2/463/391/13
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 березня 2013 року Личаківський районний суд м. Львова
в складі:
головуючого-судді Мартинишина Я.М.
при секретарі судових засідань ОСОБА_1
при участі:
представника потзивача - прокуратури ОСОБА_2
відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Львові цивільну справу за позовом військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартиро-експлуатаційного відділу м. Львова до Концерну «Військторгсервіс», ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення про надання дозволу на вселення, службового ордеру та виселення, –
встановив:
Військовий прокурор Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартиро-експлуатаційного відділу м. Львова звернувся із зазначеним позовом, в якому просить визнати недійсним спільне рішення адміністрації Концерну «Військторгсервіс» та профспілкового комітету «Військторгсервіс», яке оформлено протоколом від 07 жовтня 2008 року щодо надання дозволу на поселення ОСОБА_3 в адміністративну будівлю за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150 з дозволом проведення ремонту (перепланування) за рахунок власних коштів, як невід’ємних поліпшень під житло, а також щодо видачі ОСОБА_3 та його дружині ОСОБА_4 службового ордеру на вказане нежитлове приміщення, визнати недійсним службовий ордер від 07 жовтня 2008 року виданий ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на право заселення у 2 кімнати площею 44 кв.м. адміністративної будівлі, що знаходиться по вул. Личаківській в м. Львові та виселити вказаних осіб із займаних приміщень.
Свої вимоги мотивує тим, що спільним рішенням адміністрації концерну «Військторгсервіс» та профспілкового комітету «Військторгсервіс», яке оформлено протоколом від 07 жовтня 2008 року, дозволено поселити ОСОБА_3 в адміністративну будівлю за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150 з дозволом проведення ремонту (перепланування) за рахунок власних коштів, як невід’ємних поліпшень під житло та вирішено видати останньому службовий ордер. На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 видано службовий ордер на право заселення двох кімнат житловою площею 44,0 кв.м. від 07 жовтня 2008 року. Зазначає, що таке рішення та ордер підлягає визнанню недійсним оскільки адміністративна будівля за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150 є держаним, військовим майном. Концерн «Війсьторсервіс» не був уповноважений приймати оскаржуваного рішення та видавати службовий ордер на вселення. Окрім того зазначає, що надане відповідачам приміщення є нежитловим, а тому не могло бути надано з метою проживання у ньому. Враховуючи, що підстави для проживання у спірному приміщенні відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відступні такі підлягають виселенню.
В судовому засіданні представник Військової прокуратури Львівського гарнізону ОСОБА_2 позовні вимоги підтримав, дав пояснення аналогічні фабулі позовної заяви, просив позов задовольнити.
Відповідачі – ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали заперечення на позов, викладені в письмових заявах від 20 липня 2011 року та від 22 січня 2013 року в яких зазначили про безпідставність позову. Зокрема вказали, що Концерн «Військоторгсервіс» є самостійною юридичною особою і діє на принципах повної господарської самостійності і самоокупності та не фінансується із державного бюджету. Спірна адміністративна споруда закріплена за останнім на праві господарського відання. Концерн «Військоторгсервіс» мав право розпоряджатися майном, яке перебуває у його господарському віданні, в тому числі й шляхом поселення їх у спірні приміщення.
В судовому засіданні ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проти задоволення позову заперечили з підстав наведених в письмових запереченнях.
Позивачі - Міністерство оборони України та Квартиро-експлуатаційний відділ м. Львова явку повноважного представника не забезпечили, причини неявки не повідомили.
Враховуючи, що позивачі були належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, враховуючи думку інших учасників процесу, що з’явилися суд вважає за можливе розглядати справу за відсутності представників позивачів.
Заслухавши пояснення учасників процесу, які з’явилися, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.
Судом встановлено, що спільним рішенням адміністрації концерну «Військторгсервіс» та профспілкового комітету «Військторгсервіс», яке оформлено протоколом від 07 жовтня 2008 року дозволено поселити працівників філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування «Концерну «Військторгсервіс» в адміністративну будівлю з дозволом проведення ремонту за рахунок власних коштів, як невід’ємних поліпшень під житло та вирішено видати службові ордери вказаним працівників, зокрема ОСОБА_3
На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 видано службовий ордер від 07 жовтня 2008 року на заселення двох кімнат житловою площею 44,0 кв.м. в пристосованій під житло адміністративній будівлі за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150.
Як вбачається із приписів ст.ст. 55, 124 Конституції України, правосуддя здійснюється виключно судами і полягає в захисті прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст.3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Як випливає із приписів ст.ст. 15, 16 ЦПК України, судом здійснюється захист цивільних прав та інтересів.
З аналізу вказаних приписів, приписів Глави 29 та ст.396 ЦК України вбачається, що в судовому порядку підлягають захисту невизнані, оспорені чи порушені права конкретної особи яка звернулася за їх захистом, або в інтересах такої особи за захистом звернувся уповноважений орган, якому надано таке право.
У відповідності до ст.ст. 10, 60 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
В процесі розгляду справи позивачами необґрунтовано та не доведено існування порушеного, невизнаного чи оспореного права.
В матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази належності позивачам права власності чи іншого речового права на адміністративну будівлю за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150, при цьому як на момент прийняття оскаржуваного рішення та видання оскаржуваного ордеру, так і на даний час.
Навпаки із відповіді Фонду державного майна України від 21 лютого 2011 року вбачається, що адміністративна будівля за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150 перебуває на балансі Концерну «Військторгсервіс». Вказана обставина встановлена також рішенням Господарського суду Львівської області від 22 серпня 2012 року у справи №5015/58/12, яке набрало законної сили.
Як вбачається із статуту Концерну «Військторгсервіс», державна реєстрація від 28 квітня 2007 року, номер запису 10731050002005056, останній функціонує як єдина господарська організація, є юридичною особою, має самостійний і зведений баланси, поточний та інші рахунки в установах банків, круглу печатку зі своїм найменуванням, кутовий штамп, інші атрибути юридичної особи. Концерн діє на принципах повної господарської самостійності і самоокупності, несе відповідальність за результати своєї господарської діяльності та виконання зобов’язань. Концерн здійснює господарську діяльність, реалізовуючи господарську компетенцію, має відокремлене майно, закріплене за ним на праві господарського відання. Майно концерну перебуває в державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, концерн володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України.
У відповідності до ч.1 ст.136 Господарського кодексу України, право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Відтак, права володіння, користування та розпорядження адміністративною будівлею за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150 належить Концерну «Військоторгсервіс». Обмежень правомочності власника щодо вказаного майна законодавством України не встановлено.
Право власності на адміністративну будівлю за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150 було визнано за державою в особі Міністерства оборони України вказаним вище рішенням Господарського суду Львівської області від 22 серпня 2012 року у справи №5015/58/12, яке набрало законної сили лише 03 грудня 2012 року.
При цьому, як вбачається із інформаційної довідки Реєстраційної служби ЛМУЮ від 14 березня 2013 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно відомості про вказану будівлю відсутні. Відсутність державної реєстрації права власності на вказану будівлю позивачем визнається.
Відповідно до ст.182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Відповідно до ч.3 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Відтак, право власності на адміністративну будівлю за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150 Міністерство оборони України не виникло, а тим більше не існувало такого права станом на 07 жовтня 2008 року.
Щодо іншого позивача – Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, то з матеріалів справи також не вбачається жодного відношення останнього до спірного майна. Так само як і не вбачається які права останнього порушено, оспорено чи не визнано оскаржуваним рішенням та ордером.
Відмовляючи в задоволенні позову суд також виходив із такого.
Згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Так, у справі Прокопович проти Росії Європейський суд з прав людини визначив, що поняття «житло» в сенсі ст. 8 Конвенції є автономним поняттям і містить не тільки житло, в якому громадянин зареєстрований, але і в якому він фактично проживає. Житло - це автономна концепція, яка не залежить від класифікації в національному праві.
Відтак, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що до задоволення не підлягають.
Керуючись ст.ст. 3 10, 60, 209, 212, 214-215 ЦПК України, ст.ст. 55, 124 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 182, Глави 29, ст.396 ЦК України, ст. 136 Господарського кодексу України, ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд –
вирішив:
В задоволенні позову військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартиро-експлуатаційного відділу м. Львова до Концерну «Військторгсервіс», ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення про надання дозволу на вселення, службового ордеру та виселення – відмовити за безпідставністю.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя: