Справа № 0907/18628/2012

Провадження № 2/344/191/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2015 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого-суддіШамотайла О.В.,

секретаряУстинської Н.С.,

з участю позивача ОСОБА_1, представників позивача ОСОБА_2 та ОСОБА_3, представників відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5, ОСОБА_6, відповідача ОСОБА_7

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Івано-Франківську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_7, третя особа без самостійних вимог Приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Кучак Наталія Василівна про визнання договорів купівлі-продажу недійсними,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся в суд із вказаним позовом до відповідачів та просив суд про визнання недійсним договору купівлі-продажу НОМЕР_2 від 07.09.2009 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, реєстраційний № об'єкту у РПВН: 8388444, домоволодіння, адреса АДРЕСА_1, визнання недійсним договору купівлі-продажуНОМЕР_4 від 07.09.2009року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_3, адреса АДРЕСА_1. В обґрунтування позову покладено те, що позивач із відповідачем ОСОБА_4 перебував в шлюбі, за час перебування в якому вона відчужила належне їм на праві спільної сумісної власності майно, а саме домоволодіння та земельну ділянку, що знаходиться по вказаній вище адресі, без його на те згоди. Надалі, 11.11.2014р. сторона позивача подала суду заяву про збільшення позовних вимог та просила визнати домоволодіння та земельної ділянки за адресою в АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4; виділити у власність ОСОБА_1 1/2 частину вказаного домоволодіння та земельної ділянки; витребувати його з чужого володіння і усунути перешкоди для користування ними ОСОБА_1 (т2, а.с. 90-95)

Рішенням суду від 04.07.2013р., яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25.09.2013 року в задоволенні позову було відмовлено.

У відповідності до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.01.2014р. було касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 4 липня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 вересня 2013 року - скасовано та справу передано до суду першої інстанції на новий розгляд.

При цьому, у своїй ухвалі колегія Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказала наступне: «Вирішуючи даний спір суди попередніх інстанцій надали оцінку легітимності укладеного між позивачем та ОСОБА_4 шлюбу у м. Лас Вегас, Сполучені Штати Америки та дійшли висновку про не набуття сторонами обов'язків подружжя після 15 квітня 2005 року.

Разом з тим, судами не надано оцінки обставинам, встановленим заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, яким шлюб укладений між сторонами 15 квітня 2005 року у м. Лас Вегас, Сполучені Штати Америки розірвано. Не перевірено факту набрання цим рішенням законної сили чи його оскарження.

Не перевірено та не встановлено факту перебування позивача та ОСОБА_4 у шлюбних стосунках, факт спільного проживання однією сім`єю, період такого проживання, та дату припинення.

Судами не перевірено посилань позивача на факт розгляду Приморським районним судом м. Одеси справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя. Не надано оцінки обставинам, встановленим судом в ході розгляду даної справи та не перевірено результат її розгляду.

Крім того, судами не перевірено доводів ОСОБА_4 щодо придбання нею спірного майна у позивача за кредитні кошти, які сплачувалися нею особисто. Не перевірено чи надавався їй кредит саме для придбання цього майна чи на інші цілі.» (т.1, а.с. 234).

В судовому засіданні сторона позивача підтримала позовні вимоги в повному обсязі, просила позов задовольнити. Надалі суду також було подано заяву про припинення дії довіреності представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 від 23.03.2015р., яку долучено до матеріалів справи, а в судовому засіданні 08.04.2015р. позивач та його представник заявляли клопотання про долучення до матеріалів справи доказів, про допит свідків, які судом було вирішено, а крім того ряд інших клопотань, зокрема повторне про визнання обов'язкової участі відповідача ОСОБА_4, а також ряд інших клопотань, які на переконання суду, були спрямовані на затягування розумного строку розгляду справи судом. При цьому у вказаному судовому засіданні представник позивача неодноразово переривала висловлювання головуючого та інших учасників в судовому засіданні, самовільно висловлювалась без надання слова головуючим, не реагувала на вимогу припинити самовільні висловлювання. Відповідно до ч. 3 ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки. Суд повинен контролювати процесуальну поведінку осіб, які беруть участь у справі, так як на них поширюється порядок цивільного судочинства, а значить обов'язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, а також нести відповідальність за зловживання правом. В прямі обов'язки осіб, що беруть участь у справі, входить дотримання процесуальної дисципліни протягом усього провадження у справі. Відповідно до п. 1 ст. 90 ЦПК України заходами процесуального примусу є встановлені цим Кодексом процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства. Відповідно до п. 1 ст. 92 ЦПК України до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій - видалення із залу судового засідання. Відповідно до п. 3 ст. 162 ЦПК України учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов'язані беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених в суді правил. Своїми діями, які зазначались вище, представник позивача проявляла неповагу до судової влади України, а також до учасників судового розгляду, а тому її було видалено із залу судового засідання. Позивач ОСОБА_1, після видалення свого представника, самовільно, без дозволу головуючого, залишив залу судового засідання,.

Представники ОСОБА_4 вимог позову не визнали, суду надали письмові заперечення в яких просили в задоволенні позову відмовити, а також подали заяву про застосування строків позовної давності.

Відповідач ОСОБА_7 позову не визнала, суду вказала,що вона являється добросовісним набувачем спірного домоволодіння та змеленої ділянки, підстав для задоволення позову немає.

Третя особа без самостійних вимог - Кучак Н.В., або її представник в судове засідання не з'являлись, хоча належним чином повідомлялись про дату, час та місце судового розгляду, натомість представили суду копії документів, що стосуються даної цивільної справи (а.с. 5-25, т.2).

Присутні в залі судового засідання сторони, після видалення представника позивача та самовільного залишення зали судового засідання позивачем не заперечували щодо продовження розгляду даної справи по суті без участі позивача та його представника.

При цьому, суд погоджується із доводами представників відповідача ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_7 щодо того, що за змістом ст. 169 ЦПК України залишення стороною залу судового засідання не є перешкодою для завершення розгляду справи по суті і зазначає таке.

Саме по собі тривале перебування даної справи в суді не пов'язане із затягуванням розумних строків розгляду справи судом. Так, суд докладав усіх можливих зусиль задля розгляду справ в розумні строки, призначаючи щоразу засідання в найбільш зручні та прийнятні для учасників процесу дати, дотримуючись вимог ЦПК України.

В той же час, в прецедентній практиці Європейського Суду з прав людини для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах вироблено у своїй практиці кілька взаємопов'язаних критеріїв, зокрема:

- складність справи;

- поведінка заявника (тобто особи, яка звернулася до Європейського Суду);

- поведінка судових та інших державних органів;

- важливість предмету розгляду для заявника.

Щодо критерію "поведінки сторін", то слід вказати, що довга тривалість розгляду справи може бути визнана розумною, якщо сама справа є складною як з фактичного, так і з правового боку.

Таким прикладом, можна навести справу "Чірікоста і Віола проти Італії", де п'ятнадцятирічний строк розгляду було визнано Судом виправданим, оскільки самі заявники сімнадцять разів зверталися з проханням про відстрочення процесу і не заперечували проти шістьох перенесень розгляду, здійснених на підставі заяви іншої сторони у справі. У справах, де відповідачем виступала Україна та де тривалість розгляду справи була визнана розумною слід вказати справи "Тімотієвич проти України", де також тривалий розгляд справи було визнано "розумним" з огляду на те, що заявник систематично не з'являвся у судові засідання і Європейський суд констатував, що заявник явно не був зацікавлений у швидкому розгляді справи, а також справа "Бєлуха проти України", де розгляд справи протягом шести років також було визнано "розумним" тому, що заявниця систематично оскаржувала рішення судів нижчої ланки у судах вищих ланок з порушенням строків оскарження.

Більш того, Європейський суд у справі "Боддерт проти Бельгії" зазначив: "стаття 6 передбачає швидкість судового розгляду, але вона закріплює також більш широкий принцип - належного відправлення правосуддя". Тобто, необґрунтовано швидкий розгляд справи також може бути визнаний Європейським судом таким, що порушує "розумний строк".

Отож, зваживши на всі обставини, а також враховуючи, що судом допитано свідків, сторонами та їх представниками надані пояснення з приводу спору, суд вважає за можливе ухвалити рішення по суті спору в даній цивільній справі на підставі наявних у ній матеріалів, що узгоджується із положеннями ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Відтак, заслухавши пояснення сторін, показання допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_7, ОСОБА_15, ОСОБА_16, дослідивши матеріали справи, письмові докази, надані суду на обґрунтування та заперечення позовних вимог, судом встановлені наступні обставини даної справи та відповідні їм правовідносини.

Позивач посилається в позові, що 15.04.2005 р. в м. Лас Вегас, штат Невада, Сполучені штати було зареєстровано шлюб між ним та відповідачем ОСОБА_4 Даний шлюб розірвано заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеса від 17.09.2009року. Вказане рішення суду набрало законної сили 03.07.2012р., його належним чином завірена копія долучена до матеріалів справи (а.с. 205-206, т.2).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України), а за ст. 124 Конституції України вказано, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно із рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.2002р. у справі за заявою №48553/99 „Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також згідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 р. у справі за заявою №28342/95 „Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Зі змісту судового рішення 17.09.2009р., яке набрало законної сили, випливає, що з 15.04.2005р. по кінець 2007р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 існували шлюбні відносини, які були припинені з кінця 2007р., і з того часу сторони не проживають однією сім'єю та з цього часу спільного домогосподарства не ведуть.

Однак, фактичне припинення шлюбних відносин ще не є тотожним поняттю фактичного припинення шлюбу, що випливає з положень ст.21, ч.3 ст.56, ст. 108 СК України, а шлюб між сторонами був припинений значно пізніше внаслідок розірвання.

Так, ч. 2 ст. 104 СК України вказує, що шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

Ч. 3 ст. 105 СК України визначає, що шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 цього Кодексу.

За ч. 2. ст. 114 СК України передбачено, що у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Оскільки рішення Приморського районного суду м. Одеса від 17.09.2009 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 набрало законної сили лише 03.07.2012р., то моментом припинення шлюбу в даному випадку, є саме 03.07.2012р.

З вказаних обставин у суду відсутні підстави для застосування строку позовної давності, як про це просив представник ОСОБА_4 у своїй заяві (т.2, а.с. 175-176), що відповідає вимогам ст. 20 СК України.

Отож, судом встановлено, що з 15.04.2005р. по 03.07.2012р. ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі.

Відповідно до ст. 36 Сімейного кодексу України, шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Одним із таких прав, що виникає після реєстрації шлюбу, є право спільної сумісної власності подружжя, до якого належить майно, набуте подружжям за час шлюбу.

За ч 1. ст. 60 СК України вказано, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

А за змістом ч 2. цієї ж статті зазначено, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 65 СК України зазначає, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

За таких обставин суд приходить до наступних висновків.

Згідно до кредитного договору №014/0321/74/02442 від 18.05.2007р. ВАТ «Ерсте Банк» надало ОСОБА_4 кредит в сумі 499500,00 дол. США із процентною ставкою 12% річних строком на 240 місяців з 18.05.2007р. по 17.05.2027р. для придбання житла на вторинному ринку (п.п.1.1-1.2,1.4,2.1 договору, т.2 а.с. 47-48). Забезпечення зобов'язання за вказаним кредитним договором було забезпечено іпотекою, а саме житловим будинком загальною площею 586,7 м.кв. та земельною ділянкою, площею 0,1000 га., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 (п.3.5 кредитного договору).

Зі змісту договору іпотеки від 18.05.2007р., укладеного між ВАТ «АКБ «Престиж» та ОСОБА_4, та посвідченого приватним нотаріусом Кучак Н.В., вбачається, що житловий будинок загальною площею 586,7 м.кв. та земельна ділянка, площею 0,1000 га., що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 належать іпотекодавцю (ОСОБА_4) на праві приватної власності на підставі Договору купівлі-продажу домоволодіння та земельної ділянки від 17.05.2007р. (п.1.2, т.2 а.с. 49).

З Договору купівлі-продажу домоволодіння та земельної ділянки від 17.05.2007р., укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Кучак Н.В., вбачається, що ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_4 домоволодіння загальною площею 586,7 м.кв та земельну ділянкою, площею 0,1000 га., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 (п.1 та п.2 договору, т.1 а.с. 49).

Зі з місту п.4 вказаного договору від 17.05.2007р. вбачається, що за домовленістю сторін продаж вказаного домоволодіння та земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 вчиняється за 139380,00 грн., а зазначені кошти покупцем оплачено продавцю в повному обсязі до моменту підписання та нотаріального посвідчення даного договору (п.4, т.1 а.с. 49).

Аналізуючі вказані договори, на виконання вимог Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, зазначених в ухвалі від 28.11.2013р., судом з'ясовано, що оскільки 17.05.2007р. ОСОБА_4 на підставі Договору купівлі-продажу домоволодіння та земельної ділянки придбала у ОСОБА_1 домоволодіння загальною площею 586,7 м.кв та земельну ділянкою, площею 0,1000 га., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, а кошти за її придбання в повному обсязі сплатила продавцю ще до моменту підписання та нотаріального посвідчення договору, і про що прямо вказано у договорі від 17.05.2007р., то у суду відсутні підстави вважати, що укладений пізніше, а саме 18.05.2007р., кредитний договір №014/0321/74/02442 між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_4 про надання останній кредиту в сумі 499500,00 дол. США був укладений саме для придбання ОСОБА_4 цього спірного майна, адже на час укладення кредитного договору з банком ОСОБА_4 вже була власником домоволодіння загальною площею 586,7 м.кв та земельної ділянки, площею 0,1000 га., що знаходиться за адресою в АДРЕСА_1 і вказане майно лише виступало предметом іпотеки задля забезпечення зобов'язань за кредитним договором.

Підсумовуючи наведене вище, враховуючи те, що вартість придбаного 17.05.2007р. ОСОБА_4 у ОСОБА_1 домоволодіння загальною площею 586,7 м.кв та земельної ділянкою, площею 0,1000 га. (за адресою в АДРЕСА_1) за домовленістю сторін складає 139380,00 грн., то суд вважає, що кредитні кошти в сумі 499500,00 дол. США, видані 18.05.2007р. ВАТ «Ерсте Банк» ОСОБА_4 і призначені для придбання житла на вторинному ринку стосуються будь-якого іншого житла, а не вказаного домоволодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, оскільки моменту укладення кредитного договору (18.05.2007р.) передувало саме придбання ОСОБА_4 спірного майна (17.05.2007р.) та повний розрахунок за нього, а жодних інших доводів, що спростовують наведене, суду не представлено.

Отож, оскільки спірне майно було набуто в 2007 році, та тоді ж за нього здійснені остаточні розрахунки, тобто в період, не лише коли сторони перебували у шлюбі (з 15.04.2005р. по 03.07.2012р.), а й підтримували шлюбні відносини (з 15.04.2005р. по кінець 2007р.) то суд, керуючись правилами ст.ст. 60, 70 Сімейного Кодексу України, приходить до переконання, що спірне майно за адресою в АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, набуте за час перебування в шлюбі, а кожен з подружжя має рівні частки у вказаному майні.

Додатково слід вказати стосовно висновків, викладених у рішенні Приморського районного суду м. Одеси в справі №2/1522/9225/11 від 30.08.2012р., яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя. Вказане рішення набрало законної сили 08.02.2013р. та стосується лише вимоги щодо поділу частки у статутному капіталі ТОВ з ІІ «Морський клуб ТЦФ», придбаної ОСОБА_4 на підставі Договору купівлі-продажу від 08.11.2004р., яке не є спільною сумісною власністю подружжя.

За ч.3. ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відтак, вимоги позову, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, в частині визнання домоволодіння та земельної ділянки за адресою в АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є підставними та підлягають до задоволення.

За ст. 41 Конституції України передбачає, що, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно до ч.1 ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 317 ЦК України передбачено, що власнику належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 155 ЖК України передбачено, що жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою).

Згідно із п.2 ст.328 ЦК, право власності вважається набутим правомірно, якщо прямо не випливає із закону або незаконність набуття право власності не встановлена судом.

Згідно до ч.1 ст. 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа нею.

Ураховуючи наведене суд вважає, що має місце порушення права власності позивача ОСОБА_1 з огляду на таке.

У відповідності зі ст. 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона ( продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні ( покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно до ст. 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку ( квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Ч.4 ст. 369 ЦК України вказано, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Зі змісту ч. 1 ст. 202 ЦК України випливає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до вимог ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Тобто, ст. 203 ЦК України встановлено вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Договір купівлі-продажу НОМЕР_2 від 07.09.2009року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, реєстраційний № об'єкту у РПВН: 8388444, домоволодіння, адреса АДРЕСА_1 та договір купівлі-продажу НОМЕР_4 від 07.09.2009року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_3, адреса АДРЕСА_1 були укладені ОСОБА_4 під час її перебування у шлюбі з ОСОБА_1, однак без згоди останнього, як того вимагає законодавство України.

Відтак, судом встановлено, що відчуження ОСОБА_4 спірного домоволодіння та земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 було проведено без згоди позивача, що відповідно до ч.4 ст. 369 ЦК України є підставою для визнання цих правочинів недійсним.

Таким чином, судом встановлено, що підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу НОМЕР_2 від 07.09.2009року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, реєстраційний № об'єкту у РПВН: 8388444, домоволодіння, адреса АДРЕСА_1 та купівлі-продажуОСОБА_4 від 07.09.2009року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_3, адреса АДРЕСА_1.

Щодо вимог відносно виділу у власність ОСОБА_1 1/2 частини вказаного домоволодіння та земельної ділянки, витребовування їх з чужого володіння і усунення перешкод у їх користуванні, то слід вказати таке.

У силу ст. ст. 60, 63 СК України та ст.368, 369 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, згідно із частиною першою статті 61 Сімейного кодексу України, може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Як вказує ст.68 цього ж кодексу розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Ця ж норма роз'яснюється і п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Згідно із п.23 цієї ж постанови Пленуму Верховного Суду України вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Згідно зі статтею 70 Сімейного кодексу України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Отож, щодо вимог позову про виділ позивачу у власність 1/2 частини домоволодіння та земельної ділянки, то слід вказати таке.

Одним із елементів права спільної сумісної власності подружжя є право кожного з них на реальний поділ майна. Причому це право не обумовлене ані розірванням шлюбу, ані окремим проживанням.

Згідно до п.22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Як зазначає Пленум Верховного Суду України в постанові №7 від 04.10.1991р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» в п. 18 «..Порушуючи справу даної категорії, суддя зобов'язаний згідно з вимогами ст.143 ЦПК ( 1502-06 ), з метою забезпечення її своєчасного і правильного розгляду, провести всі необхідні для цього підготовчі дії, зокрема, відповідно до заявлених вимог запропонувати сторонам подати або за їх клопотанням витребувати документи (дані): висновки технічної експертизи щодо можливих варіантів поділу будинку в натурі або встановлення порядку користування ним відповідно до належних співвласникам часток, а у необхідних випадках - органів державного архітектурно-будівельного контролю, пожежної і санітарної інспекції про допустимість пов'язаних з цим переобладнань».

А в п. 6 цієї ж постанови вказано, що при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що, виходячи зі змісту ст.115 ЦК, це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування жилим будинком може бути встановлено також і між учасниками спільної сумісної власності. При неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним, власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, а при відсутності такої угоди - судом по дійсній вартості будинку на час розгляду справи. Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза.

Як вказує постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30.05.1997 року № 7, що у разі коли необхідність експертного висновку обумовлена обставинами, викладеними у позовній заяві, чи поданими доказами, суддя має призначати експертизу, як правило, при підготовці справи до судового розгляду, враховуючи при цьому думку осіб, які беруть участь у справі.

При цьому, сторона позивача клопотань про необхідність призначення судової будівельно-технічної експертизи, в розумінні ст. 143 ЦПК України суду не подавала.

Відтак, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30.05.1997 року № 7, суд розглядає справу на підставі наявних доказів, при цьому вказуючи на те, що в інший спосіб встановити конкретні обставини для вирішення позовних вимог без експертного висновку неможливо.

Підсумовуючи наведене суд вважає, що відсутні достатні правові підстави для задоволення вимог позову в частині щодо виділу1/2 частини вказаного домоволодіння та земельної ділянки позивачу.

Щодо вимог позову про витребування з володіння Відповідача - 2 ОСОБА_7 1/2 частину домоволодіння та земельної ділянки за адресою в АДРЕСА_1 і усунення перешкоди для користування ними ОСОБА_1, то зважаючи на правову позицію Верховного Суду України, викладену у справах за № 6-107цс12 та № 6-164цс14, суд вважає такі вимоги передчасними, а відтак і такими, що не підлягають до задоволення.

Щодо показань свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_7, ОСОБА_15, ОСОБА_16 які з'явились на виклик суду, та явку їх забезпечила сторона, що клопотала про їх допит і які були допитані в судовому засіданні, а також нотаріально посвідчених заяв ОСОБА_17, ОСОБА_18 (свідки, про допит яких клопотала сторона, однак які перебуваючи в м. Маріуполь Донецької обл., яке включене до Переліку населених пунктів, віднесених до зони АТО Розпорядженням КМУ від 30.10.2014 №1053-р (дію якого зупинено Розпорядженням КМУ від 5 листопада 2014 р. № 1079-р ), не змогли з'явитись в судове засідання), а нотаріально посвідчені заяви яких долучені до матеріалів справи, то слід вказати, що судом не було встановлено об'єктивних, чітких та несуперечливих показань свідків, які необхідні для встановлення об'єктивної істини в справі при винесенні законного та обґрунтованого рішення. На переконання суду показання всіх допитаних свідків та аналіз представлених заяв не дають змогу встановити несуперечливий зв'язок між поясненнями сторін і спірними правовідносинами, та фактично є неспроможними підтвердити чи спростувати наявні у справі письмові докази та пояснення сторін, а тому оцінюються судом критично.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За змістом ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Згідно ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Суд роз'яснював представникам сторін вказані вище їх права та обов'язки, наслідки їх невиконання. І постановляє судове рішення на підставі тих доказів, що були надані сторонами.

Судові витрати підлягають стягненню в порядку ст. 88 ЦПК України.

Виходячи з наведеного, на підставі ст.ст. 8, 41, 124 Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 20,21,36,56,60,61,63,65,68,70,104,105,108,114 Сімейного кодексу України, ст.ст. 202, 203,215,317,321,328,330,368,369, 387,388,392,655,657 Цивільного кодексу України, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду», керуючись ст.ст. 11,27,57,58, 60,90,92,162, 169,179,209, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу НОМЕР_2 від 07.09.2009 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, реєстраційний № об'єкту у РПВН: 8388444, домоволодіння, адреса АДРЕСА_1.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу НОМЕР_4 від 07.09.2009року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_3, адреса АДРЕСА_1.

Визнати домоволодіння та земельну ділянки за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4.

В задоволенні решти вимог позову відмовити.

Стягнути в спеціальний фонд Державного бюджету України з зарахуванням на рахунок 31214206700002, отримувач коштів УДКСУ в м. Івано-Франківську Івано-Франківської області, код за ЄДРПОУ 37952250, банк отримувача ГУДКС України в Івано-Франківській області, код банку отримувача (МФО) 836014, код класифікації доходів бюджету 22030001, код ЄДРПОУ суду 02891693) з відповідачів ОСОБА_4 (код ДРФО НОМЕР_5) та ОСОБА_7 (код ДРФО НОМЕР_1) судові витрати, пов'язані з розглядом справи в розмірі 730,80 грн. витрат по оплаті судового збору пропорційно, а саме : 243,60 грн. зі ОСОБА_7 (код ДРФО НОМЕР_1) та 487,20 грн. із ОСОБА_4 (код ДРФО НОМЕР_5).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених статтею 294 ЦПК України, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

( Повний текст рішення виготовлений 10.04.2015року).

Суддя : О.В. Шамотайло