ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 лютого 2007 р. | № 35/460-06 |
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого | Першикова Є.В., |
суддів: | Савенко Г.В., Ходаківської І.П., |
розглянула |
касаційну скаргу | державного підприємства "Івашківський спиртзавод" (далі Підприємство) |
на постанову | Харківського апеляційного господарського суду |
від | 20.11.06 |
у справі | № 35/460-06 |
господарського суду | Харківської області |
за позовом | Підприємства |
до | сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Прогрес" (далі Товариство) |
про | стягнення 61 244,40 грн. |
В засіданні взяли участь представники
- позивача: | не з'явились; |
- відповідача: | Смаль В.В. (за дов. № 87 від 30.01.07). |
Ухвалою від 15.01.07 Вищого господарського суду України касаційна скарга Підприємства від 11.12.06 була прийнята до провадження та призначена до розгляду на 01.02.07.
Вказана ухвала суду була направлена учасникам судового процесу в установленому порядку, документів які б свідчили про її неотримання сторонами у справі до Вищого господарського суду України не надходило, отже усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 1114 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про дату, час і місце розгляду касаційної скарги.
На день розгляду справи у судовому засіданні 01.02.06 будь-яких письмових заяв та клопотань від учасників судового процесу до суду не надходило.
Враховуючи, що ухвалою про призначення справи до розгляду сторін було попереджено, що неявка без поважних причин у судове засідання не тягне за собою перенесення розгляду справи на інші строки, а від Підприємства повідомлення щодо неможливості участі у судовому засіданні до колегії суддів Вищого господарського суду України не надходило, справа розглядається за наявними матеріалами справи, за участі представника Товариства.
Відводів складу колегії суддів не заявлено.
За згодою представника Товариства, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1
ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України, у судовому засіданні 01.02.07 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.
Рішенням від 26.09.06 господарського суду Харківської області (суддя Швед Е.Ю.) в задоволенні клопотання Товариства про припинення провадження по справі відмовлено.
Позовні вимоги Підприємства задоволено повністю.
З Товариства на користь Підприємства стягнуто 61 244,40 грн. боргу, 612,44 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що сторонами при укладенні договору купівлі-продажу не були встановлені строки оплати переданого згідно умов договору товару. З урахуванням наведеної обставини та вимог ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції дійшов до висновку, що строк позовної давності слід розраховувати виходячи з того, що обов'язок сплати суми боргу у Товариства виник з дня отримання вимоги Підприємства від 11.04.06 щодо виконання зобов'язання по сплаті вартості товару.
Постановою від 20.11.06 Харківського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого –Могилєвкіна Ю.О., суддів –Пушай В.І., Плужник О.В.) апеляційну скаргу Товариства задоволено частково.
Рішення від 29.09.06 господарського суду Харківської області скасовано. По справі прийнято нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог Підприємству відмовлено.
З Підприємства на користь Товариства стягнуто 306,00 грн. державного мита по скарзі.
При винесенні постанови апеляційний суд врахував, що первинна вимога Підприємства про сплату боргу датована 02.12.02, а оскільки після її надіслання на адресу Товариства будь-яких операцій в рамках договору сторонами не проводилось, то, з урахуванням положень ст. 165 Цивільного кодексу УРСР щодо 7-денного строку, в межах якого боржник повинен виконати свої зобов'язання, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що перебіг строку позовної давності почався 10.12.02, а сплив 10.12.05.
Не погоджуючись з постановою апеляційного суду Підприємство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову від 20.11.06 Харківського апеляційного господарського суду скасувати, а рішення від 26.09.06 господарського суду Харківської області залишити без змін.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскарженого судового акту апеляційним судом було порушено норми процесуального та матеріального права, а саме: ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, ст. 165 Цивільного кодексу УРСР, ч. 5 ст. 261 та ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, що, на думку Підприємства, призвело до неправильного застосування п.п. 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України.
Зокрема, скаржник зазначає, що із змісту претензії від 02.12.02 не вбачається вимоги про виконання зобов'язання саме за спірним договором, а тому строк позовної давності, на думку скаржника, має розраховуватись з урахуванням вимоги від 11.04.06.
У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу Підприємства залишити без задоволення, а оскаржену постанову без змін.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу, заслухавши пояснення представника Товариства, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи у лютому 1999 року між Підприємством та колективним сільськогосподарським підприємством "ПРОГРЕС", правонаступником якого є Товариство, було укладено договір купівлі-продажу дріжджів хлібопекарських та ящиків (далі товар).
Судовими інстанціями встановлено, що вказаний договір було укладено на загальну суму 61 244,40 грн., в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 154 Цивільного кодексу УРСР (чинного на час укладання договору), шляхом обміну довіреностями, виданими Товариством на отримання товару та видатковими документами Підприємства (товарно-транспортними накладними) на його відвантаження.
На підставі наданих сторонами доказів по справі попередніми судовими інстанціями встановлено, що на виконання прийнятих на себе зобов'язань Підприємство у 1999-2000 роках згідно товарно-транспортних накладних відвантажило Товариству товар на загальну суму 61 244,40 грн., який було отримано представниками Товариства на підставі довіреностей.
Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що при укладанні Договору строки оплати Товариством вартості отриманого товару сторонами встановлені не були. Водночас, встановлено, що доказів оплати за доставлений товар на момент прийняття рішення господарським судом Товариством надано не було.
Також, попередніми судовими інстанціями встановлено, що листом
№ 1273 від 02.12.02 Підприємство звернулось до Товариства претензією про оплату товару отриманого станом до 01.01.00, а також товару, що поставлявся Товариству в 2000 році. При цьому судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що доказів виконання вимог, вказаних в претензії від 02.12.02 сторонами до суду не надано.
Крім того, при вирішенні спору по суті судовими інстанціями встановлено, що листом № 330 від 11.04.06 Підприємство направило на адресу Товариства ще одну вимогу про сплату заборгованості за отриманий товар згідно визначених накладних на загальну суму 61 244,40 грн., яка була залишена Товариством без задоволення.
Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що відповідно до ст. 165 Цивільного кодексу УРСР та аналогічної за змістом ст. 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Отже, у таких випадках перебіг позовної давності має починатися або із дня пред'явлення кредитором вимоги про виконання зобов'язання (за умови що обов'язок негайного виконання зобов'язання випливає із закону, договору чи змісту зобов'язання) або з моменту закінчення 7-денного (чи іншого пільгового строку), якщо боржник протягом цього строку не виконав свого обов'язку на вимогу кредитора.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що ст. 83 Цивільного кодексу УРСР та ст. 268 Цивільного кодексу України встановлюють перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, до яких вимога про стягнення заборгованості по договору не входить, та іншими законодавчими актами не передбачена, а тому до таких вимог застосовується загальний строк позовної давності.
Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу УРСР загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Аналогічна норма міститься у ст. 257 Цивільного кодексу України.
Законодавчо визначено, що перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Отже, Закон не пов’язує початок перебігу позовної давності з наявністю (відсутністю) порушень вимог закону на час пред’явлення позову.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями, сторони уклали спірний Договір у лютому 1999 році, первинна вимога про сплати загальної заборгованості Товариством станом на 01.01.00 та за 2000 рік була направлена Товариством листом 02.12.02. Водночас, матеріали справи свідчать, що позовну заяву про стягнення заборгованості за Договором було подано Підприємством лише в серпні 2006 року, тобто після спливу встановленого законом строку позовної давності.
Як вбачається з правового аналізу матеріалів справи, під час розгляду справи в попередніх судових інстанціях Товариство просило відмовити в задоволенні позовних вимог Підприємства про стягнення заборгованості згідно Договору у зв'язку з пропуском Підприємством строку позовної давності. При цьому, поважних причин для поновлення строку позовної давності місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено не було, відповідного клопотання Підприємством до суду не подавалося.
Таким чином колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що апеляційний суд правомірно прийшов до висновку про порушення Підприємством строку позовної давності без поважних причин.
Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу УРСР, ст. 267 Цивільного кодексу України, закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Всупереч наведеному, судом першої інстанції під час розгляду справи позовна давність застосована не була, та не були взяті до уваги вказані правові положення щодо наслідків закінчення строку позовної давності.
З урахуванням наведеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає підставним висновок суду апеляційної інстанції, що вимога про стягнення коштів по накладним за 1999-2000рр. всупереч нормам цивільного законодавства України заявлена з пропуском строку позовної давності.
За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи Підприємства, викладені в касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення судовими інстанціями не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання які, стосуються оцінки доказів, але оцінка доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла до висновку про встановлення тих чи інших обставин справи, здійснюється за внутрішнім переконанням суду і їх перевірка не віднесена до компетенції касаційної інстанції.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи вимоги ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, відзначає, що перегляд у касаційному порядку судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі встановлених фактичних обставин справи та перевіряється застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
З врахуванням того, що з’ясування підставності оцінки доказів та встановлення обставин по справі в силу ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку про неможливість задоволення касаційної скарги.
На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанцій було повно та всебічно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено постанову з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення її без змін.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу державного підприємства "Івашківський спиртзавод" б/н від 11.12.06 залишити без задоволення.
Постанову від 20.11.06 Харківського апеляційного господарського суду у справі № 35/460-06 господарського суду Харківської області залишити без змін.
Головуючий | Є.Першиков |
судді: | Г.Савенко |
І.Ходаківська |