У к р а ї н а
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
Іменем України
20.12.06 Справа №24/399/06
Колегія суддів Запорізького апеляційного господарського суду у складі:
Головуючий суддя Мойсеєнко Т. В. судді Мойсеєнко Т. В. , Хуторной В.М. , Шевченко Т. М.
при секретарі Соколов А.А.
за участю представників
позивача: Зубкова Л.М., довіреність б/н від 18.12.2006р.
відповідача: Іваннікова В.А., паспорт СВ 341828 від 27.01.2001р. - ліквідатор
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи № 24/399/06 та апеляційну скаргу Селянсько (фермерського) господарства «Лідія», с. Новоукраїнка Куйбишевський район Запорізька область
на рішення господарського суду Запорізької області від 04.10.2006р. у справі № 24/399/06
за позовом Селянсько (фермерського) господарства «Лідія», с. Новоукраїнка Куйбишевський район Запорізька область (далі за текстом СФГ «Лідія»)
до відповідача Сільськогосподарського закритого акціонерного товариства «Гайчур», с. Новоукраїнка, Куйбишевський район Запорізька область (далі за текстом СЗАТ «Гайчур»)
про визнання права власності.
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Запорізької області від 04.10.2006р. у справі №24/399/06 (суддя Пасічник Т.А.) у задоволені позову відмовлено. Рішення суду мотивовано наступним: відповідача визнано банкрутом, в період передачі майна позивачу на майно розповсюджувалась дія податкової застави, дозвіл на самовільну реалізацію активів боржника, право власності на які просить визнати позивач податковою не видавалось. Крім того, реєстрація договорів про відчуження спірного майна відповідача на користь позивача не проводилась. З огляду на зазначене місцевий господарський суд відмовив у задоволенні позову.
Не погоджуючись з прийнятим у справі судовим рішенням позивачем подано апеляційну скаргу до Запорізького апеляційного господарського суду, в якій останній просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 04.10.2006р. у справі № 24/399/06 у зв’язку з тим, що висновки суду, викладені у судовому рішенні, не відповідають обставинам справи та задовольнити позовні вимоги. Зазначає, що судом не враховані вимоги статей 386, 388 ЦК України. Крім того, позивач по справі не знав та не міг знати про те, що власник майна не має право на його відчуження. Також зауважує, що кошти, за придбане у відповідача майно були перераховані в рахунок сплати заборгованості відповідача по податку на додану вартість. Представник у судовому засіданні підтримав вимоги, викладені у апеляційній скарзі.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначає, що в призначенні платіжного доручення не вказано, що предметом оплати є вартість спірного майна, тому вважати, що дана сума була перерахована в оплату за придбання у власність спірного майна не має підстав. Реалізація майна була здійснена без згоди податкової інспекції. Представник відповідача у судовому засіданні підтримав доводи, викладені у відзиві апеляційній скарзі, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Розпорядженням голови Запорізького апеляційного господарського суду № 3651 від 19.12.2006 р. справу призначено до розгляду у складі колегії суддів головуючого судді Мойсеєнко Т.В. (доповідач), суддів Шевченко Т.М., Хуторной В.М., даною колегією прийнято постанову.
За згодою представників сторін судовий процес вівся без застосування засобів технічного забезпечення, та за їх згодою в судовому засіданні оголошено тільки вступну та резолютивну частини постанови.
Сутність спору: Позивач посилається на те, що в листопаді 2004р. придбав у СЗАТ «Гайчур» частину приміщення літ. «Ж» бокс №24 автогаража, розташованого за адресою: вул.Снитко,70 с. Новоукраїнка, Куйбишевський район Запорізька область, передача приміщення підтверджується актом приймання-передачі від 11.11.2004р. Оплата за вказане приміщення була здійснена на підставі рахунку від 09.11.2004р. платіжним дорученням №27 від 10.11.2004р. При цьому, вартість частини приміщення літ. «Ж» бокс №24 автогаража склала 2903грн., відповідно до експертної оцінки за договором від 02.11.2004р.
СФГ «Лідія» вказує, що СЗАТ «Гайчур» знаходиться в стадії ліквідації і частина приміщення, яка була придбана позивачем включена до ліквідаційної маси. У зв’язку з несвоєчасним зверненням до БТІ про реєстрацію права власності позивач на підставі ст.392 ЦК України просить суд визнати за ним право власності на частину приміщення літ. «Ж» бокс №24 автогаража, розташованого за адресою: вул.Снитко,70 с. Новоукраїнка, Куйбишевський район Запорізька область.
Вказані вимоги стали предметом спору у господарському суді першої інстанції. Рішенням господарського суду Запорізької області у задоволені позовних вимог відмовлено, з чим не погодився позивач і звернувся до Запорізького апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.
Відповідно до статті 99 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.
Згідно статті 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі.
Колегія суддів, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при прийняті оскаржуваного рішення, знаходить апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до змісту законодавчих актів, що регулюють набуття та припинення права власності Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність", право власності у особи виникає за наявності обставин, з якими закон пов'язує набуття права власності на майно, а саме: створення спірного майна позивачем; придбання спірного майна за договором купівлі-продажу, міні, дарування або іншої угоди про його відчуження; успадкування майна; інших обставин з якими закон пов'язує набуття права власності.
Позовні вимоги обґрунтовано статтею 392 ЦК України. Відповідно до ст.392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Право власності позивача, як свідчать матеріали справи, заперечується відповідачем.
При цьому, позов про визнання права власності – це позадоговірна вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на спірне майно. Підставою позову, у відповідності до зазначеної статті ЦК України, є обставини, що підтверджують наявність у позивача права власності чи іншого права на майно.
Підстави набуття права власності визначені ст.328 ЦК України, відповідно до якої право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом.
В підтвердження набуття права власності позивач посилається на договір купівлі-продажу від 09.11.2004р. та акт приймання передача від 11.11.2004р.
Дослідивши наданий позивачем договір купівлі- продажу, колегія суддів зазначає, що цей договір не є правоустановчим документом, виходячи з наступного:
Перелік правоустановчих документів, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, визначено ст.19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».
Майно, яке було передано позивачу за актом приймання передачі від 11.11.2004р. є нерухомим, про що підтверджено сторонами у судовому засіданні.
Відповідно до статті 657 України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Тобто законодавець визначив певну (обов’язкову) форму укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, яка підлягає спеціальному оформленню договірних відносин купівлі-продажу (письмова форма, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація).
При цьому, згідно ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Недодержання нотаріальної форми договору тягне його нікчемність, тобто він не породжує тих прав та обов’язків, яких бажали сторони.
Крім того, права та обов’язки за договором виникає з моменту укладення договору, як передбачено п.3 ст.640 ЦК України, відповідно до якої договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації.
Договір купівлі- продажу від 09.11.04р., яким позивач підтверджує своє права власності на спірне майно, не відповідає встановленій законом формі укладання договорів купівлі-продажу нерухомого майна та є в силу ст. 220 ЦК України нікчемним і не породжує ніяких правових наслідків для сторін.
З наведеного слідує, що не може вважатися правовстановлюючим документом і акт приймання-передачі від 11.11.04р. спірного майна.
З урахуванням вищевикладеного та у зв’язку з тим, що сторонами за даною справою недодержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу, як і не додержано вимог про державну реєстрацію такого правочину, тому право власності на об’єкт нерухомості (частина приміщення літ. «Ж» бокс №24 автогаража, яке розташованео за адресою: вул.Снитко,70 с. Новоукраїнка, Куйбишевський район Запорізька область) не може вважатись набутим позивачем правомірно.
За таких обставин, відсутні підстави, у розумінні ст.392 ЦК України, для визнання за СФГ «Лідія» права власності на спірний об’єкт нерухомості. У задоволенні позову слід відмовити.
Посилання місцевого господарського суду у рішенні на те, що на майно, яке було реалізовано податковою інспекцією, не надавався дозвіл, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову з вимогою про визнання право власності. Такі вимоги можуть розглядатись за позовом податкової інспекції про визнання такого правочину недійсним.
Судом першої інстанції не досліджувалось питання щодо нікчемності спірного правочину, однак зазначена обставина не вплинула на правильність прийнятого рішення щодо відмови у задоволенні позовних вимог, за таких обставин підстави для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду, у розумінні статті 104 ГПК України, відсутні.
Судові витрати за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, відповідно до статті 49 ГПК України, слід віднести на заявника апеляційної скарги.
Керуючись ст. 49, ст. ст. 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Запорізький апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Селянсько (фермерського) господарства «Лідія», с. Новоукраїнка Куйбишевський район Запорізька область залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Запорізької області від 04.10.2006р. у справі № 24/399/06 без змін.
Головуючий суддя Мойсеєнко Т. В.
судді Мойсеєнко Т. В.
Хуторной В.М. Шевченко Т. М.