УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 квітня 2015 р. Справа № 876/2767/15

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Шинкар Т.І.,

суддів Ільчишин Н.В., Пліша М.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_6 на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2015 року у справі №803/26/15-а за позовом ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправними та скасування наказу, рішення та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

09.01.2015р. ОСОБА_1, представник ОСОБА_6, звернувся в суд з позовом до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Волинській області, просив визнати неправомірним та скасувати Наказ №78 від 29.08.2014р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; визнати неправомірним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України про відхилення скарги на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про яке йдеться у Повідомленні управління ДМС України у Волинській області №24 від 27.10.2014р.; зобов'язати Управління ДМС України у Волинській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_6 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 12.02.2015р. в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1, представник ОСОБА_6, подав апеляційну скаргу, просить скасувати постанову Волинського окружного адміністративного суду від 12.02.2015р. та прийняти нову, якою позов задовольнити. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що текст повідомлення про прийняття Державною міграційною службою України рішення №41-14 від 14.10.2014р. не містить викладення причин, через які відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві про надання статусу біженця або додаткового захисту, відповідній анкеті та під час співбесіди позивач чітко вказав причини, через які він змушений був залишити країну громадянської належності, зокрема, про те, що станом на теперішній час в країні громадянської належності/походження відбуваються переслідування таких осіб як він, існує реальний ризик застосування тортур, жорстокого та такого, що принижує гідність поводження і покарання, а також особисті обставини, які є підґрунтям для його побоювання щодо повернення до Шрі-Ланки. Об'єктивну сторону побоювання підтверджує інформація по країні, яка знаходиться у відкритих джерелах. Отже у позивача є підстави бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Оскільки УДМС України у Волинській області не вимагав додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади, то з цього можна зробити висновок про те, що у відповідача не було жодних сумніві у достовірності повідомленої позивачем інформації.

Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання апеляційного суду не з'явилися, хоча належним чином повідомленні про місце та час розгляду справи, а тому на підставі п. 2 ч. 1 ст. 197 КАС України суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи, доводи апеляційної скарги та поданих письмових заперечень, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_6, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в Шрі-Ланці, м. Трінкомолі, за національністю шріланкієць, християнин, одружений та має двоє дітей, з моменту народження проживав та працював водієм в Шрі-Ланці.

18.06.2014р. позивач подав до УДМС України у Волинській області заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з підстав побоювання стати жертвою політичного переслідування чи тортур, нелюдського або такого, що принижує честь поводження у країні походження Шрі-Ланці.

22.08.2014 р. із заявником проведено співбесіду, за результатами якої складено протокол (а.с.51-52).

На підставі матеріалів особової справи громадянина Шрі-Ланки ОСОБА_6 № 2014 LT 0013 головним спеціалістом сектору у справах біженців та соціальної інтеграції УДМС України у Волинській області Котухою С. В. складено висновок від 26.08.2014р. щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.55-56).

Наказом УДМС України у Волинській області від 29.088.2014р. №78 відмовлено громадянину Шрі-Ланка ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі вказаного наказу повідомленням УДМС України у Волинській області від 01.09.2014 р. № 0701/13 позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.58).

На рішення УДМС України у Волинській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачем подано скаргу до ДМС України, за результатами розгляду якої прийнято висновок від 09.10.2014р. та рішення від 14.10.2014р. №41-14 про відхилення скарги на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.64-67).

Повідомленням УДМС України у Волинській області від 27.10.2014р. ОСОБА_6 повідомлено про відхилення поданої ним скарги, що стало підставою для звернення із позовом до суду.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Законом України від 10.01.2002р. № 2942-III Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців, 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців, 1967 року, Законом України від 2.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік).

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з ч.1 ст.7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 вказаної статті встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» (16 грудня 1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює певне твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно з ч.4 вказаної статті рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (ч.6).

Як вбачається із п.4 ст.6 Закону №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд також вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі аналізу вказаних положень міжнародного та національного законодавства, колегія суддів приходить до переконання, що визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця є обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням під час вирішення таких спорів. Ситуація в країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність загрози, цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

З поданої позивачем заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вбачається, що основною причиною звернення за захистом є побоювання переслідування з боку компетентних органів Шрі-Ланки у зв'язку з перебуванням у організації «Тигри визволення Таміл-Іламу», яку у 2009 році було ліквідовано. При цьому позивачем не надано інформації про його діяльність у політичному житті Шрі-Ланки, документів, що підтверджують його членство у політичній партії чи докази співпраці з нею, або в ній.

Водночас, відповідно до Висновку від 09.10.2014р. на підставі якого прийнято оскаржуване Рішення УДМС України у Волинській області про відхилення скарги на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з матеріалів особової справи позивача вбачається відсутність суб'єктивного елементу обґрунтованості побоювання зазнати переслідування з боку компетентних органів Шрі-Ланки. Позивач взагалі не був об'єктом зацікавленості правоохоронних чи інших органів Шрі-Ланки, оскільки після ліквідації організації «Тигрів визволення Таміл-Іламу» в 2009 році він й надалі тривалий час проживав на батьківщині, працював на посаді водія та в подальшому безперешкодно залишив її територію.

Про відсутність заборони компетентних органів влади Шрі-Ланки на виїзд заявника засвідчує той факт, що залишаючи країну, заявник використав повітряний простір, прямуючи з Шрі-Ланки до Москви через ОАЕ. При цьому, перетин кордону передбачає проведення відповідної перевірки особи та її документів. Проте позивач, який побоюється переслідувань та розправи з боку організації, безперешкодно перетнув кордон та не був затриманий, що ставить під сумнів факт побоювання. На території країни громадянської належності заявника залишилися проживати його дружина та двоє дітей, яким, за словами заявника, нічого не загрожує (а.с.65-67).

Згідно з матеріалів особової справи позивача №2014 LT 0013, зокрема протоколу співбесіди від 22.08.2014р., ОСОБА_6 нелегально прибув в Україну 03.06.2014р. автомобільним транспортом. Заявник повідомив, що з країни постійного проживання (Шрі-Ланки) він виїхав в м. Дубаї ОАЕ, де пробув 20 днів і вилетів літаком до Москви. Виїжджаючи з Шрі-Ланки він хотів потрапити до країн Західної Європи, оскільки рівень життя у них досить високий, наміру повернутись на батьківщину у позивача немає.

З наявної в матеріалах справи інформації про країну походження заявника вбачається, що на даний час ситуація з безпекою у Шрі-Ланці є стабільною та контрольованою владою країни. Інформація зазначена представником позивача в апеляційній скарзі по країні походження свідчить про загальновідому ситуацію в країні і не містить інформації щодо переслідування або утисків особисто позивача в країні його громадянської належності.

На підставі вказаного колегія суддів приходить до переконання, що інформація про переслідування, яка була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.

Крім того, відповідно до ч.2 ст.5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з письмовим висновком щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, покладеним в основу оскарженого Наказу №78 від 29.08.2014р. ОСОБА_6 після перетину кордону з Україною, з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не звернувся, як зазначено в ст.5 Закону №3671-VI, а зробив це лише після затримання прикордонним загоном ДПС України за спробу незаконного перетину кордону з України в Словацьку Республіку, після чого був поміщений до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства у с.Журавичі, Ківерцівського району.

В матеріалах справи наявна постанова Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.06.2014 р., яка набрала законної сили, якою задоволено адміністративний позов ДПС України Західного регіонального управління 94 прикордонного загону та примусово видворено за межі України громадянина республіки Шрі-Ланка ОСОБА_6. Постановою суду встановлено, що 04.06.2014р. ОСОБА_6 здійснив спробу незаконного перетину державного кордону України з Словацькою Республікою поза межами пункту пропуску.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відомості, які наводить позивач, мають суперечливий характер, логічно між собою не пов'язані, а тому не викликають довіри.

Відповідно до абз.10 п.22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009р. № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що спроба незаконного перетину державного кордону України, здійснена на наступний день після в'їзду в Україну, свідчить про те, що позивач мав намір потрапити в країни Західної Європи з метою пошуків кращого життя, що не заперечується і самим позивачем, а не з підстав, визначених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Так у п.50 Рішення Європейського Суду з прав людини № 41827/07від 09.03.2010р. у справі «R.C проти Швеції» зазначено, що, враховуючи особливу ситуацію, в якій часто опиняються шукачі притулку, при оцінці надійності їх тверджень і документів, поданих на підтвердження їх тверджень часто необхідно тлумачити сумніви на їх користь. Разом з тим, якщо надається інформація, яка дає серйозні підстави поставити під сумнів правдивість слів шукача притулку, заявник має надати достатнє пояснення можливих розбіжностей (див. серед іншого, Collins and Akasiebie v. Sweden (dec.), no. 23944/05, 8 March 2007, і Matsiukhina and Matsiukhin v. Sweden (dec.), no. 31260/04, 21 June 2005). В принципі, заявник повинен представити докази, здатні довести наявність достатніх підстав вважати, що якщо оспорюване рішення буде виконане, він буде підданий реальному ризику поводження, що суперечить Статті 3 (див. N. v. Finland, no. 38885/02, § 167, 262005 і NA. v. theKingdom, no. 25904/07, § 111, 17 July 2008). Коли такі докази представлені, на Уряд покладається обов'язок розсіяти всі сумніви щодо них.

Колегією суддів також взято до уваги, що потрапивши в Україну незаконним шляхом позивач не звертався до органів міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З такими заявами не звертався і в ОАЕ та в Росії - третіх безпечних країнах, в яких перебував, а звернувся лише після затримання при спробі перетину державного кордону в напрямку ЄС: під час перебування у Волинському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, розташованому у селі Журавичі, Ківерцівського району Волинської області, що є, в тому числі, недотриманням вимог п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу.

Жодної причини затримки звернення до органів міграційної служби позивачем не наведено. Дане свідчить про відсутність у позивача «обґрунтованих побоювань» стати жертвою переслідування у країні громадянської приналежності.

Відповідно до частини 6 статті 8 Закону №3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також, якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Позивачем всупереч вимог п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу, Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року та ч.7 ст.7 Закону №3671 не надано документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не надано Управлінні міграційної служби жодних переконливих доказів, які б свідчили про побоювання переслідування його на батьківщині.

Аналізуючи чинне законодавство та обставини справи колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані рішення прийняті з врахуванням Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців», Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянства, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» з дотриманням вимог Закону №3671, Наказу №649 та передбачених ст.2 КАС України принципів, а тому відсутні підстави щодо зобов'язання Управління прийняти рішення щодо позивача про оформлення документів про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 2 ст.19 Конституції України та ч.3 ст.2 КАС України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ст.159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу чи постанову без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Керуючись ст.160, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення, а постанову Волинського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2015 року у справі №803/26/15-а - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Т.І. Шинкар

Судді Н.В. Ільчишин

М.А.Пліш