Справа № 0907/16175/2012

Провадження № 2/344/125/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2015 м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого судді Бородовського С.О.

за участі секретаря Гупан Х.М.

позивача ОСОБА_1, її представника ОСОБА_2

відповідача ОСОБА_3

відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселенні,-

ВСТАНОВИВ:

До Івано-Франківського міського суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. В позові вказано, що 25/02/1998 року ОСОБА_3 з сім`єю з 5 осіб було надано ордер на квартиру АДРЕСА_1. Відповідачів не проживають у спірній квартирі більше 6 місяців. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано рішенням Івано-Франківського міського суду від 08/11/2011 р. в квітні 2011 року відповідач залишив житлове приміщення і в спірній квартирі не проживає, його особистих речей в квартирі немає. Відповідачка ОСОБА_6 є донькою позивачки, після одруження перестала проживати в спірній квартирі. Тому позивачка просила визнати вказаних осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В судовому засіданні позивачка підтримала позов та просила задовольнити його з підстав, вказаних в позові. Також позивачка надала суду пояснення про те, що відповідач з власної волі покинув спірне житло і переїхав жити до своєї матері, йому ніхто не чинив перешкод у користуванні спірним житлом, раніше він регулярно приходив в спірну квартиру, перебував в ній протягом світлового дня, брав свої речі, але не залишався ночувати і залишав квартиру на нічний час, а відповідачка проживає за кордоном і не користується квартирою, однак в розмовах з позивачкою висловилась про небажання самостійно виселятись.

В судовому засіданні відповідач заперечив позов та просив суд відмовити в його задоволенні. Також відповідач надав суду пояснення про те, що він не заперечує обставину свого не проживання в спірній квартирі з квітня 2011 р. Свою відсутність в квартирі пояснив тим, що на вихідних поїхав провідати свою матір, а коли повернувся, то замки у вхідних дверях вже були змінені і позивачка та їх з нею доньки відмовились пропустити відповідача в житло; ключ від дверей йому відмовились надати; особисті речі відповідача йому привезла донька ОСОБА_5 в будинок матері відповідача, яка кинула йому їх під ноги і веліла забирати. В такий спосіб відбулось його виселення позивачкою та їх з нею доньками. Також відповідач надав суду пояснення про те, що відповідачка ОСОБА_6 змушена тимчасово виїхати на заробітки, але вона не залишила спірне житло і однозначно повідомляла позивачку про своє небажання виселятись і про наступні наміри використовувати його для свого проживання. Для захисту своїх житлових прав відповідач звертався до органу внутрішніх справ, однак там його права не захистили. Також відповідач надав пояснення про те, що позивачка виїжджала на заробітки і до відповідачки ОСОБА_6 і відповідно не проживала в спірній квартирі, однак вона не вважає, що це є підставою для втрати нею права на користування житлом.

ОСОБА_3 заявив до ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 зустрічний позов про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселенні в спірну квартиру. В позові вказано, що йому видано ордер на вселення в спірну квартиру, він є її основним наймачем, приблизно в червні 2011 р. він поїхав провідати свою матір, а коли повернувся, то замки у вхідних дверях вже були змінені і позивачка та їх з нею доньки відмовились пропустити відповідача в житло; ключ від дверей йому відмовились надати. Відповідач вказав, що неодноразово намагався переконати колишню дружину і доньок в припиненні перешкоджання користування квартирою, але вони не визнали його права на житло у зв`язку із своїми діями. Відповідач вважає, що у такий спосіб ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 позбавили його права на житло. Відповідач просив суд вселити його в спірну квартиру та зобов`язати ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не чинити йому будь-які перешкоди у користуванні квартирою.

В судовому засіданні ОСОБА_3 підтримав свій зустрічний позов, відмовився від свого клопотання про виклик свідків; просив суд захисти його право на житло.

В судовому засіданні позивачка заперечила зустрічний позов, оскільки не визнала, що вона змінила замок у вхідних дверях і в такий спосіб не допустила відповідача у спірну квартиру.

В судовому засіданні ОСОБА_5 підтримала позов ОСОБА_1, заперечила позов ОСОБА_3 та надала суду пояснення про те, що відповідач пішов з квартири самостійно, вона йому у поверненні в житло не перешкоджала, чи має відповідач ключ від квартири вона не знає.

В судовому засіданні ОСОБА_4 підтримала позов ОСОБА_1, заперечила позов ОСОБА_3 та надала суду пояснення про те, що пояснення відповідача про те, що йому чиняться перешкоди у поверненні в спірне житло не відповідає дійсності.

Судом встановлено наступні обставини.

25/02/1998 року відповідачу ОСОБА_3 видано ордер №003887 на квартиру АДРЕСА_1 із сім`єю 5 осіб.

Відповідно до довідки про склад сім`ї в квартирі АДРЕСА_1 і проживають позивачка і відповідач, а також їх доньки, які є учасниками цього спору.

08/11/2011 р. рішенням Івано-Франківського міського суду розірвано шлюб позивачки та відповідача.

Договір про постачання газу споживачу та членам його сім`ї укладено з позивачкою. Договір про реструктуризацію заборгованості з водопостачання укладено з позивачкою. Відповідно до наданих позивачкою копій платіжних документів за комунальні послуги сплачено від її імені.

Свідки позивачки ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 надали суду показання про те, що з періоду весни 2011 року відповідач не проживав в спірній квартирі.

Однак вказана обставина не заперечувалась і відповідачем.

Відповідно до п. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Клопотання позивачки та її представника про долучення до матеріалів справи письмових пояснень осіб, які були допитані в якості свідків, підготовлених ними поза межами судового засідання, без урахування присяги, без належного повідомлення про кримінальну відповідальність, відхилено судом з підстав, передбачених в ст. 159 ЦПК України, в якій імперативно передбачено принцип безпосередності дослідження судом доказів та ст. 180 ЦПК України, яка передбачає, що в судовому засіданні свідок особисто надає суду усні пояснення з можливістю для сторін задавати йому запитання та можливістю для них здійснення його перехресного допиту. Так само в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 4 "Про судове рішення у цивільній справі" вказано, що враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Отже вказані клопотання були спрямовані на порушення порядку допиту свідка, прав сторін щодо допиту свідка, а тому були зловживанням позивачем процесуальними правами.

Відповідно до висновку №871 від 20/07/2012 р. відповідач звернувся в Пасічнянський МВМ із заявою про зміну позивачкою та їх з нею доньками замків у вхідних дверях в квартиру АДРЕСА_1; позивачка виїхала за кордон, а його доньки не допускають його в спірну квартиру; опитані ОСОБА_11 та ОСОБА_4 заперечили недопуск відповідача в спірну квартиру, однак доказів допуску його в спірне житло не встановлено.

Відповідно до довідки про склад сім`ї від 21/03/2013 р. в спірній квартирі прописані і проживають позивач з відповідачкою та їх доньки, які є учасниками цього спору.

Відповідно до ч.3 ст.47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із ч.3 ст.9 ЖК України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідн до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла.

Відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до п. 43 рішення Європейського суду з прав людини в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) від 2 грудня 2010 року вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі "Власов проти Росії" (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 125). Функція роз'яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (наприклад, рішення у справі "Озтюрк проти Туреччини" (Ozturk v. Turkey) [ВП], заява № 22479/93, п. 55, ECHR 1999-VI). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Слівенко проти Латвії" (Slivenko v. Latvia) [ВП], заява № 48321/99, п. 105, ECHR 2003-Х; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції (див. рішення у справі "Слівенко проти Латвії", зазначене вище). Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (mutatis mutandis, рішення у справі "Лупса проти Румунії" (Lupsa v. Romania), заява № 10337/04, пункти 41-42, ECHR 2006-VII; та рішення від 24 квітня 2008 р. у справі "С.G. та інші проти Болгарії" (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, пункти 42,46 та 49-50).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, п.41 50, Справа "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) 2 грудня 2010 року).

Отже, негативним зобов`язанням держави в спірних відносинах відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є непорушення житлових прав відповідача.

Відповідно до "Висновків Верховного Суду України, викладених у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України, за перше півріччя 2013 року" від 01.07.2013 р., які відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов`язковими до врахування в цьому спорі, виходячи з аналізу змісту ст.ст. 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 Цивільного кодексу України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає. Відповідно до зазначених правових норм постійність проживання не обмежено будь-яким часом; особа може мати декілька місць проживання.

Відповідно до п. 40 рішення ЄСПЛ в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) 2 грудня 2010 року) згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Відповідно до ст. 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до п. 4 ст. 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

В свою чергу відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Отже право користування відповідача спірним житлом підлягає захистові відповідно до змісту вказаної конвенції.

Неприпустимість порушення права особи на житло була констатована Європейським судом з прав людини від 16 травня 2013 року в справі "Максименко та Герасименко проти України" за заявою № 49317/07.

Необхідно особливо відзначити, що у рішенні Європейського суду з прав людини від 30 листопада 2004 року у справі "Case of Oneryildis v. Turkey" (за заявою No 48939/99 та розглянута Великою палатою) Європейський суд визнав, що поняття "майно" охоплює не лише річ, яка реально існує (матеріальна складова), але також стосується засобів праводомагання (юридична складова), включаючи право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що вона має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення речового права. Отже, перед судом не доведено правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право на спірне житло за позов іншого наймача ОСОБА_1

Визнання відповідачів такими, що втратили право на спірне житло означало б позбавлення їх права на житло. Так, відповідно до п. 2 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Як вказав відповідач його інтерес та інтерес його доньки відповідачки полягає в тому, щоб не залишитись взагалі без житла і без права на нього. Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини вказаний інтерес є елементом права на приватне життя і держава не може втручатись у зазначену сферу в спосіб визнання відповідачів такими, що втратили право на житло, без надання їм іншого благоустроєного житла.

В рішенні Європейського суду з прав людини від 18.11.04 р. в справі Прокопович проти Росії, № 58255/00, встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його статусу, є достатньою підставою для того щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне позбавлення житла за позовом про визнання такими, що втратили на нього право є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

В п. 44 рішення Європейського суду з прав людини в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) 2 грудня 2010 року) вказано, що крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Отже, позбавлення відповідача його права на спірне житло є незаконним та неприпустимим.

Необхідно особливо відзначити, що відповідно до п. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Однак саме на припущенні того, що відповідачка ОСОБА_6 виїхала із спірної квартири засновано позов ОСОБА_1 Суду не надано жодного доказу про те, що за відповідачкою не зберігається житло у разі тимчасового залишення місця проживання, відповідно до ст. 71 ЖК України. При цьому позов ОСОБА_1 заснований на припущенні того, що відповідач самостійно відмовився від спірного житла. Однак в судовому засіданні відповідач категорично заперечив зазначене припущення позивачки та надав пояснення про те, що під час його відвідування матері саме позивачка та їх доньки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 порушили його право на житло у спосіб зміни замків вхідних дверей і не допустили його повернення в житло. В наступному він вжив дії щодо вирішення спору шляхом звернення до правоохоронного органу. Після того як це не призвело до очікуваного результату звернувся до суду із позовом про захист свого права на житло.

Однак, відповідно до п. 1 ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд не є інструментом сторін для зловживання правами і не сприяє цьому. Вказані зловживання позивачем правом на звернення до суду з проханням позбавити права на житло особу, яку позивачка раніше незаконно позбавила можливості володіти та користуватись житлом, не можуть бути толеровані судом.

В п. 2 ст. 13 ЦК України зазначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (п. 3 ст. 13 ЦК України).

В п. 6 ст.13 ЦК України зазначено, що у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до п. 3 ст. 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

У зв`язку із встановленням порушення позивачкою прав відповідачів суд дійшов висновку про те, що позов ОСОБА_1 є формою зловживання правом на звернення до суду, а тому він не підлягає до задоволення. Разом з цим в судовому засіданні встановлено, що саме позивачка порушила права відповідача на житло, а тому вказані права підлягають захисту і поновленню у спосіб примусового вселення відповідача та зобов`язання осіб, на яких відповідач вказав, що вони раніше вже порушили його права, не чинити перешкоди в користуванні відповідачем спірним житлом.

Будь-яких клопотань і заяв про компенсацію судових витрат сторони до суду не заявили і суду не подали, отже з підстав ст. 11 ЦПК України розгляду не підлягають.

Інші докази, пояснення, заяви і арґументи сторін не спростовують висновків суду, зазначених в цьому позові.

Відповідно до зазначеного суд -

УХВАЛИВ:

в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відмовити;

зустрічний позов задовольнити;

вселити ОСОБА_3 в квартиру АДРЕСА_1;

зобов`язати ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 не чинити перешкоди ОСОБА_3 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом надання ключів від вхідних дверей.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Івано-Франківської області протягом 10 днів з моменту його проголошення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Головуючий суддя С.О. Бородовський