ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2015 року Справа № 909/1192/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Коробенка Г.П.

суддів Прокопанич Г.К.

Шаргала В.І.

за участю представників:

Позивача: не з'явився;

Відповідача -1: не з'явився;

Відповідача -2: не з'явився;

розглянувши касаційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 02.12.2014 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.02.2015 року

у справі № 909/1192/14 господарського суду Івано-Франківської області

за позовом Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" в особі відокремленого підрозділу "Івано-Франківської дирекції залізничних перевезень" Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця"

до відповідача -1 Яремчанської міської ради Івано-Франківської області

відповідача -2 фізичної особи-підприємця Саманюка Якова Яковича

про визнання недійсним рішення Яремчанської міської ради, визнання недійсним договору оренди землі та державного акту на земельну ділянку

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2014 року Державне територіально-галузеве об'єднання "Львівська залізниця" в особі відокремленого підрозділу "Івано-Франківської дирекції залізничних перевезень" Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" звернулось до господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, фізичної особи-підприємця Саманюка Якова Яковича, просило визнати недійсним рішення Яремчанської міської ради № 209-3/2002 від 22.03.2002 року в частині продажу земельної ділянки площею 30 кв. м. підприємцю Саманюку Я.Я. по вул. Свободи, 278 у м. Яремче; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку ІФ № 9005351 від 27.09.2004 року кадастровий № 2611000000050090053; визнати недійсним п. 7 рішення Яремчанської міської ради № 232-4/2004 від 28.10.2004 року в частині передачі в оренду земельної ділянки площею 100 кв. м підприємцю Саманюку Я.Я. по вул. Свободи, 278 у м. Яремче; визнати недійсним договір оренди землі від 29.12.2004 року, укладений між відповідачами (а.с. 3-7).

Позовні вимоги мотивовано порушенням норм земельного законодавства при прийнятті спірних рішень та, відповідно, укладенні оспорюваного договору та видачі акта.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 02.12.2014 року (суддя Матуляк П.Я.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 11.02.2015 року (головуючий Бойко С.М., судді Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.) (а.с. 135-143) у задоволенні позову відмовлено (а.с. 96-99).

Оскаржені судові акти мотивовано необгрунтованістю та недоведеністю позовних вимог.

Не погодившись з прийнятими судовими рішеннями, Державне територіально-галузеве об'єднання "Львівська залізниця" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило оскаржені судові акти скасувати, справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду (а.с. 150-156).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 06.04.2015 року касаційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 16.04.2015 року (а.с. 148-149).

У відзиві на касаційну скаргу фізична особа-підприємець Саманюк Я.Я. вважає судові рішення такими, що прийняті з дотриманням вимог матеріального і процесуального права.

У судове засідання 16.04.2015 року представники сторін не з'явились, причин неявки суду не повідомили.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників сторін.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Частиною ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Яремчанської міської ради № 209-3/2002 від 22.03.2002 року фізичній особі-підприємцю Саманюку Я.Я. продано у приватну власність земельну ділянку площею 30 кв. м по вул. Свободи, 278 у м. Яремче для обслуговування торгового кіоску (а.с. 13).

27.09.2004 року фізичній особі-підприємцю Саманюку Я.Я. видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії ІФ №9005351 (а.с. 17).

Пунктом 7 рішення Яремчанської міської ради № 232-4/2004 від 28.10.2004 року передано в оренду фізичній особі-підприємцю Саманюку Я.Я. земельну ділянку площею 100 кв. м по вул. Свободи, 278 у м. Яремче (а.с. 14).

На підставі зазначеного рішення 29.12.2004 року між Яремчанською міською радою та фізичною особою-підприємцем Саманюком Я.Я. було укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для розміщення та облаштування літньої площадки для обслуговування кафе "У Якова", яка знаходиться у м. Яремче, вул. Свободи, 278 (а.с. 15-16).

Вважаючи, що вищезазначені рішення органу місцевого самоврядування, оспорюваний договір та акт прийняті та видані всупереч земельного законодавства, оскільки спірні земельні ділянки є землями транспорту, позивач звернувся з відповідним позовом.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог виходили з того, що згідно ч. 1 ст. 125 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Належних та допустимих доказів оформлення станом на момент прийняття спірних рішень, укладення оспорюваного договору та видачі відповідного акта Державним територіально-галузевим об'єднанням "Львівська залізниця" чи його відокремленими підрозділами у встановленому законодавством порядку права постійного користування чи права оренди спірної земельної ділянки позивачем не надано.

Проте, висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.

Пунктами 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" роз'яснено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України від 04.07.1996 року № 273/96-ВР "Про залізничний транспорт" землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України "Про транспорт".

Частиною 2 ст. 6 Закону України від 04.07.1996 року № 273/96-ВР "Про залізничний транспорт" встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Згідно ч. 1 ст. 11 Закону України від 10.11.1994 року № 232/94-ВР "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України від 10.11.1994 року № 232/94-ВР "Про транспорт", яка кореспондується з ст. 68 Земельного кодексу України, до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Частиною 1 ст. 84 Земельного кодексу України передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до п. "б" ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Згідно п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 22.03.2002 року) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 14.10.2014 року у справі № 911/3427/13).

Отже, земля, на якій розташовані державні залізниці, у тому числі: смуги відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту відносяться до земель залізничного транспорту та не можуть передаватись у приватну власність.

Крім того, відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 22.03.2002 року) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Пунктом 6 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 22.03.2002 року) встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення; пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-XII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

Згідно пп. г п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.2004 року "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку, суди мають виходити з того, що громадяни та юридичні особи зберігають право на земельні ділянки (пункт 7 розділу X "Перехідні положення" ЗК), одержані ними до 1 січня 2002 року у власність, у тимчасове користування або на умовах оренди в розмірах, що були раніше передбачені чинним законодавством.

З огляду на викладене передчасними є висновки судів попередніх інстанцій про відхилення як належних доказів підтвердження права набуття та користування спірними земельними ділянками Плану смуги відведення 1951 року, розробленого Київським відділенням ГУПХ "Транспроекткар'єр".

Таким чином, порушивши та неправильно застосувавши норми процесуального та матеріального права, не з'ясувавши повно і всебічно обставин та не дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків та прийняли необгрунтовані рішення, які підлягають скасуванню.

Згідно ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України" передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 1119 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки оскаржені судові акти прийняті з порушенням норм процесуального та матеріального права, як рішення місцевого господарського суду, так і постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" задовольнити.

Рішення господарського суду Івано-Франківської області від 02.12.2014 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.02.2015 року у справі № 909/1192/14 скасувати.

Справу № 909/1192/14 передати на новий розгляд до господарського суду Івано-Франківської області в іншому складі суду.

Головуючий суддя Г.П. Коробенко

Судді: Г.К. Прокопанич

В.І. Шаргало