Справа №1407/1259/2012 09.02.2015 09.02.2015 09.02.2015

Провадження № 22ц/784/313/15 Головуючий 1 інстанції Вострікова Л.В.

Категорія 32 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

У Х В А Л А

іменем України

09 лютого 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

Головуючого Лисенка П.П. ,

суддів: Галущенка О.І. та Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Орельською Н.М.,

з участю:

позивачів - ОСОБА_2,ОСОБА_3,

представника позивача - ОСОБА_4,

представників відповідача - ОСОБА_5та ОСОБА_6,

прокурора - Кадєєвої А.В.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Комунальної установи «Вознесенська центральна районна лікарня» рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 24 грудня 2014 року, ухваленого у цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 до Комунальної установи «Вознесенська центральна районна лікарня» про стягнення відшкодування моральної шкоди, -

у с т а н о в и л а :

19 березня 2012 року ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 пред'явили до Комунальної установи «Вознесенська центральна районна лікарня» (далі КУ «Вознесенська ЦРЛ») позов, який обґрунтовували наступним.

01 cерпня 2008 року ОСОБА_9, який є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_7, чоловіком ОСОБА_3 та батько неповнолітнього на той час ОСОБА_8 звернувся до лікаря амбулаторії ЗПСМ Вознесенської ЦРЛ із скаргами на болі в епігастральній області. За результатами проведеної гастроскопії був поставлений діагноз - гастрит і призначено відповідне лікування.

Оскільки одужання так і не приходило, то у 2008-2010 роках він знову і знову звертався до лікарів КУ «Вознесенська ЦРЛ», де кожний раз йому ставили, як правило, інший діагноз та призначали нове лікування.

Проте стан його здоров'я не тільки не покращувався, а навпаки - погіршувався, у зв'язку з чим, ОСОБА_9 звернувся за медичною допомогою до лікаря - нейрохірурга в м. Миколаєві де 23 травня 2010 року і був оглянутий.

За результатами огляду було призначена консультація у онколога.

Після УЗД черевної порожнини зроблено висновок - асцит, множині метастази у печінку, спленомегалія, збільшені пара аортальні лімфовузли у воротах селезінки.

З 06 липня 2010 року по 15 липня 2010 року він був обстежений в умовах Національного інституту раку. Діагноз: Cr в/3 тіла шлунку, ст. IV, група IV. Асцит, а вже ІНФОРМАЦІЯ_1 року він помер.

Причиною смерті названо - ракова інтоксіназія.

Як на думку позивачів, такого наслідку можна було б уникнути, якби працівники названого лікувального закладу вчасно і кваліфіковано надали ОСОБА_9 медичну допомогу. Проте лікування було проведено неякісно, без призначення необхідних обстежень та лікувальних процедур, що не дало лікарям вчасно виявити тяжку хворобу й призначити належне лікування.

Наслідком таких їх непрофесійних дій стала смерть ОСОБА_9

Крім того, від непрофесійних дій лікарів морально страждали й вони, оскільки вірили їм беззастережно і докладали багато зусиль для виконання усіх їх призначень та приписів, відшукуючи досить значних коштів для лікування.

Посилаючись на викладене, вони просили стягнути з відповідача на їх користь по 100 000 гривень кожному на відшкодування їх моральних страждань.

Представники відповідача позов не визнали, вважають, що смерть ОСОБА_9 наступила через труднощі виявлення захворювання, що в нього було, та, швидкоплинністю розвитку хвороби.

Рішенням Вознесенського районного суду Миколаївської області від 24 грудня 2014 року позов задоволено у повному обсязі.

КУ «Вознесенська ЦРЛ» подала на це рішення апеляційну скаргу, в якій просила його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову.

В обґрунтування апеляційної скарги посилалася на невідповідність рішення дійсним обставинам справи і порушенням норм матеріального та процесуального права.

Апеляційну скаргу слід відхилити, оскаржене рішення суду 1 інстанції залишити без змін, оскільки суд постановив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.

Вирішуючи спір таким чином, як викладено у оскарженому рішенні, районний суд виходив з того, що діями працівників лікарні, які не забезпечили необхідну медичну допомогу близькій людині позивачів, тим завдано моральну шкоду, яку повинна відшкодувати медична установа, в якій ті працюють.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними.

Відповідно до статей 1,3 ЦК України, 1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

В силу статей 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 - 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач, - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 307 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 308-311 ЦПК України, і повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення районного суду ухвалено у повній відповідності з виписаним, а тому є законним та обгрунтованим.

Так, відповідно до ст.ст. 3, 49, 55 Конституції України Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Кожен має право на охорону здоров'я та медичну допомогу.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Права і свободи людини і громадянина, у тому числі і право медичну допомогу, захищаються судом.

В розвиток виписаного, Основи законодавства України про охорону здоров'я встановлюють та передбачають наступне.

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Під охороною здоров'я слід розуміти - систему заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя, які здійснюють заклади охорони здоров'я.

До названих підприємств відносяться - підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників;

Сама ж медико-санітарна допомога - складається з комплексу спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів.

Здійснюючи свою діяльність заклади охорони здоров'я повинні не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, орієнтуючись при цьому на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднувати вітчизняні традиції і досягнення із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, в тому числі і на:

- кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

- достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

- відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

- оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я.

Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:

- створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

- подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

- встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров'я.

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист.

У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров'я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

Громадянам України надається лікувально-профілактична допомога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, які мають відповідний дозвіл (ліцензію).

Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров'я чи його підрозділу. Обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення, і не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Медична допомога передбачає три види допомоги:

-первинна лікувально-профілактична допомога;

-спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога;

-високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога.

Необхідність їх застосування визначають медичні установи, які таку допомогу надають.

Держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги.

Первинна лікувально-профілактична допомога подається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.

Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються.

При наданні медичної допомоги ОСОБА_9, КУ «Вознесенська ЦРЛ» проігнорувала виписані положення, лікарі названого медичного закладу практично протягом 2,5 років не спромоглися провести ретельне обстеження хворого і встановити діагноз його захворювання, не звернулися за спеціальною та високо спеціальною лікувально-профілактичною допомогою, в результаті хвороба прогресувала і, як наслідок, настала смерть того.

І це при тому, що стан лікування ОСОБА_9 не змінювався на краще, а навпаки погіршувався, і в кінці кінців він взагалі зліг.

Все це проходило на очах позивачів, які є його найближчими людьми - батьками, дружиною та дитиною, які в свою чергу покладали надію на ОСОБА_9, як на особу, що буде надавати їм утримання, як син, чоловік та батько. Натомість, вони самі вимушені були утримувати його, нести значні витрати на лікування, фактично відмовилися від звичного життєвого укладу, тривалий час і, як виявилося, безрезультатно докладали зусиль для лікування.

Все це викликало у них сильні душевні страждання, завдавало моральної шкоди, яку і повинен, в силу ст.ст. 1167, 1172 ЦК України, відшкодувати лікувальний заклад, де працюють лікарі, що надавали медичну допомогу ОСОБА_9

Факт проходження указаної особи лікування в КУ «Вознесенська ЦРЛ» та непрофесійного підходу лікарів названої установи до надання йому медичної допомоги підтверджується медичними документами, що є у справі (т. 1 а.с. - 8-41, 165-197); протоколом засідання та висновком клініко-експертної комісії (т.1 а.с. - 43-44, 45-46); висновком Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи № 393-КЕ/2012/пп (т. 1 а.с. - 161 - 164, 198 - 201), (т. 2 а.с.4 - 10) ОСОБА_9

Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і районний суд, то підстав для задоволення апеляційної скарги у названій частині немає.

Вірно, відповідно до п. 9 N постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», визначив суд 1 інстанції і розмір відшкодування моральної шкоди. Взявши до уваги характер та обсяг душевних страждань позивачів, їх тривалість, близькість хворої особи до них за спорідненістю, тяжкість вимушених змін у їх життєвих і виробничих стосунках, обсяг зусиль, необхідних їм для відновлення попереднього стану стосунків міськрайонний суд вважав, що бажаний позивачами розмір відшкодування є достатнім для відновлення їх душевного стану.

Колегія з цим повністю погоджується і вважає, що підстав для його зменшення немає.

Що ж твердження особи, яка подала апеляційну скаргу, що позивачами не доведено вину закладу в заподіянні їм моральної шкоди, то воно не ґрунтується на законі. Ті належними та допустимими доказами довели, що через непрофесійне надання лікарської допомоги, захворювання, що мало місце у ОСОБА_9 виявлено запізно, а тому всі їх намагання спасти його життя були марними.

При цьому слід мати на увазі, що цивільна відповідальність може мати місце і при необережній формі вини, що і мало місце в даному випадку.

Що ж до тверджень названої особи, про наявність процесуальних порушень при розгляді судом 1 інстанції даної цивільної справи, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки більша частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мають місце, носять формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 307-308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Комунальної установи «Вознесенська центральна районна лікарня» відхилити.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 24 грудня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає чинності з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді