22-ц/775/482/2015(м)

263/11970/14-ц

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 квітня 2015 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого-судді Соломахи Л.І.

суддів Осипчук О.В., Канурної О.Д.

при секретарі Брежнєві Д.О.

за участю:

представника позивача ОСОБА_1.

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Маріуполі Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, відшкодування збитків та моральної шкоди за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_3 на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 26 березня 2015 року, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 (третя особа ОСОБА_5) про визнання правочину недійсним, відшкодування збитків та моральної шкоди, просила:

- визнати недійсним, як такий, що укладений під впливом обману, договір купівлі-продажу товарів № 1 від 27 травня 2013 року, згідно якого вона придбала у відповідача за 150 000 грн. обладнання та меблі для салону краси, що раніше використовувалися продавцем та знаходилися у приміщенні центру краси та здоров'я «ІНФОРМАЦІЯ_1», розташованому за адресою: АДРЕСА_1;

- стягнути з відповідача на її користь збитки, завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину, в розмірі 300 000 грн., що є подвійним розміром сплаченої нею ціни за договором купівлі-продажу;

- стягнути з відповідача на її користь 15 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку з вчиненням оспорюваного правочину.

Заявлені вимоги обґрунтовувала тим, що відповідач ввів її в оману стосовно предмету договору, приховавши відомості про те, що товари, які вона придбала, є спільною частковою власністю продавця та ОСОБА_5, які спільно придбали їх та використовували для здійснення підприємницької діяльності за договором про сумісну діяльність (просте товариство) (а.с. 2-7).

Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 26 березня 2015 року у задоволенні позовних вимог відмовлено (а.с. 142-143).

Не погоджуючись із судовим рішенням, позивач в апеляційній скарзі посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення її позовних вимог (а.с. 147-149).

В судове засідання апеляційного суду позивач ОСОБА_3 не з'явилася , надала заяву про розгляд справи у її відсутність (а.с. 162). У судове засідання з'явився її представник ОСОБА_1, який діє на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 26 червня 2014 року (а.с. 165), доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.

Відповідач ОСОБА_4 у судове засідання апеляційного суду не з'явився. У судове засідання з'явився його представник ОСОБА_2, яка діє на підставі довіреності, посвідченої посадовою особою за місцем роботи відповідача - директором ПрАТ «Експерт-капітал» 10 грудня 2014 року (а.с. 58), проти доводів апеляційної скарги позивача заперечувала, просила її відхилити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає з наступних підстав:

З матеріалів справи встановлено, що 27 травня 2013 року між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_4 в простій письмовій формі був укладений договір купівлі-продажу товарів № 1, за яким позивач придбала у відповідача за 150 000 грн. обладнання та меблі для салону краси у кількості 95 штук (73 найменування), що раніше використовувалися безпосередньо продавцем та знаходилися у приміщенні центру краси та здоров'я «ІНФОРМАЦІЯ_1», розташованому за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу товарів № 1 від 27 травня 2013 року (а.с. 122-128).

Факт виконання обома сторонами умов договору купівлі-продажу підтверджується актом прийому-передачі товарів від 27 травня 2013 року, складеним сторонами договору (а.с. 129), розписками відповідача про отримання грошей від 27 травня 2013 року та від 30 червня 2013 року (а.с. 132, а.с. 136), актом від 30 червня 2013 року про виконання зобов'язань за договором купівлі-продажу товарів № 1 від 27 травня 2013 року (а.с. 133-135) та не заперечується сторонами.

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що вони є необґрунтованими.

Зазначений висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до частини 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Згідно із ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, тощо.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3, як на підставу визнання договору купівлі-продажу недійсним, посилалася на те, що відповідач ввів її в оману стосовно предмету договору, зазначав, що майно належить йому на праві приватної власності та приховав відомості про те, що придбані нею меблі та обладнання є спільною частковою власністю його та третьої особи ОСОБА_5, що вони спільно придбали цей товар та використовували для здійснення підприємницької діяльності за договором про сумісну діяльність (просте товариство) від 10 січня 2010 року. ОСОБА_5, в свою чергу, вподальшому вивезла з салону краси товар, який нею придбаний за оспорюваним договором, чим причинила їй матеріальну шкоду в розмірі 150 000 грн. (а.с. 2-7).

Відповідно до частини 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанови від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статті 230 ЦК правочин, вчинений під впливом обману є оспорюваним (п. 19).

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (п. 20).

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачем не надано суду доказів, що підтверджують наявність умислу в діях відповідача при укладенні договору купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ст. 656 ЦК).

З матеріалів справи встановлено, що товар, який є предметом оспорюваного договору купівлі-продажу, на момент його продажу був у наявності у продавця, та за актом прийому-передачі товарів від 27 травня 2013 року він продавцем ОСОБА_4 на виконання договору купівлі-продажу був переданий покупцю ОСОБА_3 безпосередньо на місці, де це обладнання та меблі використовувалися - в приміщенні центру краси та здоров'я «ІНФОРМАЦІЯ_1», який розташований за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується зазначеним актом прийому-передачі від 27 травня 2013 року та додатком № 1 до нього, доданими до цих документів фото (а.с. 12-26) та цей факт визнається позивачем. З матеріалів справи також встановлено та не заперечується сторонами, що позивач прийняла й оплатила товар. Зазначені дії відповідають вимогам ст. ст. 662, 689, 692 ЦК України і свідчать про належне виконання обома сторонами умов договору курівлі-продажу.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, а частиною 2 статті 328 цього Кодексу - презумпцію правомірності набуття права власності.

Право власності відповідача на продані ним за договором купівлі-продажу товарів № 1 від 27 травня 2013 року меблі та обладнання, так само як і право власності позивача на придбане за цим договором майно у встановленому законом порядку ніким не оспорюється.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач в судовому засіданні суду першої інстанції стверджував, що він є єдиним власником проданого майна.

Згідно з договором про спільну діяльність (просте товариство) від 10 січня 2010 року, на який посилається позивач, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 домовилися об'єднати зусилля для здійснення підприємницької діяльності з надання послуг салону краси з метою одержання прибутку (п. 1.1).

Вони встановили перелік дій і заходів, необхідних для досягнення цілей договору, серед яких, зокрема: укладення договору оренди приміщення для розміщення салону краси, залучення грошових коштів, оформлення необхідного пакету документів, залучення відповідних фахівців (персоналу), виконання рекламних заходів салону краси, погодження умов та режиму роботи салону краси, погодження умов та режиму роботи салону, визначення переліку інвентаря та обладнання, його придбання (п. 2.2).

Договором визначений вклад кожного з учасників договору, а саме:

- ОСОБА_5 (учасник 1) укладає договір оренди приміщення, в якому учасники розміщують салон краси (п.3.2);

- ОСОБА_4 (учасник 2) до початку роботи салону виділяє гроші в сумі 260 000 грн., на які здійснює ремонт орендованого приміщення та придбаває необхідне обладнання (п. 3.3). Згідно п. 3.4 договору зазначені грошові кошти є власністю учасника 2, тобто відповідача ОСОБА_4;

- до завершення косметичного ремонту та придбання необхідного обладнання відповідно до п. 3.3 договору учасники залучають та вносять такі грошові кошти: учасник 1 (ОСОБА_5) - кредитні та позичкові кошти в розмірі 30 000 грн., 700 USD, 300 EURO, кредитні кошти в розмірі 93 740,36 грн.; учасник 2 (ОСОБА_4) - позичкові кошти в розмірі 5 600 грн.,1 300 USD, 300 EURO, кредитні кошти в розмірі 93 740,36 грн. (п. 3.4). Зазначені грошові кошти залучаються учасниками для ефективного початку роботи салону краси (п. 3.6);

- учасником 1 здійснюється залучення фахівців (персоналу) (п. 3.8);

- бухгалтерський облік покладається на учасника 2 (п. 3.10) (а.с. 29-30).

Відповідно до ст. 1132 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Згідно з частиною 1 ст. 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Пунктом 3.1 договору про сумісну діяльність від 10 січня 2010 року встановлено, що вклади учасників, в тому числі грошові кошти, майно, внесені відповідно до цього договору про сумісну діяльність, є спільною частковою власністю учасників.

Проте в п. 3.4 договору про сумісну діяльність є застереження, що грошові кошти в сумі 260 000 грн., які ОСОБА_4 виділяє до початку роботи салону та на які здійснює ремонт орендованого приміщення та придбаває необхідне обладнання (п. 3.3), є власністю учасника 2, тобто відповідача ОСОБА_4, що не суперечить вимогам абзацу першого частини 1 ст. 1134 ЦК України, який передбачає диспозитивний характер викладених в ньому правил.

Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що саме придбані позивачем за договором купівлі-продажу меблі та обладнання є спільною сумісною власністю учасників договору про сумісну діяльність від 10 січня 2010 року та що саме це обладнання та ці меблі було придбано на виконання п. 3.3 договору про сумісну діяльність, що ці меблі та обладнання перебували на обліку у простому товаристві.

Позивач визнає, що меблі та обладнання за договором купівлі-продажу їй передавалися відповідачем у присутності ОСОБА_5, яка будь-яких заперечень щодо продажу товарів не висловлювала.

Більш того, як пояснив представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційного суду, після передачі придбаних меблів та обладнання позивачу вона за усною домовленістю з ОСОБА_5 залишила їх в цьому ж центрі краси та здоров'я «ІНФОРМАЦІЯ_1» та на протязі одного року дозволяла ОСОБА_5 користуватися ними.

Посилання позивача на те, що вподальшому спірні меблі та обладнання були всупереч її волі вивезені з центру краси ОСОБА_5, є недоведеними. В акті державного виконавця від 19 червня 2014 року, на який посилається позивач, зазначено, що майно, яке підлягає опису та арешту в приміщенні по АДРЕСА_1 відсутне, зі слів власника приміщення ОСОБА_6 воно вивезено власницею (а.с. 102). Якою саме власницею вивезене майно, в акті не зазначено. Прізвище ОСОБА_5 в цьому акті взагалі відсутне.

Будь-яких доказів того, що зазначене майно в теперішній час перебуває у ОСОБА_5 та що вона оспорює право позивача на придбані за договором купівлі-продажу меблі та обладнання, позивачем суду не надано.

Право відповідача на укладення оспорюваного договору іншим учасником договору про сумісну діяльність, на який посилається позивач, не оспорюється.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що суд залишив в розпорядженні відповідача ОСОБА_4 та ОСОБА_5, як меблі та обладнання, так і незаконно отримані відповідачем за договором купівлі-продажу гроші, допустив їх незаконне збагачення, є безпідставними.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що через безпідставність вимоги про визнання правочину недійсним, похідні від неї вимоги про стягнення збитків та відшкодування моральної шкоди, завданих внаслідок вчинення оспорюваного договору купівлі-продажу, задоволенню також не підлягають.

Суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не має, доводи апеляційної скарги необґрунтовані і не спростовують висновків суду, тому відповідно до частини 1 ст. 308 ЦПК України апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін.

Керуючись ст. 307, ст. 308, ст. 313, ст. 315 ЦПК України, апеляційний суд Донецької області, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 26 березня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.

Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Л.І. Соломаха

Судді: О.В. Осипчук

О.Д. Канурна