ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2015 року Справа № 916/4394/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е.,

суддівЧернова Є.В., Цвігун В.Л.,

за участю представників:

позивача -не з'явились,

відповідача -Машник К.В,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ДП "Ізмаїльський морський торговельний порт"

на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 19.02.2015

у справі№916/4394/14

за позовомТОВ "Укрніхром"

доДП "Ізмаїльський морський торговельний порт"

про стягнення 105003,14 грн. інфляційних втрат та 3% річних в сумі 75026,87 грн.

встановив:

Рішенням господарського суду Одеської області від 14.01.2015 (суддя Погребна К.Ф.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19.02.2015 (судді: Мацюра П.Ф., Журавльов О.О., Лисенко В.А.), позов задоволено повністю у зв'язку з тим, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження щодо його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

ДП "Ізмаїльський морський торговельний порт" (далі - Порт) в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, справу передати на новий розгляд до господарського суду Одеської області, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст.550,614,617,625 ЦК України та ст.ст.34,36,43,101,104 ГПК України. Зокрема, скаржник вказує на недоведеність своєї вини у несвоєчасному перерахуванні заборгованості на рахунок позивача в період здійснення виконавчого провадження по справі №8/5005/8715/2012 з тих мотивів, що з 16.07.2013р. Порт був позбавлений можливості користуватися коштами, які були акумульовані та знаходилися на рахунку, відкритому в Одеському регіональному відділенні ПАТ "Фінанси та кредит", та не мав можливості самостійно перерахувати їх стягувачу, оскільки несвоєчасне перерахування коштів виникло у період їх знаходження на рахунках Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, яким в подальшому і були перераховані кошти позивачу. Крім того, заявник, посилаючись на контррозрахунок суми боргу, вважає, що судами залишено поза увагою обставини невірного розрахунку позивачем індексу інфляції за грудень 2011р.-квітень 2014р. та суми заборгованості за липень 2014р., внаслідок чого допущено арифметичні помилки у визначенні розміру інфляційних втрат, підлягаючих до стягнення.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутнього у засіданні представника відповідача, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова - скасуванню в частині позовних вимог про стягнення 83684,09 грн. інфляційних втрат з передачею справи на новий розгляд в цій частині позову до Одеського апеляційного господарського суду з наступних підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про задоволення позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

07.06.2011р. між ДП "Ізмаїльський морський торговельний порт" (покупець) та ТОВ "УКРНІХРОМ" (продавець), було укладено договір №257, за умовами якого продавець зобов'язується передати у власність покупця двигуни судові поршневі внутрішнього згорання ЯМЗ-238Д1 у кількості і якості, передбаченим цим договором, а покупець зобов'язується прийняти і сплатити його вартість в порядку і на умовах, передбачених цим договором. (а.с.7-8).

ТОВ "УКРНІХРОМ" свої зобов'язання згідно даного договору виконало, поставило відповідачу за накладною №1532 від 20.10.2011 судовий двигун ЯМЗ-238Д1 у кількості 2-х штук, на загальну суму 990000грн., даний факт підтверджується рішенням господарського суду Одеської області від 17.09.2012 по справі №13/17-4839-2011 за позовом ТОВ "УКРНІХРОМ" до ДП „Ізмаїльський морський торговельний порт" про зобов'язання відповідача прийняти товар, що поставлений згідно договору №257 від 07.06.2011, за накладною №1532 від 20.10.2011. Вказане рішення залишено без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19.11.2012 та постановою Вищого господарського суду України від 13.02.2013.

Відповідно до п.2.3 договору №257 розрахунки за товар здійснюються після поставки товару на склад покупця шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок продавця згідно виставленого рахунку протягом 20 банківських днів.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 05.03.2013 по справі №8/5005/9715/2012 за позовом ТОВ „УКРНІХРОМ" до ДП „Ізмаїльський морський торговельний порт" про стягнення заборгованості в сумі 1130580грн., залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.06.2013 та постановою Вищого господарського суду України від 30.07.2013, встановлено факт неналежного виконанням Портом умов договору поставки №257 від 07.06.2010 щодо розрахунку за поставлений товар та стягнуто з останнього заборгованість в сумі 1130580грн., яка складається з 990000грн. основного боргу, 71280грн. пені та 69300грн. штрафу.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх грошових зобов'язань за договором, ТОВ „УКРНІХРОМ" звернулось до суду з відповідним позовом про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних витрат.

Відповідно до вимог ч.ч.1,7 ст.193 ГК України, які кореспондуються з вимогами ст.526 ЦК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Частиною 1 ст.598 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зокрема, ст.599 ЦК України передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Встановлене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Таким чином, відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання по оплаті товару, передбаченого договором №257 від 07.06.2011, позивачем нараховані відповідачу 3% річних в розмірі 75026,87грн. та інфляційні втрати в сумі 105003,14грн.

Судова колегія апеляційного господарського суду погоджується з господарським судом першої інстанції стосовно того, що надані позивачем розрахунки трьох відсотків річних та інфляційних витрат здійснено позивачем обґрунтовано, з урахуванням приписів чинного законодавства, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині стягнення з Державного підприємства „Ізмаїльський морський торговельний порт" трьох відсотків річних в сумі 75026,87грн. та інфляційних витрат в розмірі 105003,14 грн. підлягають задоволенню у повному обсязі.

Апеляційна інстанція не взяла до уваги розрахунки відповідача, наведені в апеляційній скарзі, оскільки заперечень на позов щодо розрахунків 3% річних та індексу інфляції не заявлялось, а додані до апеляційної скарги платіжні доручення за період з серпня 2013 року по липень 2014 року належним чином не завірені та не були предметом розгляду у суді першої інстанції.

Наведені заперечення в апеляційній скарзі з посиланням на арешт коштів підприємства державною виконавчою службою спростовуються матеріалами справи, на підставі яких суд першої інстанції зробив висновки, оскільки відповідач, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з діями чи бездіяльністю органів виконавчої служби мав змогу оскаржити їх відповідно до норм чинного законодавства.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування та суму боргу та трьох відсотків річних є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (виплати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін вказаних у договорі та не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання коштів, передбачених ч.2 ст.625 ЦК України.

Колегія погоджується з правильним висновком апеляційної інстанції щодо про обґрунтованості позовних вимог про стягнення 21319,05 грн. інфляційних втрат, нарахованих на підставі ч.2 ст.625 ЦК України за травень-червень 2014р., та 3% річних в сумі 75026,87 грн., оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження щодо його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків. Наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при перегляді рішень господарських судів у справах зі спорів, що виникають з подібних правовідносин (постанови ВСУ від 14.11.2011 у справі №12/207 та від 23.01.2012 у справі №37/64).

При цьому, касаційна інстанція відхиляє безпідставні твердження скаржника про недоведеність своєї вини у несвоєчасному перерахуванні заборгованості на рахунок позивача в період здійснення виконавчого провадження по справі №8/5005/8715/2012, які (твердження) обґрунтовуються тим, що з 16.07.2013р. Порт був позбавлений можливості користуватися коштами, які були акумульовані та знаходилися на рахунку, відкритому в Одеському регіональному відділенні ПАТ "Фінанси та кредит", та не мав можливості самостійно перерахувати їх стягувачу, а саме несвоєчасне перерахування коштів виникло у період їх знаходження на рахунках Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, оскільки, по-перше, судами встановлено та Портом не заперечується зняття державним виконавцем з 16.07.2013р. арешту з коштів, які знаходилися на банківських рахунках відповідача, що виключає неможливість самостійного погашення ним заборгованості перед позивачем в добровільному порядку. По-друге, з метою захисту своїх прав Порт не позбавлений можливості звернутися з позовом про відшкодування збитків в порядку регресу до відповідної особи, з вини якої сталося прострочення перерахування коштів на рахунок стягувача, так як боржником позивача за договором поставки №257 від 07.06.2010 та рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 05.03.2013 по справі №8/5005/9715/2012 є саме ДП "Ізмаїльський морський торговельний порт", а не орган державної виконавчої служби чи орган Державної казначейської служби України, з якими у позивача спірні правовідносини не виникали.

Також не заслуговують на увагу безпредметні посилання заявника на ст.550 ЦК України, якою врегульовано підстави виникнення права на неустойку, так як позивачем заявлено до стягнення інфляційні втрати та 3% річних на підставі ч.2 ст.625 ЦК України, що не слід ототожнювати з неустойкою.

Крім того, відповідно до ч.2 ст.36 та ч.1 ст.101 ГПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

З врахуванням приписів ст.ст.34,36,101 ГПК України, апеляційна інстанція правомірно не прийняла до уваги додані до апеляційної скарги копії платіжних доручень за період з серпня 2013 року по липень 2014 року (а.с.148-159) як такі, що належним чином не засвідчені та не були предметом розгляду у суді першої інстанції.

Проте, колегія не може погодитися з передчасними висновками апеляційного суду в частині стягнення 83684,09 грн. інфляційних втрат, нарахованих за грудень 2011р.-квітень 2014р. та за липень 2014р., з огляду на таке.

Відповідно до ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно з ч.2 ст.101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до п.7 ч.2 ст.105 ГПК України у постанові мають бути зазначені обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів.

Як роз'яснено в абзаці 1 п.1.12 постанови Пленуму ВГСУ від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", з огляду на вимоги ч.1 ст.47 і ст.43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

В порушення вимог ст.ст.43,101,105 ГПК України судом апеляційної інстанції залишено поза увагою та належним чином не відхилено наведені у апеляційній скарзі посилання відповідача на те, що позивачем невірно розраховано сукупний індекс інфляції за грудень 2011р.-квітень 2014р., а також суму заборгованості за липень 2014р., на яку нараховуються інфляційні втрати, внаслідок чого кредитором допущено арифметичні помилки у визначенні правильного розміру інфляційних втрат. При цьому, апелянтом було надано контррозрахунок суми інфляційних втрат, який не спростований апеляційним судом (а.с.145).

Отже, наведене вище вимагає від суду касаційної інстанції встановлювати фактичні обставини справи, зокрема, щодо встановлення дійсного розміру інфляційних втрат, нарахованих за грудень 2011р.-квітень 2014р. та за липень 2014р., та підлягаючих до стягнення, з проведенням їх обґрунтованого перерахунку, що безумовно виходить за межі перегляду справи в порядку касації (ч.2 ст.1117 ГПК України) та є підставою для часткового скасування оскаржуваної постанови і передачі справи на новий розгляд до апеляційного господарського суду у зв'язку з неповним встановленням та з'ясуванням ним обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.3 ст.1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, вищезгадані порушення норм процесуального права (ст.ст.43,101,105 ГПК України), які унеможливили достеменне встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки судом апеляційної інстанції, оскільки ним під час апеляційного перегляду справи залишено поза увагою та не відхилено контррозрахунок суми інфляційних втрат, який не був предметом оцінки місцевого господарського суду, колегія вбачає достатні правові підстави для часткового задоволення касаційної скарги шляхом скасування постанови в частині позовних вимог про стягнення 83684,09 грн. інфляційних втрат, нарахованих за грудень 2011р.-квітень 2014р. та за липень 2014р., та передачі справи на новий розгляд в цій частині до Одеського апеляційного господарського суду.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ДП "Ізмаїльський морський торговельний порт" задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 19.02.2015 у справі №916/4394/14 скасувати в частині позовних вимог про стягнення 83684,09 грн. інфляційних втрат з передачею справи на новий розгляд в цій частині позову до Одеського апеляційного господарського суду.

В решті позовних вимог рішення та постанову залишити без змін.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: Є.Чернов

В.Цвігун