АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 червня 2008 року
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Житомирської області в складі:
головуючого-судді Кашапової Л.М.
суддів Снітка C.O.
Зарицької Г.В.
при секретарі Ганько Ю.І.,
з участю позивача ОСОБА_1, відповідача
ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 20 березня 2008 року
по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення
та зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_5, третя особа - орган опіки та піклування виконком Житомирської міської ради, про визнання права на житлову площу у квартирі і користування нею,
встановила:
В жовтні 2007 року ОСОБА_5 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, малолітнього ОСОБА_4, в якому просила захистити її право власності на житло, шляхом виселення відповідачів з АДРЕСА_1, оскільки вони самовільно вселились до квартири і добровільно звільнити її не бажають.
Справа № 22ц - 1157 Головуючий у судії інстанції Колупаєв В.В
Категорія 41 Суддя - доповідач Кашапова Л.М.
2
В листопаді 2007 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись із зустрічним позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_1, зазначивши третьою особою виконком Житомирської міської ради, як орган опіки та піклування, про визнання права на житло та користуванняАДРЕСА_1 в якості наймачів, посилаючись на те, що вони у 2002 році на законних підставах, з дозволу попереднього власника квартири ОСОБА_5 вселились до квартири, а тому не можуть бути виселені з неї.
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 20 березня 2008 року позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_6 та їх малолітнього сина ОСОБА_4 з АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права на житло та користування квартирою залишено без задоволення.
Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 8.50 грн. сплаченого судового збору та 7.50 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення.
В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Зазначає, що суд не врахував підстави вселення їх сім'ї до спірної квартири та в порушення вимог процесуального законодавства розглянув справу у відсутності ОСОБА_5, хоча її пояснення мають суттєве значення для правильного вирішення справи.
Розглянувши справу в межах, визначених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд виходив з того, що відповідно до вимог ст. 98 ЖК України, ст. ст. 383, 386, 387 ЦК України, відповідачі, як тимчасові жильці, за вимогою власника зобов'язані були негайно звільнити квартиру, а оскільки вони цього добровільно робити не бажають, тому підлягають виселенню без надання іншого житла.
Проте з таким висновком суду погодитись не можливо, оскільки він не відповідає нормам матеріального закону, на підставі яких було заявлено позов.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 просила виселити відповідачів без надання іншого житла у зв'язку із самоуправним зайняттям ними жилого приміщення, власником якого вона являється відповідно до нотаріально посвідчених договорів дарування від 01.10.2004 року та від 19.102007 року, тобто з підстав, передбачених ч.3 ст. 116 ЖК України.
Суд, в порушення вимог ч. 1 ст. 11 ЦПК України, виселив відповідачів та їх малолітню дитину на підставі ст. 98 ЖК України, як тимчасових жильців, тобто вийшов за межі заявлених позовних вимог, не давши належної оцінки наявним в справі доказам, в тому числі і поясненням позивачки ОСОБА_1, які свідчать про те, що відповідачі в листопаді 2002 року вселились в спірне жиле приміщення за домовленістю з
3
попереднім власником квартири ОСОБА_5
Доказів про те, що відповідачі самоуправно зайняли жиле приміщення, тобто вселились у нього без будь-яких підстав або незважаючи на заборону вселення, в матеріалах справи немає.
За даних обставин, коли судом першої інстанції порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду в цій частині слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до сім'ї ОСОБА_2 про виселення за безпідставністю позовних вимог.
В частині вирішення вимог зустрічного позову ОСОБА_2, ОСОБА_3про визнання за ними права на проживання та користування спірною квартирою як наймачів, суд прийшов до обгрунтованого висновку, що позов є безпідставним.
Згідно ч.2 ст. 158 ЖК України договір найму жилого приміщення укладається між власником будинку (квартир) і наймачем у письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначити права і обов'язки наймодавця і наймача та інші умови найму.
Такого договору у матеріалах справи немає. Недотримання вимог про письмову форму договору, а також умов його послідуючої реєстрації, позбавляє сторони права посилатись в підтвердження наявності правочину чи його умов на покази свідків.
Жодного письмового доказу, який би вказував на час чи місце укладення договору найму, чи на досягнення згоди щодо його основних умов ОСОБА_2 таОСОБА_3. суду не надали. Навпаки, відповідачі, заперечуючи проти вимог первісного позову щодо їх виселення, вказували на те, що вони вселились до квартири, як члени сім'ї попереднього власника квартири, тобто спростували підстави заявленого ними зустрічного позову.
Договори дарування від 01.10.2004 року та від 19.10.2007 року АДРЕСА_1 ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 у встановленому законом порядку не оспорені, а тому доводи, викладені в апеляційній скарзі на обгрунтування їх недійсності є безпідставними. Наявність заповіту, складеного 31.01.1995 року на користь ОСОБА_2, не становила перешкод для укладення ОСОБА_5 договорів на відчуження належного їй на праві власності майна.
Посилання апелянта на порушення судом норм процесуального права, яке виразилось у розгляді справи у відсутності ОСОБА_5, яка, на думку ОСОБА_2, не була належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи, є безпідставним, оскільки відповідно до вимог ч.5 ст. 76 ЦПК України вручення судової повістки представникові особи, яка бере участь у справі, вважається врученням повістки і цій особі.
З матеріалів справи вбачається, що представник ОСОБА_5 -ОСОБА_5 належним чином повідомлялась про час та місце слухання
4
справи, була присутня в судовому засіданні 20.03.2008 року, що свідчить і про повідомлення у встановленому законом порядку її довірителя.
Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду щодо зустрічного позову, не дають підстав до скасування рішення суду в цій частині з направленням справи на новий судовий розгляд.
Оскільки апеляційним судом ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову, колегія суддів, керуючись ч.5 ст. 88 ЦПК України, вважає за необхідне змінити розподіл судових витрат і скасувати рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3на користь ОСОБА_1 8грн. 50коп. витрат по оплаті судового збору та 7грн. 50коп. витрат на інформаційного-технічне забезпечення розгляду справи.
Керуючись ст. ст. 218, 303, 307, 309, 317 ЦПК України, колегія суддів -
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 20 березня 2008 року скасувати в частині задоволення вимог про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з АДРЕСА_1 та стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 8грн. 50коп. сплаченого державного мита та 7грн. 50коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення без надання іншого житла.
В решті рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення.
Рішення може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної сили.