Про захист прав споживачів”як на підставу визнання договору недійсним судом обгрунтовано не взято до уваги, оскільки відповідно до положень ст..6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв, ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
З огляду на це, не можуть бути прийняті до уваги посилання апелянта, що певні умови кредитного договору носять дискримінаційний характер і порушують його права споживача(позичальника) за цим договором.
Крім того, позивач з вимогами про визнання недійсними окремих умов кредитного договору до суду не звертався.
За таких обставин, суд прийшов обґрунтованого висновку, що вимогу позивача про визнання договору недійсним не грунтуються на вимогах закону і задоволенню не підлягають.
З урахуванням останньої обставини суд визнав безпідставними вимоги позивача про визнання недійсними договорів поруки та іпотеки, оскільки позивач пов’язував їх недійсність виключно з недійсністю кредитного договору відповідно до ч.2 ст.548 ЦК України .
Зважаючи на викладене, не можуть бути задоволені вимоги апеляційної скарги про скасування оскаржуваного рішення районного суду і ухвалення нового рішення на користь ОСОБА_3 про задоволення позовних вимог.
Доводи апелянта про незаконність і необгрунтованість рішення суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження доказами, у зв’язку з чим не можуть бути прийняті до уваги.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить висновку про те, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та обставинам справи, у зв’язку з чим підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст.307,308,314,317 ЦПК України, колегія суддів,
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2010 року у цій справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів шляхом подачі скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий : судді: