АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/9870/13 Головуючий у першій інстанції: ОСОБА_1

Категорія: 27 Суддя-доповідач: ОСОБА_2

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2013 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого – Красвітної Т.П.,

суддів: Макарова М.О., Міхеєвої В.Ю.,

при секретарі Безверхому О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу по апеляційним скаргам Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" про стягнення суми за договором депозиту, -

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2009 року позивач звернувся до суду з даним позовом посилаючись на укладення спадкодавцем позивача договору з внесенням через касу відповідача банківського вкладу (депозиту), право на який належить до спадщини, що прийнята позивачем. Зобов’язання з договору депозиту не припиняються зі смертю вкладника, через що позивач як універсальний правонаступник в порядку спадкування вправі розраховувати на належне виконання відповідачем договору з виплатою успадкованого вкладу, а також інших накопичених грошових коштів на рахунку, включаючи проценти, які належать до сплати позивачу після відкриття спадщини вже як стороні в договорі – вкладнику. Відповідач визнав за позивачем право на отримання вкладу (депозиту) і процентів за фактичний час користування грошовими коштами вкладника, проте виплатив позивачу в якості свого боргу 9468 гривень 06 коп., необґрунтовано занизивши належні до виплати на користь позивача суми. Протягом строку дії договору відповідач декілька разів змінював процентну ставку з порушенням передбаченого договором порядку, а повідомлення про розірвання договору на адресу позивача не надсилав і суму банківського вкладу (депозиту) з процентами не виплатив, через що такий договір не може вважатися розірваним в односторонньому порядку. Стверджує, що немає жодних належних і допустимих доказів про виплату за життя спадкодавця процентів, що відповідач не здійснив депонування належних з нього сум в депозит нотаріуса, через що договір банківського вкладу не може вважатися розірваним належним чином. Раніше 2009 року про спірний вклад позивачу нічого відомо не було, а після виявлення договору позивач звернувся до відповідача із заявою, у відповідь на яку банк надав протокол про нарахування відсотків та виписку з депозитного рахунку, які він віддав спеціалісту на перевірку правильності обчислення складних відсотків. З посиланням на наведені доводи позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь 11838142,52 грн. та судові витрати.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року позовні вимоги задоволено, стягнуто на користь ОСОБА_3 з Публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” 519643,64 грн. успадкованого вкладу, 11318498,88 грн. вкладу з нарахованими процентами, а разом – 11847843,52 грн. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” на користь ОСОБА_3 відшкодування оплачених витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120,0 грн. і оплачених витрат на проведення судової експертизи в сумі 9581,0 грн. та на користь держави 3219,0 грн. судового збору

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13.02.2013 року у резолютивній частині рішенні від 04 грудня 2012 року виправлено арифметичну помилку в загальній сумі стягнення на користь позивача, ухвалено вважати правильним стягнення на користь ОСОБА_3 з ПАТ КБ “ПриватБанк” разом 11838142,52 грн.

В апеляційних скаргах ПАТ “КБ “ПриватБанк” посилається на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, у зв’язку з чим ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, виходячи з наступного.

При постановленні оскаржуваного рішення місцевий суд неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи; у рішенні районного суду не доведені обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; висновки суду не відповідають обставинам справи; суд порушив і неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, що спричинило ухвалення незаконного рішення.

Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що 22.11.1993 року між ОСОБА_4 та відповідачем було укладено договір про поточний депозитний вклад №3001682669 на суму 2500000,0 крб. (що в еквіваленті складає 25,00 грн.), строком на 1 рік зі сплатою 395% складних річних, за яким вкладник внесла кошти на загальну суму 1275,0 грн. та знімала нараховані відсотки, на загальну суму 1230,0 грн., що підтверджується роздруківкою виписки за рахунком НОМЕР_1 від 22.11.1993 року ОСОБА_4, аудиторським висновком від 25.02.2011 року "Про результати аудиторської перевірки відповідності умов Договору про поточний депозитний вклад ОСОБА_4 від 22.11.1993 року № НОМЕР_1, порядку нарахування та виплати процентів законодавству України, а також обгрунтованості та достовірності визначення суми заборгованості по вкладу Висновком експертизи банківських операцій за депозитним вкладом від 01.02.2010 року".

За договором було передбачено нарахування складних річних відсотків у розмірі 395%, при знятті відсотків раз на рік. Договором визначено розміри відсоткової ставки: при знятті відсотків 1 раз на місяць - 14.257249879500%; при знятті раз у 2 місяці - 30.547191500200%; при знятті раз у 3 місяці - 49.159630803000%; при знятті раз у півроку - 122.485954612900%.

Договором також передбачено право банку змінювати розмір процентної ставки в односторонньому порядку у разі зміни кон'юктури ринку, що банк неодноразово здійснював. Передбачено лонгацію договору на попередніх умовах, у разі відсутності після закінчення строку дії договору бажання сторони про розірвання договору.

За вкладом ОСОБА_4 оформила заповідальне розпорядження на сина ОСОБА_3, який є позивачем у даній справі.

10.12.2000 року ОСОБА_4 померла, що стверджується копією відповідного свідоцтва на а.с. 35 у т. 1. Про смерть спадкодавця відповідачу не було відомо, тому у 2006 році банк розірвав договір в односторонньому порядку, направивши за місцем проживання ОСОБА_4 відповідне повідомлення, яке повернулось з відміткою про відсутність адресата у зв'язку з продажем квартири.

Позивач у 2002 році отримав у відповідача за заповідальними розпорядженнями суми за двома договорами депозитних вкладів № НОМЕР_2 та № НОМЕР_3, що укладала мати у 2000 році з банком. Нотаріусом позивачу було видано свідоцтво про право власності у порядку спадкування на вклад та відсотки за договором матері від 22.11.1993 року, і на підставі свідоцтва від 16.06.2009 року банком виплачено позивачу суму, за рахунком по момент розірвання договору, у розмірі 9468,06 грн.

Судом встановлено, що відповідачем було виплачено позивачу успадкований вклад у більшому розмірі, ніж належало.

Колегія звертає увагу, що належним допустимим доказом у даній справі щодо внесення ОСОБА_4 коштів за вкладом та видачі процентів є роздруківка виписки за рахунком НОМЕР_1 від 22.11.1993 року. В той же час позивач, експерт, спеціаліст та суд, визначивши саме з виписки факти внесення коштів за вкладом ОСОБА_4, не прийняли цей доказ в частині:

- округлення сум у повному обсязі (крб., у відповідності до п.1 Постанови КМУ від 30.12.1993 року № 1075 "Про вдосконалення готівково-розрахункових операцій", п.1 Постанови КМУ і НБУ від 28.05.1994 року № 335 "Про вилучення з обігу купонів номіналом 10 і 25 карбованців", п.1 Постанови КМУ та НБУ від 29.07.1994 року № 517 "Про вилучення з обігу купонів номіналом 50 карбованців", п.1 Постанови КМУ та НБУ від 23.01.1995 року № 47 "Про вилучення з обігу купонів номіналом 100 і 200 карбованців", п.1 Постанови КМУ та НБУ від 16.06.1995 року № 428 "Про вилучення з обігу купонів номіналом 500 карбованців", при проведенні нарахування процентів - у відповідні періоди розраховані суми округлювалися до 10,00 крб., 50,00 крб., 100,00 крб., 500,00 крб. та 1000,00 крб., відповідно. Спеціаліст та експерт розцінили округлення сум як видачу процентів, хоча, за випискою за рахунком та за протоколом нарахування процентів видно, що це не проценти. Про округлення сум та правові підстави чітко викладено у аудиторському висновку. Однак, на викладені обставини місцевий суд уваги безпідставно не звернув;

- суми нарахованих за договором відсотків;

- суми отриманих вкладником нарахованих процентів: 23.01.1995 року (видатковий документ № 23) - 35000000 крб. (350,00 грн., екв.), 22.12.1995 року (видатковий документ № 2) - 55000000 крб. (550,00 грн., екв.), 22.07.1996 року (за видатковим документом № 14) - 33000000 крб. (330,00 грн., екв.), а всього – 123000000 крб. (1230,00грн., екв.).

З урахуванням того, що загальна сума, що була внесена ОСОБА_4 за вкладом, становила 1275,00 грн. (у еквіваленті), а видано нарахованих відсотків було 1230,00 грн. (у еквіваленті), станом на грудень 2000 року, тобто на дату смерті ОСОБА_4, загальна сума за вкладом з нарахованими відсотками становила 4209,65 грн.

Таким чином, неприйняття місцевим судом до уваги отримання ОСОБА_4 за життя 1230 грн., нарахованих за вкладом процентів, безпідставно у значному обсязі завищило суму, яка на думку районного суду підлягала до виплати на момент смерті ОСОБА_4

Суд першої інстанції безпідставно не прийняв до уваги виписку за рахунком щодо факту видачі коштів вкладнику, чим порушив ст.2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", відповідно до положень якої банківські рахунки є рахунками у тому числі не яких обліковуються вимоги, зобов'язання банків стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів. Таким чином, рахунок є підтвердженням зобов'язання. П. 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України (затверджено постановою Правління НБУ від 18.06.03 р. N 254) також визначає виписки з рахунків клієнтів як підтвердження виконаних операцій.

Крім того, прийнявши виписку за рахунком як доказ внесення коштів, у суду булі видсутні підстави для неприйняття до уваги цього доказу в іншій частині.

Місцевим судом неправильно визначена природа наданих у якості доказів меморіальних ордерів та інших документів про списання коштів. Вказані документи не є первинними платіжними документами, які оформлюються в касі, і на яких міститься підпис касира, посадової особи банку та отримувача коштів на підтвердження здійснення касової операції. Це є копіями електронних шаблонів документів, що створювались в програмному комплексі банку, та які в момент проведення операцій з клієнтом роздруковувались та оформлювались відповідно до вимог законодавства, (тобто електронна форма, що використовується для заповнення при здійсненні відповідної операції). У зв'язку з тим, що ці документи не є первинними, при їх оформленні на них не поширюються вимоги щодо оформлення касових документів - Інструкції № 1 з організації емісійно-касової роботи в установах банків України, затвердженої Постановою Правління НБУ № 129 від 07.07.1994 року, на яку послався місцевий суд. Вимоги Національного банку України щодо оформлення таких документів підписами посадових осіб банку не передбачені. Вірність роздрукованого з комплексу шаблону посвідчено підписами представника. Суд при цьому безпідставно не прийняв до уваги пояснення допитаного у якості свідка ОСОБА_5, попередженого про кримінальну відповідальність, щодо правової природи наданих документів, в той же час і не надав поясненням свідка критичної оцінки.

Місцевий суд не звернув увагу на те, що представлений позивачем договір від 22.11.1993 року - є дублікатом договору, виданим 11.11.1996 року. Таким чином, дублікат договору було видано за життя вкладника ОСОБА_4, і на той час вже було здійснено всі три операції по видачі вкладнику нарахованих процентів на загальну суму 1230,00 гри. При видачі дублікату банком перевіряється наявність зобов'язання та його умови також за рахунком за вкладом. Таким чином, ОСОБА_4 на момент видачі дублікату договору 11.11.1996 року був відомий стан рахунку, будь-які претензії щодо внесених, нарахованих та виданих сум за договором у неї були відсутні.

Судом безпідставно не прийнято до уваги у якості доказу щодо видачі нарахованих процентів за вкладом протокол нарахування процентів, який також містить відомості про видачу вкладнику всього 1230 грн. нарахованих відсотків - після видачі сум проценти нараховувалися на залишок (вклад).

Вказані докази у сукупності, що відповідають один одному і не суперечать, за відсутності будь-яких доказів зворотного, свідчать про безпідставність висновків районного суду про невстановлення факту виплати процентів на вклад з 22.11.1993 року в сумі 123000776,35 крб. (1230,00грн., екв.) та безпідставність списання цих коштів з рахунку.

Окрім того, судом не досліджувався і не встановлювався факт, що кошти були видані не вкладнику, а іншій особі. ОСОБА_3 або його представники не зверталися до правоохоронних органів щодо викрадення коштів з вкладу у розмірі нарахованих процентів 1230 грн. (екв.), до банку з цього ж приводу, не зазначали також у позові про цю обставину. Операції за рахунком є операціями клієнта, якщо не доведено зворотного.

В той же час безпідставно не прийнято до уваги ту обставину, що відповідачем правомірно, у строки, визначені Національним банком України, були знищені первісні банківські документи про видачу коштів ОСОБА_4 (які і містили її підпис про отримання коштів та підписи касира, посадових осіб банку про видачу коштів, згідно з вимогами Інструкції № 1, на яку посилався суд). Судом не спростовано, що строк зберігання у тому числі документів про видачу процентів, згідно Переліку документів, що утворюються в діяльності Національного банку України та банків України із зазначенням строків зберігання (затверджено Постановою Правління Національного банку України від 8 грудня 2004 року № 601), п.8.5., становить 5 років, для меморіальних та касових документів за вкладами фізичних осіб, крім документів, пов'язаних із закриттям вкладів (вкладні книжки, первинні ордери, доручення, заповіти, довіреності, заяви, договори). 10 років - строк зберігання лише документів про видачу коштів при закритті вкладу - тобто у даному випадку це строк зберігання квитанції від 16.06.2009 року. НБУ не встановлено, що строк зберігання документів за вкладом при видачі коштів протягом його дії залежить від дати повного розрахунку за вкладом - будь-які вказівки на це відсутні. Слід зазначити, що у Центральному відділенні, де обслуговувався вклад ОСОБА_4, протягом 1993 - 2000 p.p., були відсутні випадки викрадень коштів вкладників працівниками банку або третіми особами. Надані акт про виділення документів для знищення від 28.04.2006 року та квитанція № 274 від 28.04.2006 року про приймання макулатури на переробку є за змістом та формою типовими, відповідають вимогам Національного банку України, і належними допустимими доказами. Наказом Державного комітету архівів № 16 від 16.03.2001 року не передбачено відображення в акті знищення переліку кожного документу, що знищується - знищення здійснюється у розрізі справ чи списків справ. Не прийняті до уваги положення постанови Національного банку України № 601 від 08.12.2004 року та ті обставини, коли саме було складено документи (видаткові про видачу процентів вкладнику).

За таких обставин, місцевий суд безпідставно не прийняв до уваги акт про знищення документів про видачу нарахованих процентів.

Посилання на електронні документи (з комплексу) не мають відношення до акту знищення документів, оскільки ці документи не є первісними документами про видачу процентів за договором.

Таким чином, висновки суду про неотримання ОСОБА_4 процентів та безпідставність списання коштів з рахунку не грунтуються на законі, доказах, та є надуманими.

Згідно зі ст.384 ЦК УРСР, громадяни можуть зберігати кошти в державних трудових ощадних касах та в інших кредитних установах, розпоряджатися вкладами, одержувати доход у вигляді процентів або виграшів, проводити безготівкові розрахунки відповідно до статутів кредитних установ та виданих в установленому порядку правил. Порядок розпорядження вкладами, внесених в державні трудові ощадні каси та в інші кредитні установи, визначається їх статутами і зазначеними у частині першій цієї статті правилами.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про банки і банківську діяльність" комерційним банкам надавалось право самостійно встановлювати процентні ставки по своїх банківських операціях.

Отже, за законодавством, що було чинним на момент правовідносин між ОСОБА_4 та банком, банки мали право самостійно встановити розмір відсоткової ставки, підстави її зміни, спосіб нарахування процентів за вкладом; це можливо було визначити банку в статутних та внутрішніх документах.

Колегія звертає увгу, що умовами укладеного з ОСОБА_4 договору було передбачено право банку в односторонньому порядку змінювати процентну ставку на вклад, з підстав зміни кон'юктури ринку грошових ресурсів шляхом доведення до вкладника нового розміру відсотків, що нараховуються, через засоби масової інформації.

Конкретні розміри процентних ставок, що застосовувалися за договором з ОСОБА_4, зазначені у наданому відповідачем протоколі нарахування процентів. За окремими позиціями банком також надані копії публікацій у пресі (газетах "Днепр вечерний" та "Наше місто") щодо змін процентних ставок та накази банку. Сума нарахованих процентів, вказана у протоколі нарахування процентів, відповідає сумі нарахованих процентів у виписці за рахунком № 30016822669 від 22.11.1993 року ОСОБА_4

Місцевий суд до уваги наявні докази не прийняв, посилаючись на відсутність двосторонньої угоди між сторонами договору про зміну відсоткової ставки, що взагалі не було передбачено договором; навпаки, за договором у банку було право змінювати ставку в односторонньому порядку.

Крім того, місцевий суд безпідставно не взяв до уваги, що у окремих випадках незазначення процентної ставки, що не суперечить договору, у публікаціях мало місце згідно зі ст.23 Закону "України "Про рекламу", у зв'язку з Указом Президента України "Про заходи щодо запобігання недобросовісноій рекламі та її припинення", забороною Національним банком України вказувати у пресі ставки за депозитами, що стверджується відповідними доказами. Позивачем докази відсутності відповідних публікацій не представлені.

Колегія погоджується з доводом апелянта, що, згідно аналізу протоколу, банк діяв добросовісно; так, на момент укладення договору річна ставка складала 395%, а у подальшому вона була збільшена і становила 435%, 505%, 405%, 475% та т.і., тобто значно більше первісної.

В той же час місцевий суд у якості доказу розміру процентної ставки та суми нарахованих на її підставі процентів протокол нарахування процентів та виписку за рахунком не прийняв без зазначені підстав та належного обґрунтування.

Безпідставними є доводи районного суду про невизначеність договором способу нарахування процентів через відсутність у ньому відповідної формули; стаття 384 ЦК УРСР не вимагала від банків доведення до вкладників змісту власних статутів та правил.

Місцевий суд не прийняв до уваги п. 5 договору, який визначає періодичність зняття процентів та розмір відповідної процентної ставки. За положеннями ст.384 ЦК УРСР банк мав право встановити внутрішніми документами депозитні процедури. Не вимагалось додаткове окреме погодження з вкладником способу розрахунку процентів, оскільки він фактично був визначений внутрішніми документами банку та п. 5 укладеного з ОСОБА_4 договору, де зазначено, що щомісячна розрахункова процента ставка прямо математично відповідає середньомісячній складній процентній ставці за п.1 договору.

Слід зазначити, що на момент укладення договору у 1993 році нормативними актами України не було визначено поняття "простий процент" та "складний процент", так само, як і нормативними актами СРСР. Згідно з Положенням про порядок нарахування процентів та порядку відображення їх по рахунках бухгалтерського обліку в установах банків (лист Держбанку СРСР від 22.01.1991 року № 338, що був чинним до прийняття Постанови Правління НБУ від 16.09.1994 року № 155), банки для нарахування по депозитних договорах процентів мали право розробляти власні таблиці (матриці коефіцієнтів відповідно до розмірів процентних ставок і методів розрахунку) обчислення процентів. Обов'язок кредитних установ доводити до вкладників вказані таблиці та формули розрахунків (тобто спосіб нарахування) ні законодавством СРСР, ні законодавством України на той час передбачено не було.

Терміни "фактична процентна ставка" було встановлено Інструкцією з бухгалтерського обліку депозитних операцій установ комерційних банків, затвердженою постановою Правління НБУ від 20.08.1999 року № 418 (втратило дію згідно постанови Правління НБУ від 15.09.2004 року № 435).

Визначення терміну "складні проценти" було встановлено Положенням про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами (затверджено постановою Правління НБУ від 03.12.2003 року № 516), лише в редакції, що діяла до внесення змін постановою Правління НБУ від 15.09.2004 року № 437.

Відповідно до п.3.2.1. Інструкції з бухгалтерського обліку депозитних операцій установ комерційних банків України, затвердженої постановою Правління НБУ від 20.08.1999 року №418 для розрахунку процентів комерційні банки могли використовувати номінальну або фактичну процентну ставку, а також наведено формули для нарахування процентів за відповідними методиками. При математичному звірянні даних з п.5 договору з ОСОБА_4 з введеними даними до формули, визначеної НБУ у Інструкції № 418, було встановлено, що фактично банком при укладанні договору з ОСОБА_4 використана та ж формула, що і закріплена НБУ у Інструкції № 418. Суми процентів, нараховані ОСОБА_4 за договором за формулою банку, є аналогічними, що були нараховані з використанням формули НБУ у Інструкції № 418. Порівняльні розрахунки з використанням формули банку та формули НБУ були надані відповідачем. Спеціаліст, експерт стверджували, що формулу використовували "з підручника" та що нормативно така формула не була визначена, всупереч вищевказаному.

Виходячи з викладеного, колегія дійшла висновку про безпідставність посилання районного суду у оскаржуваному рішенні на енциклопедії 1969-1978 p.p. та комерційний словник ОСОБА_6 1926 року, які не відносяться до українського законодавства, що регулює банківську діяльність, щодо визначення терміну складних процентів, та порядку обчислення складних процентів та застосування ст.61 ЦПК України. Для визначення факту як загальновідомої обставини необхідно одночасно наявність 2 факторів - об'єктивного (тобто факт повинен бути відомий широкому колу осіб) та суб'єктивного з приводу існування факту як загальновідомого. Однак, має місце лише суб'єктивний фактор щодо вказаних енциклопедії та словника - про ці джерела відомо судді місцевого суду, але спеціаліст та експерт на вказані джерела не посилались. Національний банк України, що постановою Правління НБУ від 20.08.1999 року № 418 визначив відповідну формулу розрахунку складних процентів, яка відмінна від використаної судом формули, на вказані місцевим судом джерела не посилається.

Місцевий суд безпідставно не прийняв до уваги банківське "Положення про порядок банківського обслуговування депозитних вкладів фізичних (приватних) осіб", яке затверджено наказом банку № 262 від 18.03.1999 року. У вказаному Положенні було вказано формулу для нарахування складних процентів за депозитами.

Безпідставно не прийнято до уваги аудиторський висновок, де вказана формула роздрібного бізнесу банку, що була чинною та застосовувалась при нарахуванні складних відсотків за депозитами у період з 22.11.1993 року по 22.11.1996 року:

Р = Sі * Ті *%іm/(100*М) (1),

%іmе = ((1 + %і/100 )1\N -1) * 100 (2),

%іm=((1+%іте/100)30,4166666667 -1)100 (3),

де Р - сума нарахованих процентів;

Sі - сума залишку вкладу на яку проводиться нарахування процентів; Ті - період (кількість днів) нарахування. При розрахунку процентів при зміні ставки протягом місяця, нарахування здійснювалось виходячи з залишку днів до 30,4166667; %і - річна складна процентна ставка; %іmе - щоденна складна процентна ставка; %іm - середньомісячна складна процентна ставка, розрахована виходячи з середньобанковского місяця - М, що складає 365/12=30,4166667 днів (або 30,5 днів у високосному році). N - кількість днів в році (в розрахунках до 27.11.96р. приймалось - 365 днів);

Також наказ банку №2148 від 27.11.1996 року, яким теж було визначено формулу:

Р = Sі * %іmп/100 (4),

%іmп = ((1 + %іmе/100)Ті -1) * 100 (5),

де %іmп - складна процентна ставка за кількість днів у інтервалі Ті, яка також розраховувалась виходячи з щоденної складної процентної ставки (формула 3).

Однак місцевий суд на підставі вказаних у рішенні енциклопедії та комерційного довідника (які не використовувалися експертом ХНДІСЕ при проведенні експертизи), не прийнявши уваги внутрішні документи банку, договір, нормативні акти НБУ та т.і., прийшов до посилкового висновку, що належним є спосіб розрахування, використаний експертом.

В той же час на стор. 25 висновку ХНДІСЕ судової економічної експертизи №3400 від 29.05.2012 року, який щодо методу розрахунку, нарахованих сум та т.і., суд фактично використав як єдиний доказ та поклав в основу рішення, експерт зазначив - "нарахування складних процентів по формулі (2) за весь строк депозиту еквівалентно нарахуванню простих процентів в кожному періоді з приєднанням їх до основної суми на початку наступного періоду. Таким чином, метод розрахунку експерта за окремий період здійснено методом простих відсотків, про що прямо вказано у висновку - визначенням щоденної процентної ставки методом простого ділення річної ставки на 365(366). Банк, за умовами договору, внутрішніми документами банку, а у наступному це відповідало і нормативним документам НБУ, використовував окрему формулу для визначення складних щоденних процентів, виходячи з річної процентної ставки, що не передбачала просту арифметичну залежність щоденної та річної процентних ставок, за п.5 договору.

Колегія звертає увагу, що суд у оскаржуваному рішенні не навів розрахунок сум. Висновки суду, що розрахунок експерту відповідає договору, не відповідає дійсності. Висновок економічної експертизи №3400, не відповідає законодавству, містить суперечності навіть з висновками суду у рішенні, правові висновки, що взагалі не відноситься до компетенції експерта.

Крім того, як на обгрунтованість методики та розрахунку експерта місцевий суд послався на консультації у судовому засіданні спеціаліста ОСОБА_7Й, які не могли бути прийняті судом до уваги, оскільки: наданий спеціалістом позивачу висновок, на підставі якого спочатку грунтувалися позовні вимоги ОСОБА_3, у подальшому було фактично виключено з кола доказів; цей висновок суперечить висновку експертизи ХНДІСЕ №3400; надані у судовому засіданні консультації ОСОБА_8 про економічну сутність використаної банком формули як такої, що призводить до зменшення вигоди вкладника, суперечить нормативним актам НБУ, у яких закріплено аналогічну формулу. Нормативний акт НБУ не визнавався недійсним або таким, що не підлягає застосуванню; спеціаліст не використала при проведенні дослідження нормативні акти; спеціаліст робила висновки по правовим питанням, що не відноситься до її компетенції; спеціаліст при проведенні дослідження вважала достатніми наявні на той час документи, - були відсутні внутрішні документи банку, що регулювали відносини за депозитними вкладами, що суперечило ст. 384 ЦК УРСР, в той час як експертом ДНДІСЕ після того, як відповідачем було двічі надано витребувані документи - відмовлено у дослідженні за відсутності необхідних для дослідження документів; спеціаліст помилково вважала здійсненим нарахування за номінальною ставкою, в той час як місцевий суд прийшов до інших висновків.

Суд перщої інстанції не прийняв до уваги фактичні обставини - ОСОБА_4 протягом 1993-2000р.р. не заперечувала та погоджувалась з тим, що банк самостійно нараховує за внутрішніми документами проценти за договором, за змінюваними розмірами процентної ставки, отримувала кошти. Будь-які докази зворотного суду не надані.

Крім того, позивач не заявляв позов про визнання договору недійсним в частині п.5. За таких обставин у суду були відсутні підстави його не застосовувати, як не застосовувати і внутрішні документи банку. Висновки суду про невизначення банком у договорі способу нарахування процентів може бути у такому разі підставами для висновків про неукладеність договору, оскільки це було його суттєвою умовою. Метод нарахування процентів, застосований експертом ХНДІСЕ, та використаний судом при вирішенні справи - простих процентів - не тільки не передбачений договором, але договором передбачено нарахування складних річних процентів.

При дослідження твердження позивача ОСОБА_3 щодо його правонаступництва за договором та надбання ним прав кредитора за договором, укладеним 22.11.1993 року між банком та ОСОБА_4, апеляційним судом встановлено наступне.

3гідно з п.1 Листа ВССУ від 16.05.2013 року № 24-753/0/4-13 "Про судову практику розгляду цивільних прав про спадкування", при вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була прийнята до 01 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР.

ОСОБА_4 померла 10.12.2000 року, спадщина після її смерті була прийнята позивачем, що не оспорюється та підтверджено матеріалами спадкової справи.

Судом встановлено, що позивач, крім того, отримав кошти за двома вкладами ОСОБА_4 у відповідача, за заповідальними розпорядженнями, у 2002 році.

Місцевим судом не застосовано ст. 564 ЦК УРСР та безпідставно застосовано ст.ст. 548, 549 ЦК УРСР і всі норми ЦК України.

Згідно зі ст. 564 ЦК УРСР, що була спеціальною нормою та визначала спадкоємство вкладів, передбачено, що порядок розпорядження на випадок смерті вкладника в державних ощадних касах і Державному банку СРСР за спеціальними вказівками вкладників визначається статутами названих кредитних установ і виданими в установленому порядку правилами. Якщо вкладник не зробив розпорядження ощадній касі або банку, то в разі смерті вкладника його вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах за правилами цього розділу (розділ ЦК УРСР щодо спадкування). Вказана норма регулювала порядок спадкування вкладів і у комерційних банках України.

У відповідності з п.12 Постанови Пленуму ВСУ від 24.06.1983 року № 4 "Про практику розгляду судами справ про спадкування" (був чинним на момент відкриття спадщини та на 2002 рік), за змістом ст.564 Цивільного кодексу України (мається на увазі ЦК УРСР) і розд. IV Закону України "Про банки і банківську діяльність" вклад в іншій кредитній установі, крім Ощадного банку України, на який спадкодавцем зроблено розпорядження на випадок смерті або складено заповіт, не входить до складу загального спадкового майна і переходить в порядку спадкування у власність особи, вказаної у розпорядженні або заповіті. В разі смерті особи, на користь якої зроблено заповіт на вклад, до смерті спадкодавця, а також при відсутності таких розпоряджень спадкодавця, вклад включається у спадкове майно і спадкується на загальних підставах.

Таким чином, при наявності заповідального розпорядження щодо вкладу, він не входить до спадкової маси, не застосовуються загальні норми ЦК УРСР, що регулюють спадкування. З суми вкладу не вираховується обов'язкова доля у спадку, майно не обтяжується боргами та т.і. Тобто у цьому разі вклад за ЦК УРСР вилучений з кола об'єктів спадкового правонаступництва.

За таких обставин висновки суду про наявність універсального правонаступництва безпідставні. Місцевий суд не вказав норми матеріального права, на підставі яких він прийшов до таких висновків. Позивач вважав, що кредитором він став "автоматично", у зв'язку з тим, що є спадкоємцем. Колегія погоджується з позицією відповідача про те, що правонаступництво за вкладом при наявності заповідального розпорядження за ЦК УРСР є сингулярним.

Наказом відповідача від 30.11.2000 року № 1278 було затверджено "Руководство по депозитным процедурам физических лиц”, яким у тому числі було визначено порядок роботи з заповідальними розпорядженнями та видача вкладів після смерті вкладника (розділ 8). Керівництвом відповідача було передбачено, у разі смерті вкладника, нарахування процентів на момент смерті вкладника за час, що фактично сплив, з урахуванням всіх індексацій. Подальше нарахування процентів не здійснюється. Надлишково нараховані проценти знімаються у доходи банку. Лише на розсуд керівника банку (філії), якщо строк дії договору не сплив, проценти за вкладом можуть бути нараховані до моменту витребування.

Таким чином, відповідач за вказаним Керівництвом повинен був нарахувати відсотки за вкладом ОСОБА_4 лише по день її смерті. Рішення керівника банку (філії) щодо нараухвання процентів за договором після дати смерті вкладника не приймалось. Нарахування процентів за договором після смерті вкладника, по травень 2006 року, мало місце помилково (як і здійснення дій по розірванню договору), у зв”язку з тим, що відповідачу не було відомо про смерть ОСОБА_4 10.12.2000 року. Про смерть ОСОБА_4 відповідачу стало відомо лише у 2009 року, що підтверджується матеріалами спадкової справи. Тому помилкове зарахування коштів процентів на рахунок ОСОБА_4 після її смерті, те, на якому саме рахунку обліковувалися кошти після помилкового здійснення дій по розірванню договору, не має правового значення та не свідчить по заміну кредитора у зобов'язанні. За таких обставин не є доказом підтвердження зобов'язання між банком та позивачем відповідь банку нотаріусу у 2009 році, у зв'язку з видачею свідоцтва. Після помилкового здійснення розірвання договору вклад ОСОБА_4, за відсутності відомостей про її смерть, продовжував обліковуватися у програмному комплексі "Приват 48". У програмному комплексі відсутні відомості про наявність заповідального розпорядження за вкладом, що підтверджено і свідком ОСОБА_5 При відповіді працівник банку вказав відомості про суму за вкладом ОСОБА_4 за даними комплексу та рахунку, не перевіряючи інші обставини. Але, у будь-якому разі, ці кошти обліковувалися на рахунку ОСОБА_4, а не позивача. Витребувати у позивача надлишково нараховані проценти як безпідставно отримане майно є правом відповідача, яким він не скористався та не заявив відповідні вимоги.

За таких обставин, помилкове нарахування відповідачем процентів по вкладу ОСОБА_4 по травень 2006 року не є підтвердженням укладення договору з позивачем, з наступних підстав:

ЦК УРСР або іншими нормативними актами, що були чинними у 2000-2001 p.p., не передбачено, що зі смертю вкладника має місце заміна кредитора за договором банківського вкладу;

оскільки норми щодо спадкування при наявності заповідального розпорядження на вклад не застосовуються до цих правовідносин, відсутній перехід прав і обов'язків за спадкуванням. При сингулярному правонаступництві у позивача лише виникло право отримати вклад за заповідальним розпорядженням;

взагалі, за ЦК УРСР, так само, як і за ЦК України, спадкування не виконує функції встановлення нових договірних відносин, зі спадкоємцем;

договір банківського вкладу укладається у письмовій формі, а позивач будь-які документи щодо договору вкладу, за яким він би вніс успадковане майно, не підписував і з банком договір не укладав, всупереч ст.ст.4, 44, 151, 154 ЦК УРСР;

оскільки договір банківського вкладу відноситься до реальних договорів, він є чинним з моменту передання майна. ОСОБА_3 будь-яке майно банку не передавав, про що свідчить і відсутність у нього будь-якого платіжного документу про внесення коштів (перерахування коштів з вкладу матері); не відкривався рахунок депозитного вкладу на ім'я позивача, не нараховувалися відсотки. При цьому законодавством України на 2000 рік, та і на сьогодні не передбачено ні право, ні обов'язок банку відкриття рахунку на спадкоємця після смерті вкладника та зарахування на нього належних у порядку спадкування коштів. Всі операції здійснюються за рахунком вкладу спадкодавця, кошти видаються як спадкове майно, а не як стороні у зобов'язанні. Це також свідчить, що має місце отримання успадкованого майна, а не отримання новим кредитором коштів за договором банківського вкладу;

волевиявлення позивача було направлене на отримання спадку, а не укладення договору депозитного вкладу з банком. Про це свідчать докази - свідоцтво про право на спадщину від 12.05.2009 року державного нотаріуса Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори № 658/2002, зареєстровано в реєстрі за № 3-1604. Суд вказаному доказу будь-якої оцінки не надавав та не вказав про встановлені на підставі доказу факти. В той же час свідоцтво свідчить про волевиявлення позивача щодо отримання спадку. При цьому позивач не оспорював свідоцтво в частині суми грошового внеску та належних відсотків, отримав їх за квитанцією від 16.06.2009 року (9468,06грн.). Свідоцтво про право на спадщину є підтвердженням права спадкоємця на отримання у даному випадку успадкованого рухомого майна - грошових коштів. Як вже вказано, фактично, за даними виписки за рахунком НОМЕР_1 від 22.11.1993 року ОСОБА_4, на 25.12.2000 року сума, належна до сплати як спадок, становила 4290,15 грн.;

за договором депозитного вкладу кожна із його сторін має як права, так і обов'язки, що не потребує доказів, бо є очевидним з тексту договору від 22.11.1993 року. У цьому разі при заміні боржника (яким у тому числі є вкладник) потрібна згода кредитора, про наміри яку отримати ОСОБА_3 не заявляв. Слід зазначити, що правонаступництво, як підстава заміни сторони у зобов'язанні, відноситься лише до кредитора, і передбачено лише ЦК України, який на спірні правовідносини не розповсюджується. У ЦК УРСР була відсутня норма, яка б передбачала заміну кредитора у зобов'язанні при правонаступництві. У будь-якому разі, навіть при заміні кредитора, потребується, дотримання вимог щодо письмової форми договору.

Законодавством України на момент відкриття спадщини (як і на сьогодні) не обмежено строк отримання успадкованого майна, у тому числі сум за вкладом по заповідальному розпорядженні, за умови прийняття спадку. Не обмежено такий строк і Керівництвом за депозитними процедурами банку, що регулювало депозитні процедури та видачу успадкованого вкладу за заповідальним розпорядженням, станом на 10.12.2000 року.

Крім того, у банку відсутній обов'язок як за умовами договору, депозитними процедурами, та і за законодавством на момент прийняття спадщини (і чинним законодавством це також не передбачено) вживати заходи як щодо видачі суми вкладу вкладнику, так і спадкоємцям, навіть за відсутності операцій за рахунком. Для видачі вкладу у порядку спадкування у будь-якому разі спочатку повинно мати місце звернення спадкоємця.

Тому відсутнє прострочення або порушення зобов'язання з ОСОБА_3, бо між банком та ОСОБА_3 відсутні договірні відносини за депозитним вкладом, а наявні відносини успадкування майна - грошових коштів за вкладом на підставі заповідального розпорядження, і судом безпідставно зроблено висновки про невиконання банком зобов'язання перед ОСОБА_3 та застосовані ст.161 ЦК УРСР, та норм ЦК України, у тому числі щодо відповідальності за порушення зобов'язання. Обов'язок банку з цих причин зарахувати суму спадку на депозит нотаріусу також відсутній; безпідставно до спірних правовідносин застосовувалися вказані судом у рішенні норми ЦК України, так само не підлягала застосуванню і ст.177 ЦК УРСР.

Необґрунтованими є висновки суду, що позивач у 2002 році повідомив про підстави правонаступництва. Відповідний факт не може бути встановлений судом, оскільки позивач не надавав відповідних пояснень і доказів. Та обставина, що він у 2002 року звертався щодо видачі коштів за двома вкладами матері на підставі заповідальних розпоряджень, ним підтверджена у судовому засіданні та надані докази. Це не є тотожним повідомленню про підстави правонаступництва та заміну сторони у депозитних договорах. Висновки суду про повідомлення банку як юридичної особи про підстави правонаступництва є припущенням, відповідні докази не надані. Позивач також у 2002 році не звертався до банку з заявами, в яких би повідомляв банк про смерть матері та просив повідомити про наявні вклади. Вклади, за якими він отримав кошти, були укладені і обслуговувались в іншому відділенні, ніж спірний. За депозитними процедурами обслуговування здійснювалось за місцем укладення договору, вказаним у договорі. Договір від 22.11.1993 року було укладено у Центральному відділенні, у договорі вказана адреса - м. Дніпропетровськ, вул. Серова-Набережна, 5а. Облік договорів депозитних вкладів здійснювався у кожному відділенні окремо, у тому числі за електронним обліком - у локальних програмних комплексах кожного відділення МО. Тому при видачі позивачу у 2002 році коштів за двома договорами були відсутні відомості щодо спірного договору, і працівники цього відділення не могли знати про наявність договору від 22.11.1993 року у Центральному відділенні. До компетенції банку, згідно Закону України "Про банки і банківську діяльність", нормативних актів НБУ, будь-яких інших нормативних актів, як станом на 2000, 2002 роки, так і станом на сьогодні, не входить розшук спадкового майна та повідомлення про нього спадкоємців. В той же час це є обов'язком нотаріуса, про що зазначали представники відповідача при розгляді справи, і про що місцевий суд не вказав у рішенні. Як видно з матеріалів спадкової справи, позивач при зверненні до нотаріуса за видачею спадку у заяві вказав про те, що до спадку входять і грошові кошти за вкладами, без конкретизації банківських установ. Нотаріусом були зроблені запити лише до "Прем'єр банку", видано свідоцтво за кількома вкладами Ощадбанку. В той же час, при наявності у позивача двох договорів відповідача, укладених ОСОБА_4 у 2000 році, зазначення у заяві про спадщину про наявність вкладів без конкретизації банківських установ - запити до відповідача не здійснювались. Хоча за відсутності у договорах депозитних вкладів заповідального розпорядження вони входили до спадкової маси. Тим самим нотаріусом було не дотримано вимоги ст.5 Закону України "Про нотаріат". Ст.46 Закону України "Про нотаріат" було передбачено право нотаріусу при вчиненні нотаріальних дій витребувати від підприємств, установ і організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій. З викладеного вбачається, що висновки районного суду про те, що відповідач, як юридична особа, має відповідати за винні дії своїх робітників (при цьому суд не вказав, які саме, на його думку винні дії вчинили працівники відповідача) - безпідставне. Тому застосування ст.209 ЦК УРСР, ст.614 ЦК України - не грунтується на законі.

Крім того, місцевий суд неправильно вказав щодо посилань відповідача про неможливість визначення місця виконання зобов'язання за п.4 ч.І ст.532 ЦК України, за наявності у нього даних про місце проживання попереднього кредитора. Представники відповідача протягом судового розгляду заперечували, що позивач є новим кредитором у договорі банківського вкладу від 23.11.1993 року, тому перед ним відсутнє зобов'язання по виконанню договору. Помилкові дії по розірванню договору, як вказано вище, мали місце лише за відсутності відомостей щодо смерті ОСОБА_4 Правовідносини, що дійсно мали місце між банком та ОСОБА_3 - видача успадкованого за заповідальним розпорядженням вкладу, обов'язок банку виникає лише при зверненні спадкоємця (а воно мало місце у 2009 році).

Виходячи з викладеного, колегія дійшла висновку про відсутність підстав для тлумачення договору, оскільки докази у справі, внутрішні документи банку, законодавство, що регулює спірні правовідносини, надають можливість визначити справжню волю сторін договору, позивача як спадкоємця вкладу на підставі заповідального розпорядження. Крім того, тлумачення змісту договору ЦК УРСР не передбачалось, а положення ЦК України щодо цього не можуть бути застосовані.

Колегія вважає за необхідне звернути додаткову увагу на основний доказ, на підставі якого місцевим судом винесено рішення, - висновок судової економічної експертизи ХНДІСЕ від 29.05.2013року № 3400, надані у судовому засіданні роз'яснення експерта ОСОБА_9 лодо цього висновку, та відповіді на питання.

Вказаний висновок експертизи є неправильним, оскільки експерт не прийняла до уваги видачу процентів вкладнику, округлення сум карбованців, не застосувала відповідні нормативні акти КМУ, не прийняла до уваги виписку за рахунком та протокол нарахування процентів, накази та внутрішні документи банку, ряд нормативних актів, застосовано методику розрахунку по окремих періодах простих процентів та т.і.

Крім того експерт не прийняла до уваги факт смерті ОСОБА_4 10.12.2000 року. Свідоцтво про смерть не вказано експертом у висновку у переліку досліджуваних документів. У мотивувальній чатині висновку також відсутнє посилання на факт смерті ОСОБА_4 10.12.200 року. Відсутнє посилання експерта на ст.564 ЦК УРСР, що регулювала відносини за вкладами на момент смерті матері позивача. Тобто експерт не прийняла до уваги, що банки при видачі вкладів по заповідальним розпорядженням керувались статутними документами, правилами. Фактично експертом і не застосовано ст.364 ЦК УРСР, хоча наявне посилання на цю норму у мотивувальній частині висновку.

Положення про порядок здійснення операцій по депозитним та строковим депозитним вкладам, затверджене наказом банку №146 у жовтні 1992 року, наказ №214 "Про затвердження схеми нарахування процентів по рахункам фізичних осіб", затверджений у березні 1993 року. Вказані документи надані суду 23.01.2012 року, однак до матеріалів справи долучені після проведення експертизи ХНДІСЕ. Експертом не досліджувались і інші документи банку, що регулювали депозитні процедури, що видно з дослідження.

Це призвело до необгрунтованого нарахування сум за договором після 10.12.2000 року, всупереч ст.564 ЦК УРСР та "Положення про порядок банківського обслуговування депозитних вкладів фізичних (приватних) осіб", затвердженого наказом банку № 262 від 18.03.1999 року, "Керівництва по депозитним процедурам фізичних осіб", затвердженого наказом банку № 1278 від 30.11.2000 року, що були чинними на момент дії договору з ОСОБА_4, відкриття спадщини, містили процедуру видачі успадкованих вкладів, формулу розрахунку процентів.

Безпідставне посилання на норми ЦК України, у висновку взагалі відсутні посилання щодо чинності нормативних актів в часі, обгрунтованість їх застосування.

Експертом використовувалися підручники 2002, 2005, 2008 p.p. та не прийняті до уваги нормативні акти НБУ, які перелічені експертом в висновку як такі, що ним використовувались, та при проведенні експертизи не була використана Інструкція з бухгалтерського обліку депозитних операцій установ комерційних банків України, затверджена постановою Правління НБУ від 10.08.1999 року № 418, якою визначались формули для розрахунку процентів. Доводи щодо неправомірності цього вказані в обгрунтуванні неправильності висновків суду по цим питанням.

За наявності тих самих документів ДНДІСЕ двічі (повідомлення № 1565/1566-11 від 18.08.2011 року та № 3976/3977-11 від 05.01.2012 року), як вказано, відмовляв у проведенні експертизи. Первісний висновок ОСОБА_7 також значно відрізняється.

Разом з тим, колегія звертає увагу, що у суді апеляційної інстанції сторонами не заявлено клопотання про призначення повторної експертизи.

Виходячи з викладеного, колегія погоджується з доводами апелянта про те, що відповідачем було виплачено позивачу успадкований вклад у більшому розмірі, ніж належало, права позивача не порушені, тому підстави для задоволення позову – відсутні, а оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. У відповідності до ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь позивача судові витрати стягненню, у даному випадку, не підлягають.

Крім того, апелянт правомірно та обґрунтовано звернув увагу на порушення позивачем трирічного строку позовної давності щодо вимог по операціям за життя вкладника

ОСОБА_10 (видачі нарахованих відсотків, списання округлених сум та т.і.). Місцевий суд безпідставно не застосував ст.71 ЦК УРСР, якою на момент спірних правовідносин було встановлено позовну давність у 3 роки. При цьому норми ЦК України щодо строків

позовної давності до спірних правовідносин застосуванню не підлягає, тому заяви

відповідача щодо застосування строку позовної давності не вимагається. Позивач заяви

про поновлення строку позовної давності не подавав, не навів наявність поважних причин пропуску позовної давності. Разом з тим, зважаючи на відсутність підстав для задоволення позовних вимог та їх недоведеність, колегія вважає за необхідне відмовити у задоволенні позову не з підстав порушення строку позовної давності.

Колегія звертає увагу, що відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 212 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням викладеного вище, вимог ст. 88 ЦПК України, колегія дійшла висновку, що рішення місцевого суду постановлено з порушенням вимог матеріального та процесуального закону, тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 209, 218, 303, 307, 309, 313-316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційні скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" - задовольнити.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року скасувати у повному обсязі, ухвалити нове рішення.

ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог про стягнення на його користь з Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" суми депозитного вкладу з відсотками у розмірі 519643 (п”ятсот дев”ятнадцять тисяч шістсот сорок три) грн. 64 коп., суми депозитного вкладу з відсотками у розмірі 11318498 (одинадцять мільйонів триста вісімнадцять тисяч чотириста дев”яносто вісім) грн. 88 коп., витрат на проведення судової економічної експертизи у розмірі 9581 (дев”ять тисяч п”ятсот вісімдесят одна) грн. 00 коп., витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 (сто двадцять) грн. 00 коп. – відмовити у повному обсязі.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, протягом двадцяти днів може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді