ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
Запорізької області
ПОСТАНОВА
Іменем України
04.07.06 № 27/343/06-АП
суддя Дроздова С.С.
За позовом: Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя
До: Товариства з обмеженою відповідальністю “Комінко”, м. Запоріжжя про стягнення 1 810 грн. 00 коп.
Суддя Дроздова С.С.
Секретар судового засідання Громова У.І.
Представники сторін:
Від позивача: Воробйов Т.А., дов. № 05-22/1724 від 18.10.04р.
Від відповідача: Половий В.А., виконуючий обов’язки директора, наказ № 6 від 31.01.05 р.
Відповідно до статті 167 ч. 4 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 04.07.2006 р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Суд повідомив сторонам час виготовлення постанови в повному обсязі –07.07.2006 року. На підставі статті 160 КАС України постанова складається у термін не більше ніж п’ять днів.
З 01.09.2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України, який визначає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку органів державної влади.
Відповідно до п. 7 р. VII “Прикінцеві та перехідні положення“ КАС України, позовна заява розглядається в порядку, встановленому цим Кодексом.
Суспільні відносини, що виникають при здійсненні адміністративного судочинства є специфічними і полягають у захисті прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суспільні відносини у сфері здіснення правосуддя у адміністративних справах виникають з метою розгляду адміністративних справ за позовом зацікавленої особи та з метою захисту прав, свобод та охоронюваних правом інтересів фізичних юридичних осіб та прав і інтересів юридичних осіб. Таким чином предметом адміністративного процесуального права у сфері здійснення адміністративного судочинства є правовідносини, що складаються у зв’язку з реалізацією зацікавленими особами права на судовий захист. Особливістю даних відносин є те, що вони пов’язані із реалізацією прав, свобод та інтересів суб’єктів у сфері публічно-правових відносин і спрямовані на захист від порушень з боку публічної влади при здійсненні нею владних управлінських функцій.
Судом розглядається позов Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Комінко” штрафних санкцій у сумі 1 810 грн. 00 коп. за незайняті інвалідами робочі місця, нарахованих за 2005р.
09.06.06р. ухвалою господарського суду відкрито провадження у адміністративній справі № 27/343/06-АП та призначено судове засідання на 04.07.2006р., витребувані у сторін документи та докази необхідні для розгляду справи.
Перед початком судового засідання представником позивача та відповідача подано клопотання про відмову від здійснення фіксації судового процесу технічними засобами, яке судом задоволено.
У судовому засіданні, судом оголошено яка справа розглядається, склад суду, та роз'яснено представникам сторін, які прибули в судове засідання, їх права, у тому числі право заявляти відводи.
Відводів складу суду і секретарю судового засідання не заявлено.
Головуючий у судовому засіданні доповів про зміст позовних вимог, після чого з’ясував: чи підтримує позивач адміністративний позов, чи визнає його відповідач.
У судовому засіданні, позивач підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, на суму 1 810 грн. 00 коп.
Відповідач - проти позову заперечує, посилаючись на те, що відповідно до статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” ТОВ “Комінко” було створено одне робоче місце для інваліда, відповідно п. 2 Положення про робоче місце інваліда та про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою КМУ від 03.05.95 р. № 314, доказом чого є наступні документи:
- штатний розпис підприємства,
- звіт про створення робочого місця для інваліда на підприємстві,
- наказ по підприємству про створення робочого місця для інваліда,
- реєстрація у Фонді соціального захисту інвалідів по Запорізькій області.
Відповідно до звіту про створення робочого місця для інваліда, враховуючи специфіку виробничої діяльності підприємства, безперебійність випуску продукції та необхідністю контролю за автоперевезеннями рекомендовано створити робоче місце диспетчера для працевлаштування інваліда. Робоче місце диспетчера для інваліда –передбачає звичайне місце у офісі. Функціональні обов’язки –пошук, замовлення автотранспорту, слідкування за рухом машин з матеріалами для виробництва та з відвантаженою продукцією, вибір маршруту, визначення кілометражу, ступінь завантаження автомобілів. Пред’явлені вимоги –комунікабельність при роботі з клієнтами по телефону, знання комп’ютеру.
ТОВ “Комінко” повідомило Правобережний міжрайонний центр зайнятості про створення робочого місця диспетчера для інваліда. Щомісяця надавалися звіти по ф. № 3-ПН.
На протязі 2005 року Правобережним міжрайонним центром зайнятості направлялись до ТОВ “Комінко” інваліди, які стояли на обліку, проводилось співбесіда з метою вибору найбільш відповідного вимогам товариства спеціаліста.
У зв’язку з невідповідністю пред’явленим до диспетчера вимогам, відсутністю відповідної кваліфікації, необґрунтованими відмовами від працевлаштування інвалідів, які прийшли на співбесіду, вакансія на кінець 2005 року залишилася не заміщеною.
ТОВ “Комінко” у 2005 році подавало в Правобережний міжрайонний центр зайнятості звітність про вакансії, в яких зазначало кількість і категорію вільних робочих місць, на які, в тому числі, могли бути направлені і інваліди у випадку відсутності медичних протипоказань.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суддя встановив:
- як свідчать статутні документи та довідка про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України відповідача, підприємство є юридичною особою та відноситься до категорії суб’єктів підприємницької діяльності, яким, відповідно до ст. 19 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів;
Як вбачається з матеріалів справи, довідка підприємства, середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві у 2005р. складала 10 осіб.
Відповідно до ст. 19 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” у редакції від 01.08.2001р. норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів на підприємстві у 2005р. повинен складати 1 особу-інваліда;
-середньоспискова чисельність інвалідів, що працювали у відповідача у 2005р., склала 0 осіб-інвалідів, що підтверджується довідкою - звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів (форма №10-ПІ) відповідача, наданою до органів Фонду України соціального захисту інвалідів;
-як свідчать матеріали справи, розмір середньої річної заробітної плати на підприємстві у 2005 складав 1 810 грн. 00 коп.
Представник відповідача у судовому засіданні пояснив, що за звітний період підприємство мало прибуток, про що свідчить декларація з податку на прибуток підприємства за 2005 рік.
Посилання відповідача на ті обставини, що вина підприємства відсутня, оскільки відповідні державні органи та установи не виконали свої обов’язки та не направили на підприємство громадян-інвалідів, прийнято до уваги, виходячи з такого:
-ст.18 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в України” № 875-ХП передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів.
В свою чергу, підприємства повинні інформувати державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Матеріалами справи підтверджується, що відповідач звертався до правобережного міжрайонного центру зайнятості, щомісячно подаючи звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках (за формою № 3-ПН, які містяться у матеріалах справи), а також до інших органів з проханням сприяти у працевлаштуванні інвалідів на підприємстві.
Представником позивача, у судовому засіданні, було надано довідку Правобережного міжрайонного центру зайнятості № 1280 від 29.06.2006р., з якої вбачається, що ТОВ “Комінко” в період з 07.02.05 р. по 28.02.05 р., з 01.03.05 р. по 28.12.05 р., з 28.12.05 р. по 30.01.06 р. заявляло вакансію для інваліда на посаду диспетчера.
Спеціалістами Правобережного міжрайонного центру зайнятості, з метою працевлаштування, були направлені:
29.03.05. р. було направлено шукаючого роботу інваліда Янгола В.В.
06.04.05 р. було направлено шукаючого роботу інваліда Прикота Д.В.
14.06.05 р. було направлено шукаючого роботу інваліда Сторчак І.С.
29.06.05 р. було направлено шукаючого роботу інваліда Відун С.В.
Усі направлені інваліди відмовилися від запропонованої роботи.
Окрім того, Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів вказує на те, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда. Відповідач пояснив, що вживав заходів із створення робочих місць для інвалідів, зокрема наказ про створення робочого місця для інваліда, його атестування, тощо які за відсутності останніх не були фактично введені в дію шляхом працевлаштування.
Відповідно до ч. 1 ст.218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
На підприємстві відповідача діяла Інструкція про робоче місце інваліда, яка містить погоджений список робочих місць, що можуть бути використані по умовам праці та з врахуванням фізичних можливостей інваліда для працевлаштування інвалідів.
Таким чином, факт вчинення відповідачем у справі –ТОВ “Комінко” правопорушення доведений матеріалами справи (не працевлаштований 1 інвалід), але враховуючи достатність доказів, якими суб’єкт правопорушення довів вжиття усіх залежних від нього заходів для недопущення порушень зобов’язань покладених Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, то в силу ч.2 статті 218 ГК України, відповідач не відповідає за невиконання такого зобов’язання.
Згідно ч.1 ст.19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Зазначимо, що норми Конституції України –це норми прямої дії, що мають найвищу юридичну силу в порівнянні з іншими законами та нормативно-правовими актами України.
Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що відповідач виконував належним чином покладені на нього Законом обов’язки для створення робочих місць, але в зв’язку з тим, що інваліди на підприємство не направлялися та не виявилося бажаючих серед вільнонайманих інвалідів працевлаштуватися, норматив залишився невиконаним. На підприємстві відповідача були робочі місця для працевлаштування інвалідів в потрібній кількості, підприємство вжило всі необхідні заходи для повідомлення про наявність таких робочих місць, належними державними органами направлялись інваліди для працевлаштування на підприємство та підприємство нікому не відмовило в працевлаштування, що означає відсутність вини підприємства, у відповідності зі ст. ст. 19,129 Конституції України.
У цьому ж засіданні, на підставі статті 151 КАС України суд закінчив з’ясування обставин та перевірки їх доказами і перейшов до судових дебатів –ст.152 КАС України.
Судові дебати – частина судового розгляду, що складаються з промов осіб, які беруть участь у справі.
Позивач обґрунтовуючи свою правову позицію –посилався лише на обставини і докази, які були досліджені у судових засіданнях.
Відповідач під час судових дебатів, підтримав заперечення, які викладені у письмовому відзиву.
Після закінчення судових дебатів, суд надав дозвіл сторонам обмінятися репліками. Промовці від реплік відмовились.
Після судових дебатів, суд вийшов до нарадчої кімнати для ухвалення рішення у справі, оголосивши орієнтовний час його проголошення.
На підставі статті 167 ч.4 КАС України –суд має право проголосити лише вступну та резолютивну частини постанови суду. Суд повідомив усіх учасників адміністративного процесу про час виготовлення постанови суду в повному обсязі – 07 липня 2006року. Частина 4 ст.167 КАС України має вагоме значення для обчислення початку перебігу строку апеляційного оскарження відповідно до ст. 186 КАС України.
На підставі викладеного вище, суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні адміністративного позову.
У справах, в яких позивачем є суб’єкт владних повноважень, а відповідачем – фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються стаття 94 КАС України.
Керуючись статтями 94, 158 - 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити у задоволенні адміністративного позову.
Постанову підписано 07 липня 2006 р.
Суддя С.С. Дроздова
Згідно з оригіналом:
Помічник судді О.М. Бєляєва