Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
27 лютого 2012 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Рівненської області в складі :
головуючого судді - Оніпко О.В.,
суддів Буцяка З.І., Григоренка М.П.
секретар Приходько Л.В.
розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду від 13 січня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, що з’явились у судове засідання, дослідивши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -
в с т а н о в и л а :
Рішенням Рівненського міського суду від 13.01.2012 р. позов ОСОБА_4 задоволено повністю : договір позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, укладений 21.08.2008 р. у формі боргової розписки на суму 60 000 доларів США, визнано недійсним в частині наявності у ОСОБА_4 зобов’язань на виконання його умов, як такий, що укладений одним з подружжя без згоди другого. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивачки 45,50 грн. судових витрат.
В поданій на рішення апеляційній скарзі, ОСОБА_1 вказує, що воно є незаконним, оскільки кошти відповідно до розписки позичав особисто він, договір купівлі-продажу квартири оформлений на нього, хоча і за згодою дружини ОСОБА_4 Вказані кошти він ОСОБА_5 не повернув, квартиру відчужити не може, оскільки колишня дружина не дає своєї згоди на це та продовжує проживати у квартирі. Крім того, рішенням Рівненського міського суду від 20.04.2011 р. встановлено, що ОСОБА_4 не є стороною договору, а тому не може нести відповідальність за його виконання. Просить рішення скасувати.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 вказує, що воно винесене з неповним з’ясуванням обставин справ та з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що не погоджується з висновком суду про те, що уклавши договір позики ОСОБА_1 не розпорядився майном, що є в спільній сумісній власності подружжя, а лише набув право власності на грошові кошти, які враховуючи положення ч.2 ст. 61 СК України за умови внесення їх до сімейного бюджету, могли стати об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Умова розписки щодо відчуження квартири є фактично забезпеченням виконання зобов’язання, що покладає на ОСОБА_4 зобов’язання по виконанню вказаної умови, оскільки потребує на це її згоди. Згідно зі ст. 204 ЦК України, право чин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Оскільки правочин про заставу нерухомого майна має бути посвідчений нотаріально на підставі ст. 577 ЦК України, то згідно зі ст.ст. 215 , 220 ЦК, у разі недодержання посвідчення договору такий договір є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Також ОСОБА_4 не є стороною правочину і відповідно до п. 26 Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання угод недійсними” не бере участі у справах про визнання правочину недійсним, вказана обставина встановлена і судовим рішенням від 20.04.2011 р.
Просить рішення скасувати і ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_4 у задоволенні позову.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду 1-ї інстанції в межах доводів
______________________________________________ __________________________________________
Справа № 2-6754/11 Головуючий у 1 інстанції: Куцоконь Ю.П.
Провадження № 22-м1790/409/2012 р. Доповідач : Оніпко О.В.
апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді 1-ї інстанції, колегія суддів приходить до висновку про їх задоволення та скасування рішення суду 1-ї інстанції з ухваленням нового рішення у справі, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та стверджується поясненнями відповідачів, 21.08.2008 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики на суму 60 000 доларів США ( а.с. 3) , за які останнім в цей же день була придбана квартира АДРЕСА_1 . Звернувшись 28.10.2011 р. з даним позовом до суду, ОСОБА_4 просила визнати вказаний договір позики недійсним, як такий, що укладений іншим з подружжя без його на те згоди в частині наявності у неї зобов”язань виконання його умов, при цьому посилалась на вимоги ст.ст. 203, 215, ч. 4 ст. 369, 1046 ЦК України та ч.ч.2, 3 ст. 65 СК України.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним з подружжя укладено договір в інтересах сім”ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об”єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У відповідності до вимог ч. 2 ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її , його згоди , якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Посилання ОСОБА_4 на наявність у неї сумнівів щодо факту передачі відповідачами один одному грошей , на її необізнаність щодо існування вказаної боргової розписки та ненадання нею, як дружиною, згоди на вчинення такого правочину, не заслуговують на увагу та не є підставою для визнання вказаного правочину недійсним , оскільки доказів в порядку вимог ст.ст. 57-60 ЦПК України, на підтвердження вказаних доводів ОСОБА_4 суду не надала і вони ґрунтуються лише на її особистих поясненнях, які є суперечливими. Також судом встановлено про надання позивачкою згоди під час оформлення договору купівлі-продажу вказаного житла.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про те, що укладений між відповідачами 21.08.2008 р. договір позики на суму 60 000 доларів США, є таким, що укладений в ОСОБА_1М, інтересах сім”ї та створює обов”язки для другого з подружжя, тобто, для ОСОБА_4, оскільки за вказані кошти було придбано подружжям ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2, яка , в порядку вимог ст. 60 СК України, є їх спільним майном ( договір купівлі-продажу від 21.08.2008 р.) .
Задовольняючи позов та визнаючи недійсною умову, зазначену у договорі позики щодо зобов”язання ОСОБА_1 відчужити ОСОБА_2 квартиру , згоди на яку позивачка не надавала, суд 1-ї інстанції посилався на вимоги ч. 3 ст. 65 СК України та ч. 4 ст. 369 ЦК України .
Однак з таким висновком не погоджується колегія суддів з наступних підстав.
Так, у другому абзаці договору зазначено, що у разі неповернення коштів на протязі двох років з моменту їх отримання, ОСОБА_1 зобов”язується „відчужити куплену квартиру на ім”я ОСОБА_2, а останній зобов”язується повернути йому сплачені ним кошти”.
Частиною 3 ст. 65 СК України передбачено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і ( або ) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Згідно з ч. 2 ст. 369 ЦК України, розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Частиною 1 ст. 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Таким чином, договір позики в частині зобов”язання ОСОБА_1 в майбутньому відчужити ОСОБА_2 куплену квартиру у разі неповернення ним боргу, не є укладеним правочином (договором), оскільки він не відповідає вимогам ст. ст. 203, 215, 220, ч. 2 ст. 369 ЦК України, ч. 3 ст. 65 СК України та у ньому відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для його укладання. Виходячи з наведеного, не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
У відповідності до ч. 2 ст. 215 ЦК України такий правочин є нікчемним через невідповідність його вимогам закону, а тому не потребує визнання його недійсним судом і не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов”язані з його недійсністю.
У зв”язку з наведеним, рішення місцевого суду про задоволення позову ОСОБА_4 у повному обсязі підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у справі - про відмову ОСОБА_4 в позові.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-314, 316 ЦПК України, ст.ст. 203, 215, 220, 369 ЦК України, ст. 60, 61, 65 СК України, колегія суддів, -
в и р і ш и л а :
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - задовольнити.
Рішення Рівненського міського суду від 13 січня 2012 року –скасувати.
В позові ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним –відмовити.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 та на користь ОСОБА_2 судові витрати по 53 грн. 65 коп. на кожного.
Рішення набирає законної сили негайно і може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Головуючий Судді