ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" лютого 2015 р.Справа № 916/3137/14

Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Сидоренка М.В.

суддів Аленіна О.Ю., Жекова В.І.

при секретарі судового засідання Галузінському Н.О.

за участю представників сторін:

від прокуратури - Свентицький І.С.

від Міністерства оборони України - Дідух С.П.

від приватного підприємства "Лідер-Т" - не з'явився

від Військової академії - Шевчук А.В.

від Кабінету Міністрів України - Нероденко М.М.

від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради - Тарановський Д.С.

від приватного підприємства НВКТФ "Лідер-Люкс" - Капеліст М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та приватного підприємства НВКТФ "Лідер-Люкс"

на рішення господарського суду Одеської області від 15.10.2014 р.

у справі № 916/3137/14

за позовом Першого заступника прокурора Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до відповідача приватного підприємства "Лідер-Т"

за участю третіх осіб, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Військової академії (м. Одеса), Кабінету Міністрів України

про визнання права власності та витребування майна,

В С Т А Н О В И В :

Рішенням господарського суду Одеської області від 15.10.2014 р. (суддя Никифорчук М.І.) позов першого заступника прокурора Південного регіону з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері (далі також - Прокуратура) задоволено повністю: визнано за державою Україна, в особі Міністерства оборони України (далі також - Позивач, Міноборони), право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю № 105 військового містечка № 17, зареєстровану за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 8/8; витребувано від приватного підприємства „Лідер-Т" (далі також - Відповідач, ПП „Лідер-Т") нежитлову будівлю № 105 військового містечка № 17, зареєстровану за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 8/8; зобов'язано Відповідача передати Позивачу вказану вище будівлю, вартістю 15 528,21 грн.; стягнуто з ПП „Лідер-Т" до державного бюджету України через Білгород-Дністровську об'єднану державну податкову інспекцію ГУ Міндоходів в Одеській області 3 045 грн. судового збору.

Вказане рішення прийнято на підставі висновків місцевого господарського суду про обґрунтованість та доведеність позовних вимог.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі також - Департамент, Скаржник-1) та приватне підприємство НВКТФ "Лідер-Люкс" (далі також - ПП НВКТФ "Лідер-Люкс", Скаржник-2) звернулись із апеляційними скаргами, в яких просять оскаржуване рішення скасувати, прийняти нове, відмовивши у задоволення позову. Свої вимоги Скаржники обґрунтовують тим, що вказаним рішенням суд вирішив питання про їх права та обов'язки, не залучивши їх до участі у справі, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з'ясуванні всіх обставин справи. Так, зокрема, Скаржники вказують, що нежитлове приміщення за адресами: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 8/8 та м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 8/1-А є одним і тим же об'єктом нерухомості, що на даний час перебуває у фактичному володінні ПП НВКТФ "Лідер-Люкс".

Військова прокуратура Південного регіону України надала суду апеляційної інстанції заперечення на апеляційну скаргу Департаменту, в якому просить оскаржуване рішення залишити без змін, а вказану апеляційну скаргу - без задоволення.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 04.02.2015 р. залучено до участі у справі в якості ІІІ особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Кабінет Міністрів України.

У судових засіданнях представники Прокуратури, Позивача, Військової академії та Кабінету Міністрів України просили апеляційне провадження за скаргою Департаменту припинити, у задоволенні апеляційної скарги Скаржника-2 - відмовити, залишивши оскаржуване рішення без змін. Представники Скаржників просили апеляційні скарги задовольнити, скасувати оскаржуване рішення, відмовивши у задоволенні позову. Відповідач у судові засідання 04.02.2015 р., 18.02.2015 р. та 25.02.2015 р. не з'являвся. Згідно абзаців 1, 3 пункту 3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 „Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду. Ухвали суду апеляційної інстанції в даній справі направлялись на адресу ПП „Лідер-Т", зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, однак повертались до суду підприємством зв'язку з посиланням на закінчення строку зберігання поштового відправлення та відсутність (вибуття) адресата. Отже, враховуючи вищенаведене положення зазначеної постанови пленуму Вищого господарського суду України, Відповідач вважається належним чином повідомленим про час і місце розгляду судом справи.

Заслухавши пояснення представників сторін, ознайомившись з доводами апеляційних скарг, дослідивши обставини та матеріали справи, в тому числі наявні у них докази, відповідність викладених в оскаржуваному судовому рішенні висновків цим обставинам і доказам, а також перевіривши додержання та правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального і матеріального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційне провадження за скаргою Департаменту комунальної власності Одеської міської ради слід припинити, про що судом апеляційної інстанції винесено відповідну ухвалу, а апеляційна скарга ПП НВКТФ "Лідер-Люкс" підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до приписів ст. 101 ГПК України, апеляційна інстанція не зв'язана доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі, а, згідно положень ст. ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна належними і допустимим доказами довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог чи заперечень.

Скаржник-2 в обґрунтування своєї апеляційної скарги посилається на те, що 05.09.2013 р. територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради (Продавець) уклала з приватним підприємством НВКТФ "ЛІДЕР-ЛЮКС" (Покупець) договір купівлі-продажу, який було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калгановою М.В. за реєстраційним № 667, згідно якого Покупець придбав нежитлову будівлю, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 8/1-А, загальною площею 55,1 кв. м.

В той же день приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калгановою М.В. внесено в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за Приватним підприємством НВКТФ "ЛІДЕР-ЛЮКС" права власності на вказану будівлю та видано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 8985932.

В п. 1.1. договору купівлі-продажу від 05.09.2013 р. визначено, що майно належить Продавцю на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності на будівлю (бланк серії САЕ № 975670), індексний номер: 8249237, виданим 21.08.2013 р. Приваловою Є.Є., державним реєстратором реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області. Право власності на вказаний об'єкт зареєстровано 20.08.2013 р. в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 137799851101, номер запису про право власності: 2188400, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень № 8249467 від 21.08.2013 р., виданим Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області.

Згідно листа КП „Бюро технічної інвентаризації" Одеської міськради від 18.03.2014 р. № 1600-06/257/2 нежилі приміщення під № 8/8 та під № 8/1-А по Фонтанській дорозі в м. Одесі одним і тим же об'єктом нерухомості.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Аналогічні положення містяться і в ст. ст. 3, 317, 321 ЦК України.

Згідно з ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 182 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (ч. 2 ст. 331 ЦК України).

У відповідності до ст. ст. 2, 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Отже, враховуючи вищенаведене, місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вирішив питання про права Скаржника-2, оскільки ПП НВКТФ "ЛІДЕР-ЛЮКС" є власником спірного об'єкту нерухомості, який знаходиться у фактичному володінні названого підприємства, а отже, останнє мало право на апеляційне оскарження вказаного вище рішення, тому судова колегія переглядає це судове рішення в апеляційному порядку.

Так, як вбачається з матеріалів справи, рішенням звуженого виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих № 27 від 29.05.1951 р. „О восстановлении прав землепользования, а также прав на строения, отведенные в довоенный и послевоенный периоды для нужд Одесского Военного Округа" підтверджено належність власних будівель Одеському військовому округу (ОдВО), що зазначені у додатку № 1, який містить перелік власних будівель вищеназваного округу, зокрема, будівлі містечка № 17 (В.Ф. Дорога 4 ст.), серед яких будівля під № 105 (саме ця будівля є предметом даного спору) - не значиться. Також зазначеним рішенням відновлено права користування Одеського військового округу на земельні ділянки, відведені для потреб ОдВО в довоєнний період.

Між тим, вже на генеральному плані військового містечка № 17, який складений невідомою особою 01.01.2012 р. саме на підставі вказаного вище рішення звуженого виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих № 27 від 29.05.1951 р., спірна будівля позначена під № 105 із зазначенням її (будівлі) як сховища. При цьому, в індивідуальній картці обліку будівлі зазначений об'єкт обліковується за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 10. Крім того, в Індивідуальній картці обліку будівлі підставою для використання Одеським інститутом сухопутних військ вказаної будівлі наведено наказ начальника гарнізону № 013 від 16.06.1992 р., а підставою використання будівлі Військовим інститутом Одеського Національного політехнічного університету вказано Акт закріплення б/н від 28.09.2007 р.

За Актом прийому-передачі будівель, споруд та території військового містечка № 17, затвердженого начальником Одеського гарнізону 28.09.2007 р., ряд будівель, у тому числі й спірна будівля № 105, передана квартирно-експлуатаційним відділом міста Одеси Військовому інституту Одеського національного політехнічного університету на підставі розпорядження ПТКЕУ № 303/22/1/47 від 20.01.2006 р.

Наказом Міністерства оборони України від 13.05.2013 р. № 312 вилучено з балансу квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси фонди військових містечок № 16, № 17 та передано їх на баланс Військової академії. В додатку до цього наказу також наведено, зокрема, вже будівлю складу № 105.

За Актом приймання (передачі) будинків, споруд та території військового містечка № 17, затвердженого заступником Міністра оборони України 20.08.2013 р., ряд будівель, у тому числі будівля № 105, передані квартирно-експлуатаційним відділом міста Одеси Військовій академії на підставі наказу Міністра оборони України від 12.05.2013 р. № 312.

Розглядаючи позовні вимоги, судова колегія приймає до уваги, що статтею 16 Цивільного кодексу України передбачене право особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права та відновлення становища, яке існувало до порушення.

Згідно ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтями 317, 321 названого Кодексу встановлено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Позовні вимоги про визнання права власності заявлені з посиланням на приписи ст. 392 ЦК України.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Аналізуючи вказану норму ЦК України, судова колегія приходить до висновку, що право на пред'явлення позову про визнання права власності на підставі ст. 392 Цивільного кодексу України належить виключно власнику, тобто такий позов може бути заявлений власником індивідуально-визначеної речі до особи, яка оспорює право власності на майно. Особою, яка оспорює право власності на майно, є особа, яка заявляє про свої права на річ.

Ані Прокуратурою, ані Позивачем у справі не надано жодних доказів оспорення або невизнання наявного, на їх думку, у Міноборони права власності на спірний об'єкт нерухомості з боку Відповідача. Суд першої інстанції, розглядаючи даній спір та приймаючи оскаржуване рішення, вказаній обставині ніякої уваги не надав.

Підставою позову про визнання права власності на підставі вищезазначеної статті ЦК України є обставини, що підтверджують наявність у позивача права власності чи іншого права на майно. Це може випливати з поданих ним правовстановлюючих документів, показань свідків, а також будь-яких інших доказів, що підтверджують належність позивачу спірного майна.

В якості доказів, що підтверджують належність Позивачу спірного майна Прокуратура зазначила, зокрема, назване вище рішенням звуженого виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих № 27 від 29.05.1951 р., додатком до якого, однак, ніяким чином не підтверджується належність Одеському військовому округу (ОдВО) права власності на спірну будівлю під № 105, яка, про що зазначено вище, взагалі у вказаному додатку відсутня.

Також, Прокуратура послалась, як на відповідні докази, зокрема на план будівлі сховища № 105 за генеральним планом військового містечка № 17 та сам генеральний план цього військового містечка; індивідуальну картку вказаної будівлі; акт прийому-передачі будівель, споруд та території військового містечка № 17 від 28.09.2007 р.; акт прийому-передачі основних засобів - будівлі № 105, від 04.10.2013 р.; довідку № 24303924 від 16.07.2014 р. державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, згідно якої власником спірного об'єкта є Відповідач.

Досліджуючи вказані докази на предмет їх належності, відповідно до приписів ст. 34 ГПК України, щодо можливості ними підтвердження права власності на нерухоме майно, яким являється спірне приміщення, судова колегія приходить до наступного.

Відповідно до вимог п. 4.Р.ІІ „Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР", затвердженої 31 січня 1966 р. заступником Міністра комунального господарства Української РСР В. Романовим, погодженої 15 січня 1966 р. заступником Голови Верховного суду Української РСР Р. Сіденко, яка діяла на час підписання вищенаведеного наказу № 013 від 16.06.1992 р, реєстрації підлягали всі будинки і домоволодіння в межах міст і селиш міського типу УРСР, що належать місцевим Радам депутатів трудящих, державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, а також ті будинки і домоволодіння, які належать громадянам на праві особистої власності; будинки, що підлягають реєстрації, повинні бути закінчені будівництвом і прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконкомом місцевої Ради депутатів трудящих. Відповідно до п. 13. Розділу ІІІ вказаної Інструкції після винесення виконкомом рішення про оформлення права власності на будинок або домоволодіння, органи комунального господарства, а де їх немає - виконком місцевої Ради депутатів трудящих видавали власникові свідоцтво про право особистої власності на будинок за встановленою формою.

Приписами п. 6.1. Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 р. № 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 р. за № 157/6445 (далі - Тимчасове положення), в його редакції, яка діяла станом на 2007 р., зокрема, передбачалось, що оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності органами місцевого самоврядування фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти нерухомого майна при виконанні відповідної умови - наявності необхідної для цього документації, а саме - акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.

Згідно до п. 1.6. Тимчасового положення реєстрації підлягають права власності тільки на об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об'єкти.

Однак, ані Прокуратурою, ані Позивачем не надано судам першої або апеляційної інстанції, всупереч ст. 33 ГПК України, будь-яких доказів введення в експлуатацію спірного нерухомого майна, а також жодних правовстановлюючих документів, які б засвідчували виникнення у нього права власності на спірний об'єкт нерухомості.

Крім того апеляційна інстанція звертає увагу на таке:

- у вказаному Акті № 17 (затвердженому 20.08.2013 р.) вищезгаданий наказ Міністерства оборони України від 13.05.2013 р. № 312 зазначено за іншою датою - 12.05.2013 р., що відрізняється від дати, вказаної в самому наказі Міністерства оборони України;

- будівля № 105 в Індивідуальній картці обліку будівлі визначена як "сховище", а в наказі Міністерства оборони України від 13.05.2013 р. № 312, в Акті технічного стану будинку в/м № 17, в Плані будівлі та в Акті прийняття-передачі основних засобів (типова форма № ОЗ-1) - як "склад";

- матеріали справи не містять жодних даних щодо зміни адреси будівлі № 105, яка згідно індивідуальній картці обліку будівлі, обліковується саме за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 10, а не за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 8/8.

Таким чином, судова колегія зазначає про безпідставність обґрунтування позовних вимог посиланням на приписи ст. 392 ЦК України, оскільки право власності Скаржника на вказане спірне нерухоме майно ніколи раніше не було визнаним.

Також в позові Прокуратура послалась на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19.03.2014 р. у справі № 521/12120/13ц, яким позов Одеського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері задоволено: витребувано з чужого незаконного володіння Музичук Л.В. нежитлове приміщення, загальною площею 56,1 м2, основною площею 37,4 м2, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 8/8., та яким встановлено, зокрема, наступні факти:

- спірне майно знаходилося на картковому та балансовому обліку КЕВ м. Одеси та було передано до Військової академії (м. Одеса);

- Міністерство оборони України є власником зазначеного майна;

- Міністерство оборони України не подавало пропозицій щодо відчуження вказаного майна;

- Міністерство оборони України має право на витребування зазначеного майна з чужого володіння. На думку Прокуратури, вказані обставини мають преюдиційне значення при вирішенні даного спору.

Аналізуючи вказані посилання судова колегія приходить до такого.

Відповідно до ст. 35 ч. 2 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Судова колегія зазначає, що, по-перше, преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом; по-друге, як свідчать матеріали справи, зазначене рішення від 19.03.2014 р. оскаржене, зокрема ПП НВКТФ "Лідер-Люкс", та скаргу названого підприємства прийнято до провадження ухвалою апеляційного суду Одеської області від 15.09.2014 р.

Отже, судова колегія вважає наведені вище посилання Прокуратури такими, що не можуть бути прийняті до уваги при вирішенні цієї справи.

Відповідно до ст.121 Конституції України однією з функцій, покладених на органи прокуратури України, є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Стосовно звернення Прокуратури з даним позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ст. 5 Закону України „Про прокуратуру" прокурор може звернутись до суду з метою захисту прав, свобод та законних інтересів громадян або держави.

Готуючи позов, прокурор самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Звернувшись до суду з даним позовом, Прокуратура обґрунтувала його, зокрема тим, що Міністерство оборони України не подавало пропозицій, подань щодо відчуження, передачі нерухомого військового майна за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 8/8, а Кабінет Міністрів України будь-яких рішень (розпоряджень) з цього приводу не приймав.

У відповідності до вимог частини другої статті 141 Господарського кодексу України - управління об'єктами, які належать державі, покладено на Кабінет Міністрів України і за його уповноваженням на центральні і місцеві органи виконавчої влади.

Згідно приписів статті 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" під управлінням об'єктами державної власності розуміється здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Приписами статті 4 цього Закону визначено, що суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління), органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами, державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі - господарські структури), юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (далі - уповноважені особи).

Вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено законом, а військова зброя та боєприпаси до неї також Державній спеціальній службі транспорту. Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону саме управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування (ст. 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України").

Статтею 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" передбачено, що військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті); з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна; військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням; облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч. 2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України" рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Таким чином, як випливає з приписів вищенаведених правових норм, військове майно - це є державне майно, що закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління, а повноваження щодо вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" належить саме до компетенції Кабінету Міністрів України.

Однак, Прокуратура при визначенні державного органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, не врахувала вищенаведені приписи чинного законодавства, чим позбавила Кабінет Міністрів України можливості приймати участь при вирішенні питань, що стосуються його повноважень.

В обґрунтування позовної вимоги про витребування від Відповідача спірної нежитлової будівлі Прокуратура послалась на приписи статей 387, 388 ЦК України, які передбачають право власника на витребування майна відповідно із чужого незаконного володіння та від добросовісного набувача.

Судова колегія зазначає, що наведені норми передбачають право витребувати майно, яке (право) належить саме власникові. Як вище зазначалось, матеріали справи свідчать про те, що Міноборони не є та ніколи не було власником спірної будівлі, а отже, не має права на витребування цього майна від будь-якої іншої особи.

При цьому, судова колегія також зазначає, що Прокуратура взагалі не визначилась з правовою природою своїх вимог, оскільки ст. 387 ЦК України надає право на витребування власником свого майна від особи, яка заволоділа цим майном без відповідної правової підстави, а за приписами ст. 388 ЦК України законодавець передбачив право власника на витребування майна від добросовісного набувача. Відтак, одночасне посилання Прокуратурою на вказані норми лише підтверджує наведений вище висновок. Крім того, колегія суддів вказує, що законодавчою побудовою наведених правових норм відповідачем повинна бути лише особа, яка безпосередньо користується майном, що витребується.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, судова колегія дійшла висновку про те, що, оскільки ані Прокуратурою, ані Позивачем не надано належних правовстановлюючих документів на спірне майно, доказів державної реєстрації права власності держави на даний об'єкт, тобто не наведено належних та допустимих доказів приналежності спірного нерухомого майна до державної власності, а наявні у справі докази не підтверджують факт виникнення права державної власності на це майно та містять в собі суперечливі данні, які спростовують позицію Прокуратури та Позивача, то позовні вимоги Першого заступника прокурора Південного регіону з нагляду за додержання законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до приватного підприємства "Лідер-Т" про визнання права власності за державою Україна, в особі Міністерства оборони України, на нерухоме майно - нежитлову будівлю № 105 військового містечка № 17, зареєстровану за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 8/8, витребування від Відповідача цієї будівлі та зобов'язання останнього передати Позивачу вказану вище будівлю - не підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст. 99, 101-105 ГПК України, судова колегія, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу приватного підприємства НВКТФ "Лідер-Люкс" задовольнити.

Рішення господарського суду Одеської області від 15.10.2014 р. у даній справі скасувати.

В задоволенні позову першого заступника прокурора Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України відмовити.

Постанова підписана 27.02.2015 р.

Головуючий суддя М.В. Сидоренко

Суддя О.Ю. Аленін

Суддя В.І. Жеков