ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
Запорізької області
ПОСТАНОВА
Іменем України
05.07.06 № 27/293/06-АП
суддя Дроздова С.С.
За позовом: Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя
До: Товариства з обмеженою відповідальністю “Фьюче, ЛТД”, м. Запоріжжя
Про стягнення 30 765 грн. 25 коп.
Суддя Дроздова С.С.
Секретар судового засідання Громова У.І.
Представники сторін:
Від позивача: не з’явився
Від відповідача: Липка С.О., дов. № б/н від 30.04.06р.
Відповідно до статті 167 ч.4 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 29.06.2006 р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Суд повідомив відповідача час виготовлення постанови в повному обсязі –07.07.2006 року. На підставі статті 160 КАС України постанова складається у термін не більше ніж п’ять днів.
З 01.09.2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України, який визначає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку органів державної влади.
Відповідно до п. 7 р. VII “Прикінцеві та перехідні положення“ КАС України, позовна заява розглядається в порядку, встановленому цим Кодексом.
Суспільні відносини, що виникають при здійсненні адміністративного судочинства є специфічними і полягають у захисті прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суспільні відносини у сфері здіснення правосуддя у адміністративних справах виникають з метою розгляду адміністративних справ за позовом зацікавленої особи та з метою захисту прав, свобод та охоронюваних правом інтересів фізичних юридичних осіб та прав і інтересів юридичних осіб. Таким чином предметом адміністративного процесуального права у сфері здійснення адміністративного судочинства є правовідносини, що складаються у зв’язку з реалізацією зацікавленими особами права на судовий захист. Особливістю даних відносин є те, що вони пов’язані із реалізацією прав, свобод та інтересів суб’єктів у сфері публічно-правових відносин і спрямовані на захист від порушень з боку публічної влади при здійсненні нею владних управлінських функцій.
Судом розглядається позов Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя про стягнення з ТОВ “Фьюче, ЛТД”, м. Запоріжжя штрафних санкцій у сумі 30 765грн. 25 коп. за незайняті інвалідами робочі місця, нарахованих за 2005р.
Перед початком судового засідання представником відповідача подано клопотання про відмову від здійснення фіксації судового процесу технічними засобами, яке судом задоволено.
Відповідач - проти позову заперечує, посилаючись на відсутність вини підприємства, оскільки, відповідні державні органи та установи не виконали свої обов’язки щодо працевлаштування інвалідів та не направили на підприємство громадян-інвалідів, представник відповідача також посилається на Постанову Кабінету Міністрів України від 03.05.1995р. №
314 де передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами народних депутатів громадськими організаціями інвалідів з урахуванням повноважень, стану здоров’я, здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК. Письмових заперечень на адресу господарського суду не надіслав.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суддя встановив:
- як свідчать статутні документи та довідка № 15/3084 про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України відповідача, підприємство є юридичною особою та відноситься до категорії суб’єктів підприємницької діяльності, яким, відповідно до ст. 19 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів;
Як вбачається з матеріалів справи, довідка підприємства, середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві у 2005р. складала 262 особи.
Відповідно до ст. 19 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” у редакції від 01.08.2001р. норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів на підприємстві у 2005р. повинен складати 10 осіб-інвалідів;
-середньоспискова чисельність інвалідів, що працювали у відповідача у 2005р., склала 5 осіб-інвалідів, що підтверджується звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів (форма №10-ПІ) відповідача, наданою до органів Фонду України соціального захисту інвалідів; фактично працювало інвалідів –7 осіб: Миненко О.О.; Рознатовський В.Л.; Черногор В.П.; Мацюк П.М.; Павлов І.Л.; Уцкевич Д.А.; Христич В.В.
-як свідчать матеріали справи, розмір середньої річної заробітної плати на підприємстві у 2005 складав 6 153грн. 05 коп.
Представник відповідача у судовому засіданні пояснив, що за звітний період підприємство отримувало прибуток, про що свідчить баланс підприємства та звіт про фінансові результати за 2005 рік.
Посилання відповідача на ті обставини, що вина підприємства відсутня, оскільки відповідні державні органи та установи не виконали свої обов’язки та не направили на підприємство громадян-інвалідів, прийнято до уваги, виходячи з такого:
-ст.18 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в України” № 875-ХП передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів.
В свою чергу, підприємства повинні інформувати державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Матеріалами справи підтверджується, що відповідач звертався до центру зайнятості, щомісячно подаючи звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках (за формою № 3-ПН, які містяться у матеріалах справи), а також до інших органів з проханням сприяти у працевлаштуванні інвалідів на підприємстві.
Відповідачем надано довідку № 663 від 22.06.06р. Орджонікідзевського районного центру зайнятості, м. Запоріжжя, де зазначено, що ТОВ “Фьюче, ЛТД” у 2005 році (12 місяців) надавало звіти за формою № 3-ПН із зазначенням інформації про наявність вільних робочих місць для інвалідів. У 2005 році Орджонікідзевським центром зайнятості інваліди, з метою працевлаштування на ТОВ “Фьюче, ЛТД” не направлялися за відсутністю бажаючих.
Також, відповідач звертався до Орджонікідзевської районної адміністрації м. Запоріжжя та до Запорізького обласного об’єднання Союзу організацій інвалідів України. У матеріалах справи є відповіді зазначених організацій №598/01-28 від 21.04.05р. та №11 від 30.06.06р., з яких вбачається, що інваліди для працевлаштування на підприємство відповідача не направлялися.
Центр зайнятості, так як і інші органи, на яких за Законом покладено обов’язок працевлаштування інвалідів за вказаний період не направляли на підприємство інвалідів для працевлаштування, а також не вели іншу роботу із сприяння підприємству у виконанні нормативу.
Окрім того, Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів вказує на те, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда. Відповідач пояснив, що вживав заходів із створення робочих місць для інвалідів, зокрема наказ про створення робочого місця для інваліда, його атестування, тощо які за відсутності останніх не були фактично введені в дію шляхом працевлаштування.
Відповідно до ч. 1 ст.218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобовязання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Судом з»ясовано, що підприємство відповідача на виконання 4% нормативу створило 10 робочих місць для працевлаштування інвалідів в 2005 році, працювало на підприємстві 7 інвалідів, але три особи-інваліди на підприємство органами визначеними в ст.18 Закону України «Про основи соціальної захищенності інвалідів в Україні»не направлялись.
На підприємстві відповідача діяла Інструкція про робоче місце інваліда, яка містить погоджений список робочих місць, що можуть бути використані по умовам праці та з врахуванням фізичних можливостей інваліда для працевлаштування інвалідів.
Таким чином, факт вчинення відповідачем у справі –Товариство з обмеженою відповідальністю “Фьюче, ЛТД” правопорушення доведений матеріалами справи (не працевлаштовані 3 інваліди), але враховуючи достатність доказів, якими суб’єкт правопорушення довів вжиття усіх залежних від нього заходів для недопущення порушень зобов’язань покладених Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, то в силу ч.2 статті 218 ГК України, відповідач не відповідає за невиконання такого зобов’язання.
Згідно ч.1 ст.19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Зазначимо, що норми Конституції України –це норми прямої дії, що мають найвищу юридичну силу в порівнянні з іншими законами та нормативно-правовими актами України.
Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що відповідач виконував належним чином покладені на нього Законом обов’язки для створення робочих місць, але в зв’язку з тим, що інваліди на підприємство не направлялися та не виявилося бажаючих серед вільнонайманих інвалідів працевлаштуватися, норматив залишився невиконаним. На підприємстві відповідача були робочі місця для працевлаштування інвалідів в потрібній кількості, підприємство вжило всі необхідні заходи для повідомлення про наявність таких робочих місць, належними державними органами не направлялись інваліди для працевлаштування на підприємство та підприємство нікому не відмовило в працевлаштування, що означає відсутність вини підприємства, у відповідності зі ст. ст. 19,129 Конституції України.
На підставі статті 167 ч.4 КАС України –суд має право проголосити лише вступну та резолютивну частини постанови суду. Суд повідомив відповідача про час виготовлення постанови суду в повному обсязі –07 липня 2006року. Частина 4 ст.167 КАС України має вагоме значення для обчислення початку перебігу строку апеляційного оскарження відповідно до ст.186 КАС України.
На підставі викладеного вище, суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні адміністративного позову.
У справах, в яких позивачем є суб’єкт владних повноважень, а відповідачем –фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються стаття 94 КАС України.
Керуючись статтями 94,158-167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити у задоволенні адміністративного позову.
Постанову підписано 07 липня 2006 р.
Суддя С.С. Дроздова