ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 січня 2007 р. | № 5/52 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді Плюшка І.А.
суддів Гоголь Т.Г., Самусенко С.С.
розглянувши у відкритому
судовому засіданні
касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю
“Регіональна інвестиційна компанія”
на рішення господарського суду Полтавської області
від 22.08.2006 року
на постанову Київського міжобласного апеляційного
господарського суду від 24.10.2006 року
у справі №5/52
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю
“Лубнибудторгсервіс”
до Товариства з обмеженою відповідальністю
“Регіональна інвестиційна компанія”
про розірвання договору та стягнення грошових
коштів в сумі 289 197 грн. 54 коп.
за участю представників сторін
- позивача – Павлова Олена Геннадіївна;
- відповідача – Процюк Олександр Вікторович;
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Полтавської області від 22.08.2006 року (суддя –Гетя Н.Г.) у справі №5/52 позовні вимоги ТОВ «Лубнибудторгсервіс» до ТОВ «Регіональна інвестиційна компанія»про розірвання Договору №44 від 20 серпня 2003 року та стягнення пені за невиконання умов договору задоволено повністю –розірвано договір №44 від 20 серпня 2003 року разом з додатковою угодою від 24 червня 2004 року з усіма доповненнями та додатками з вини Товариства з обмеженою відповідальністю “Регіональна інвестиційна компанія” з наслідками, передбаченими пунктом 6.6. договору №44 від 20.08.2003 року у редакції додаткової угоди від 24.06.2004 року, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “Регіональна інвестиційна компанія” на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Лубнибудторгсервіс” 20385,36 грн. – пеня за прострочення завершення будівництва по договору №44 від 20.08.2003 року, 203,85 грн. –витрати по сплаті державного мита; 118,00 грн. витрати за інформаційно – технічне забезпечення судового процесу.
Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2006 року у справі №5/52 зазначене рішення суду першої інстанції скасовано частково, в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Регіональна інвестиційна компанія” пені в сумі 289197, 54 грн. у позові відмовити, в решті частині рішення господарського суду Полтавської області від 22.08.2006 року залишено без змін.
Не погоджуючись з прийнятими у справі №5/52 рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Товариство з обмеженою відповідальністю “Регіональна інвестиційна компанія” (надалі - Скаржник) звернулося з касаційною скаргою на зазначені вище судові рішення, в якій просить скасувати останні з мотивів неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, і просить передати справу №5/52 на новий розгляд до суду першої інстанції.
Розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши оскаржувані судові рішення на предмет дотримання судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права при прийнятті останніх, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 1117 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Встановлення фактичних обставин справи, перевірка та оцінка доказів, надання переваги одним доказам над іншими є виключною прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
При вирішенні справи по суті та прийнятті оскаржуваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що 20.08.2003 року між ТОВ “Лубнибудторгсервіс” та ТОВ “Регіональна інвестиційна компанія” було укладено договір №44 про сумісне будівництво та експлуатацію нежитлового приміщення, а саме торгівельного центру в м.Лубни по вул.. Радянській, 56/1 (далі –спірний договір). Строк виконання спірного договору, згідно п. 10.3. визначений –31 серпня 2005 року; введення в експлуатацію об’єкту й оформлення переходу права власності між сторонами –до 31 жовтня 2005 року. Розглядаючи справу по суті, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що відповідачем було порушено умови виконання зобов’язання в частині строків та обсягу виконання спірного договору, зокрема, судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що відповідач припустився затримки термінів закінчення будівництва, а саме, відповідно до п. 10.5 спірного договору, з урахуванням затримки позивачем строків фінансування будівництва на 138 днів, відповідач повинен був закінчити будівництво торгівельного комплексу 16.01.2006 року (строк закінчення 31.08.2005 року + строк затримки фінансування за першим траншем –138 днів = 16.01.2006 року). Однак, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що будівництво об’єкту не закінчено до цього часу. Обґрунтовуючи відповідні висновки суди першої та апеляційної інстанцій посилалися на висновок судової будівельно-технічної експертизи Полтавського обласного відділення Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. проф. М.С. Бокаріуса №182 від 12.05.2006 року, відповідно до якого загальний обсяг готовності об’єкту будівництва складає 40,24 %. З огляду на що, суди дійшли висновку про істотне порушення договору, і як наслідок висновку про наявність підстав для розірвання договору.
Однак, переглядаючи оскаржувані судові рішення колегія суддів касаційної інстанції, вбачає неповне з’ясування обставин справи в цій частині та, як наслідок, порушення норм матеріального права, з огляду на наступне.
При прийнятті рішення про розірвання спірного договору, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обставин, з якими закон пов’язує виникнення права на розірвання спірного договору в судовому порядку. Зокрема, відповідно до ст.188 Господарського кодексу України, сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або в разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Отже, зі змісту зазначеної статті випливає, що право на звернення господарюючого суб’єкта до суду з вимогою про розірвання договору виникає в разі неможливості врегулювання відповідного спору в позасудовому порядку. З огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини, колегією суддів касаційної інстанції не вбачається доказів дотримання сторонами відповідної процедури розірвання господарських договорів, а отже судами першої та апеляційної інстанцій було неповно застосовано положення норм матеріального права в цій частині, що потягло за собою недотримання норм процесуального права, зокрема відповідно до змісту ст. 1 ГПК України, підприємства та організації мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом порушених прав або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Оскільки, чинне законодавство передбачає виникнення порушення права сторони за договором в частині його розірвання в разі відмови чи відсутності відповіді на пропозицію розірвати договір, то судам при вирішенні спору щодо розірвання договору необхідно встановити, зокрема, чи було допущено порушення прав позивача.
Досліджуючи оскаржувані судові рішення, колегія суддів також приходить до висновку, щодо неповноти встановлення фактичних обставин справи в частині визначення правової природи договору та правових наслідків його невиконання та порушення умов. Відповідно до встановлених обставин справи, сторони уклали договір про сумісне будівництво та експлуатацію нежитлового приміщення. За умовами спірного договору, відповідач зобов’язаний був збудувати торгівельний комплекс, ввести його в експлуатацію, перерозподілити власність між сторонами. Однак, приймаючи рішення про розірвання договору суди першої та апеляційної інстанцій, не визначивши правову природу спірного договору, не з’ясували обставин чи має право відповідач на набуття майнових прав на об’єкт незавершеного будівництва і в якій частині. Судами першої та апеляційної інстанцій також встановлено, що відповідачем було допущено відступ від умов договору, зокрема, використано матеріали, які не відповідають проектній документації, а саме, застосована цегла, що була у використанні. Отже, з огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини та застосовані правові наслідки, не вбачається як саме суди першої та апеляційної інстанцій визначили правову природу спірного договору, а саме, як то договір підряду чи договір про спільну діяльність. Таким чином, залежно від правової природи спірного договору, визначаються і правові наслідки виконання робіт неналежної якості, зокрема що передбачені ст. 858 ЦК України.
Колегія суддів касаційної інстанції при перегляді оскаржуваних судових рішень також відзначає, що судом першої інстанції було неправильно застосовано норми матеріального права в частині ідентифікації форми відповідальності відповідача. При вирішенні справи по суті, судом першої інстанції прийнято рішення щодо стягнення з відповідача пені в розмірі 20 385,36 грн. за порушення строків виконання умов зобов’язання та за незавершеність будівництва. Відповідно до ст. 549 ЦК України, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочки виконання. Оскільки відповідачем було порушено умови виконання будівельних робіт, а не фінансування останніх, то передбачена п. 8.9 додаткової угоди до спірного договору від 24.06.2004 року пеня в розмірі 0,05 % від вартості незакінченої частині будівництва за кожен день прострочення до закінчення будівництва фактично є такою формою неустойки як штраф.
З огляду на викладене, переглянувши оскаржувані судові рішення. колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку про недостатність встановлення відповідними судовими інстанціями обставин справи.
Згідно роз’яснень пленуму Верховного Суду України викладених в п.1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове рішення”, обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні. Законним рішення є тоді, коли суд, дотримавшись всіх вимог процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку щодо неповноти встановлених судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справи, необхідних для правильного застосування норм матеріального права згідно встановленого процесуального порядку, у зв’язку з чим справа підлягає передачі на новий розгляд до суду першої інстанції, з метою вирішення спору по суті. Відповідно до ст. 11112 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Відповідно до вищевикладеного, керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,
ПОСТАНОВИВ:
1.Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Регіональна інвестиційна компанія” задовольнити.
2.Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2006 року та рішення господарського суду Полтавської області від 22.08.2006 року у справі №5/52 скасувати.
3.Справу №5/52 передати на новий розгляд до господарського суду Полтавської області.
Головуючий суддя І. Плюшко
Судді Т. Гоголь
С. Самусенко