РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/19718/14-ц

пр. № 2/759/1227/15

19 січня 2015 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва

під головуванням судді Сенька М.Ф.,

при секретарі Ніколенко В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_2 та ОСОБА_3, як це вбачається з матеріалів справи, з 28.09.2001р. по 11.06.2014р. перебували в зареєстрованому шлюбі.

ОСОБА_2 в 2005-2007 роках декілька раз брав у своєї матері ОСОБА_1 гроші в борг, зі строком їх повернення до 31 грудня 2013 року, про що видавав останній розписки.

Загалом за розписками він отримав 490000 грн.: 02.09.2005р. - 200000 грн.; 28.12.2005р. - 100000 грн.; 05.06.2006р. - 170000 грн.; 24.09.2007р. - 20000 грн.

У зв'язку з тим, що кошти в обумовлений строк провернуті не були ОСОБА_1 в квітні 2013 року заявила позов про стягнення з ОСОБА_2 боргу.

В наступному до участі у справі в якості співвідповідача було притягнуто ОСОБА_3, і позивачем у зв'язку з цим було уточнено вимоги позову, за якими вона просила стягнути з кожного відповідача по 245000 грн. на погашення боргу, 7027,81 грн. трьох процентів річних, та 51940 грн. компенсації втрат від інфляції.

Позов мотивований неналежним виконанням відповідачами зобов'язань за договорами позики.

ОСОБА_1 в судовому засіданні на вимогах позову наполягала і пояснила, що надала відповідачам позику, для погашення кредиту, отриманого ними в банку на придбання квартири, проте до цього часу кошти їй не повернуті, що в свою чергу призводить до збитків.

Представник ОСОБА_2 за договором адвокат Цілуванська С.С. позов в частині основного зобов'язання визнала, а в задоволенні вимог про стягнення сум нарахованих на борг просила відмовити, за підстав того, що така відповідальність не була передбачена договорами позики.

ОСОБА_3 участі в розгляді справи по суті не приймала, проте в попередньому судовому заявила, що не визнає позов за підстав його фіктивності та нікчемності.

Вислухавши сторони, дослідивши наявні докази, та інші матеріали справи, суд приходить до висновку про задоволення позову частково за таких підстав.

Частиною 3 ст. 10 і частиною 1 ст. 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 57 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Належними доказами відповідно до ст. 58 ЦПК України, є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 59 ЦПК України встановлено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов, відповідно ч.2 ст. 1046 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За таких вимог закону, суд визнає надані розписки про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 коштів в борг, як належні і допустимі докази, і розцінює ці докази в сукупності з іншими, як такі, що вказують на укладення між цими особами договорів позики.

При цьому, суд відхиляє заяву ОСОБА_3 про фіктивність розписок, як таку, що не знайшла свого підтвердження доказами.

Разом з тим, суду не надано належних доказів, що стороною цих договорів була також ОСОБА_3

Так, дійсно відповідно до ст. 369 ЦК України, ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого подружжя.

Проте, при укладенні одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого подружжя має бути надана письмово.

Згідно з ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Тому, виходячи із сум позики, суд вважає, що ОСОБА_2 при укладенні спірних договорів мав би попередньо отримати письмову згоду дружини.

Проте, розписки за спірними договорами такої згоди не містять.

Що стосується, згоди ОСОБА_3 на отримання ОСОБА_2 кредиту в банку, то вона також не може бути розцінена, як згода на отримання позики, не зважаючи на те, що в розписках вказано, що позика береться на погашення кредиту, оскільки це є різні правочини. До того, ж суду не надано належних доказів, що позичені кошти були використані саме на погашення кредиту. Так, суми вказані в розписках не співвідносять з сумами за платіжними документами на погашення кредиту, а ОСОБА_3 заперечує, що позичені кошти використовувались в інтересах сім'ї.

Крім того, позивач була поручителем за кредитними зобов'язаннями ОСОБА_2, в тому ж обсязі що і він, а тому відповідно до договору поручительства, у разі невиконання або неможливості виконання позичальником зобов'язань за договором вона була зобов'язана виконувати їх за нього, проте, як слідує з платіжних документів кредит погашався тільки ОСОБА_2

При цьому, суд відхиляє доводи адвоката Цілуванської С.С., про те, що позичені кошти використовувались на погашення кредиту, як такі, що суперечать доказам у справі. Крім того, суд вважає, що ОСОБА_2 зацікавлений в позитивному рішенні за позовом, оскільки на даний час триває судовий спір між ним та його колишньою дружиною про поділ спільного майна, предметом якого є квартира, що була придбана саме за вказані кредитні кошти.

Відсутність достатнього регулярного доходу подружжя ОСОБА_1, також саме по собі не може вказувати на неможливість виконання ними зобов'язань за кредитним договором.

З аналізу наведеного в сукупності, суд приходить до висновку, що ОСОБА_3 не була стороною спірних договорів позики, а тому підстав для задоволення вимог позову щодо неї не вбачається.

Інших належних доказів, що ставили б цей висновок під сумнів суду не надано.

Що стосується вимог позову до ОСОБА_2, то вони підлягають задоволенню за таких підстав.

Статтею 1049 ЦК України встановлено обов'язок позичальника повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Наявність у позивача розписок, вказує на те що зобов'язання за спірними договорами не виконані, а тому борг підлягає стягненню в судовому порядку.

Оскільки, ОСОБА_2 прострочено виконання боргових зобов'язань, то вимоги позову про притягнення його до відповідальності відповідно до ст. 625 ЦК України, у виді нарахування на борг у виді трьох процентів річних та інфляційних втрат є правомірними.

Посилання адвоката Цілуванської С.С. на те, що такі нарахування мають бути обумовлені договором є надуманими.

Розрахунок вказаних нарахувань перевірено в порядку ст.214 ЦПК України і визнається судом правильним.

Отже, в межах заявленого позову, з ОСОБА_2 підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 245000 грн. на погашення боргу, 7027,81 грн. трьох процентів річних, 51940 грн. компенсації втрат від інфляції, а в задоволенні вимог позову до ОСОБА_3 слід відмовити, за необґрунтованістю доказами.

За такого рішення, судові витрати у справі відповідно до ст. 88 ЦПК України мають бути розподілені між сторонами пропорційно задоволеної частки вимог.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 212, 214, 215 ЦПК України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 303967 грн. 81 коп. у відшкодування боргу та 1827 грн. судового збору, а всього 305794 (триста п'ять тисяч сімсот дев'яносто чотири) грн. 81коп.

В задоволенні решти вимог позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Святошинський районний суд м. Києва шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Головуючий М.Ф. Сенько