У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 листопада 2014 року м. Київ
Судова палата у кримінальних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого заступника Голови Верховного Суду України - секретаря Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України Редьки А.І.,
суддів:Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Заголдного В.В., Короткевича М.Є., Кузьменко О.Т., Пивовара В.Ф., Пошви Б.М., Скотаря А.М., Таран Т.С., Школярова В.Ф.,
за участю начальника відділу участі прокурорів Генеральної прокуратури України у перегляді судових рішень у кримінальних справах Курапова М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою засудженого ОСОБА_13 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2014 року щодо нього,
установила:
вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2013 року ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_1, такого, що не має судимості, засуджено за частиною першою статті 375 КК України (далі КК) до обмеження волі на строк два роки. На підставі статті 75 КК ОСОБА_13 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік із покладенням на нього обов'язку повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання та роботи.
ОСОБА_13 визнано винним у тому, що він як суддя Обухівського районного суду Київської області 3 квітня 2009 року постановив завідомо неправосудне рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21 та ОСОБА_22 до Обухівської районної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації про визнання недійсним їх рішень та зобов'язав першу розглянути і погодити, а другу - розглянути і затвердити проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «Київське лісове господарство», переведення цих земельних ділянок із категорії земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення та передачу земельних ділянок у власність позивачам.
В порядку виконання цього рішення суду Обухівська районна та Київська обласна державні адміністрації постановили відповідні розпорядження «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу у власність громадянам земельних ділянок», внаслідок чого було припинено право постійного користування земельною ділянкою ДП «Київське лісове господарство», а земельні ділянки площею по 0,99 га були передані кожному із позивачів для ведення особистого селянського господарства.
Апеляційний суд Київської області ухвалою від 23 червня 2010 року рішення Обухівського районного суду залишив без змін.
Верховний Суд України ухвалою від 30 березня 2011 року скасував зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав неправильного застосування кримінального закону та істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, а справу направив на новий судовий розгляд.
Обухівський районний суд Київської області ухвалою від 17 серпня 2011 року провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, оскільки справа не підлягала розгляду в суді в порядку цивільного судочинства.
17 листопада 2010 року суддя ОСОБА_13 постановив ще одне неправосудне рішення у цивільній справі № 2-2154/10 за позовом ОСОБА_23 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки, що знаходяться за адресами: АДРЕСА_1. Цим рішенням було скасовано державну реєстрацію державних актів на право постійного користування зазначеними земельними ділянками серії ІІ-КВ № 003871 від 19 листопада 1997 року; серії ІІ-КВ № 001028 від 9 квітня 1998 року; серії ІІ-КВ № 001028 від 9 квітня 1998 року; серії І-КВ № 002620 від 20 жовтня 1997 року; серії І-КВ № 002620 від 20 жовтня 1997 року.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області ухвалою від 5 травня 2011 рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2010 року скасувала та постановила нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_23 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки.
При ухваленні цього рішення суддя ОСОБА_13 порушив виключну компетенцію органів місцевого самоврядування на здійснення права власності від імені українського народу на землю у зв'язку з відсутністю рішень про передачу земельних ділянок у власність, протиправно, в порушення вимог статті 213 Цивільного процесуального кодексу, статті 377 Цивільного кодексу України та статей 120, 123, 152 Земельного кодексу України, визнав право власності за ОСОБА_23 на ці земельні ділянки у місті Обухові та незаконно, в порушення вимог статей 142-144 Земельного кодексу України, скасував державну реєстрацію державних актів на право постійного користування попередніми користувачами.
Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 14 січня 2014 року вирок щодо ОСОБА_13 залишив без змін.
Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 червня 2014 року вирок суду першої та ухвалу апеляційної інстанцій щодо ОСОБА_13 залишила без змін.
У заяві засуджений ОСОБА_13 стверджує про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї норми закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
На думку заявника, суд касаційної інстанції неправильно застосував частину першу статті 375 КК, що потягло необґрунтоване засудження його за цим законом. Стверджує, що при ухваленні судових рішень в обох цивільних справах він діяв добросовісно і вважав, що спори вирішував законно, опираючись на судову практику.
На обґрунтування вимог щодо неоднаковості у правозастосуванні, ОСОБА_13 послався на ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2013 року, у якій суд касаційної інстанції за подібних фактичних обставин залишив без зміни виправдувальний вирок суду щодо особи, яка обвинувачувалась у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 375 КК України. Такі ж висновки касаційного суду, на його думку, містяться в ухвалах від 17 березня 2011 року, 11 червня 2013 року, 6 березня 2014 року.
У заяві ОСОБА_13 зазначає, що відповідно до частини другої статті 32 КПК України кримінальне провадження щодо обвинувачення судді у вчиненні кримінального правопорушення не може здійснюватись тим судом, у якому обвинувачений обіймає або обіймав посаду судді, якщо згідно з частиною першою цієї статті кримінальне провадження здійснює суд, найбільш територіально наближений до суду, в якому обвинувачений обіймає посаду судді, іншої адміністративно-територіальної одиниці, а згідно з частиною третьою статті 34 КПК України - питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах різних апеляційних судів вирішується колегією суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за поданням суду апеляційної інстанції, клопотанням сторін чи потерпілого, але після надходження кримінального провадження до суду за правилами територіальної підсудності. Така позиція Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ висловлена в ухвалах від 10 квітня 2013 року, 13 лютого 2014 року та 11 березня 2014 року. На час надходження матеріалів справи щодо нього до Голосіївського районного суду м. Києва він працював суддею Обухівського районного суду Київської області і справа відносно нього, відповідно до частини першої статті 32 КПК України, до Обухівського районного суду Київської області не надходила, а була направлена до Голосіївського районного суду м. Києва, що свідчить про відсутність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про визначення підсудності у справі щодо нього.
З цих підстав засуджений ОСОБА_13 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2014 року, а справу направити на новий касаційний розгляд.
Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України заслухала суддю-доповідача, прокурора, який просив відмовити у задоволенні заяви засудженого за відсутністю підстав, передбачених статтею 445 КПК України, перевірила матеріали справи, проаналізувала висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, обговорила доводи заяви і дійшла висновку про наступне.
Порівняльний аналіз фактичних обставин суспільно небезпечного діяння, передбаченого частиною першою статті 375 КК, за вчинення якого засуджено ОСОБА_13, із фактичними обставинами діяння, щодо якого висловлена (виражена) правова позиція касаційного суду в ухвалі від 28 лютого 2013 року, дають підстави для висновку про їх подібність за об'єктивними та суб'єктивними ознаками; водночас вони отримали різну правову оцінку.
Неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно-небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень, зумовлює перегляд судового рішення Верховним Судом України (далі - Суд).
Предметом перегляду у справі є неоднакова правова позиція суду касаційної інстанції щодо правозастосування норми статті 375 КК про кримінальну відповідальність за постановлення суддею завідомо неправосудного рішення.
Постановлення завідомо неправосудного судового акту, відповідальність за яке передбачена статтею 375 КК, є спеціальним видом службового зловживання в галузі здійснення правосуддя, суб'єкт якого (суддя) умисно з будь-яких мотивів свідомо і цілеспрямовано використовує своє службове становище всупереч інтересам правосуддя.
Лексико-граматичне та логічне тлумачення дає змогу визначити три складові, що містяться у диспозиції частини першої статті 375 КК, які характеризують об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину:
а) вирок чи інше рішення суду є неправосудним;
б) це неправосудне рішення суддею (суддями) постановляється;
в) неправосудність судового рішення має бути завідомою.
Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, характеризується прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості.
Вчинене діяння кваліфікується за статтею 375 КК незалежно від того: 1) яка судова інстанція постановила цей акт (суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції); 2) яка галузева приналежність розглянутої судом справи (кримінальна, цивільна, адміністративна, господарська) 3) яким складом суду було постановлено судовий акт - судом колегіально чи суддею одноосібно.
Поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя.
Об'єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, полягає лише в активній поведінці особи - дії. Діяння належить до злочину з формальним складом, оскільки вичерпується фактом вчинення певних дій - постановлення неправосудного судового акту і припускають: а) складання відповідного процессуального документу; б) підписання його суддею (суддями); в) проголошення судового акту (доведення його змісту до відома учасників процесу). Злочин визнається закінченим з моменту проголошення постановленого судового акту незалежно від часу набуття законної сили та наслідків, які спричинені.
Фактичну основу діяння, інкримінованого ОСОБА_13 за провину, підтверджують дані про те, що він, обіймаючи посаду судді Обухівського районного суду при постановленні цих рішень:
- достеменно знав, що приймав до розгляду цивільний позов від громадян, права яких не були порушені;
- був обізнаний, що, відповідно до розпорядження КМУ №610-р від 10 квітня 2008 року «Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками», зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення;
- свідомо проігнорував вимоги закону щодо залучення до провадження осіб, прав та інтересів яких стосується порушений спір, не залучив до участі у цивільній справі ДП «Київське лісове господарство» і позицію цього підприємства не з'ясував та не врахував;
- знав, що Київська ОДА та Обухівська РДА не вирішували питання про припинення права користування спірною земельною ділянкою з ДП «Київське лісове господарство»;
- проігнорував встановлене Законом право державних адміністрацій самостійно вирішувати питання щодо надання земельних ділянок;
- здійснив судове провадження без будь-яких на те підстав, що стало підставою для закриття справи після скасування ухваленого ним рішення;
Наведені фактичні обставини давали підстави суду касаційної інстанції вважати, що після одержання для розгляду позовних заяв ОСОБА_13 достеменно знав, не міг не знати, що провадження у цій справі він розпочав безпідставно, справа за своєю правовою природою не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. ОСОБА_13 усвідомлював і розумів правові наслідки скасування державної реєстрації державних актів на право постійного користування на земельні ділянки, зміни користувачів земельних ділянок та постановлення рішення щодо права власності у незаконний спосіб.
ОСОБА_13 свідомо бажав, всупереч матеріальному і процесуальному законам та фактичним обставинам справ, постановити судові рішення, які за своєю суттю не могли бути і не були актами правосуддя.
Установлені у справі ознаки складу злочину співпадають з ознаками складу злочину, передбаченого частиною першою статті 375 КК, тому суд касаційної інстанції зробив висновок про правильність застосування щодо дій ОСОБА_13 цієї норми закону.
У рішенні касаційного суду від 28 лютого 2013 року, яке надано для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про виправдання ОСОБА_1 за частиною першою статті 375 КК України за відсутністю в її діях складу злочину, передбаченого частиною першою статті 375 КК України.
Фактичні обставини вчинення суспільно небезпечних діянь в оспореному рішенні і в порівнюваному рішенні є подібними, але отримали неоднакову кримінально-правову оцінку. З'ясування обґрунтованості правового висновку суду касаційної інстанції в порівнюваному рішенні, відповідно до статті 444 КПК та пункту 1 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України, перебуває за межами предмету перегляду, тому Суд позбавлений можливості висловити свою позицію щодо законності та обґрунтованості такого рішення.
На обґрунтування неоднаковості у правозастосуванні ОСОБА_13 посилається також на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2013 року щодо ОСОБА_5.
Суд вважає, що сформульований у цьому рішенні висновок касаційного суду не свідчить про неоднакове застосування одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно-небезпечних діянь, оскільки у цьому рішенні касаційний суд перекваліфікував дії ОСОБА_5 з частини другої на частину першу статті 375 КК України і визнав її винною у вчиненні цього злочину.
Посилання засудженого ОСОБА_13 на висновки касаційного суду, висловлені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2011 року та від 6 березня 2014 року на підтвердження неоднаковості у правозастосуванні, є необгрунтованими, оскільки за цими судовими рішеннями вироки судів щодо певних осіб були скасовані з направленням справ на новий судовий розгляд у суди відповідних інстанцій, тобто вони за своїм юридичним значенням не є остаточними і не містять висновків про правильне чи неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність.
Висновки суду касаційної інстанції, висловлені в ухвалах від 10 квітня 2013 року, 13 лютого 2014 року та 11 березня 2014 року, на які посилається заявник ОСОБА_13, не можуть бути прикладами неоднаковості у правозастосуванні, оскільки у цих рішеннях суд визначав підсудність справ, тобто ухвалював рішення процесуального характеру, а перевірка доводів заяви про порушення вимог кримінального процесуального закону під час визначення підсудності справи щодо нього перебуває за межами законодавчо визначених повноважень Верховного Суду України.
Правова оцінка фактичної та юридичної підстав кваліфікації діянь, які інкриміновані ОСОБА_13, у зіставленні з правовою оцінкою суспільно небезпечних діянь в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2013 року, наданому для порівняння, дає підстави для висновку, що суд касаційної інстанції правильно застосував норму закону про кримінальну відповідальність ОСОБА_13, тому відсутні підстави для втручання в оспорене рішення.
Керуючись статтями 445, 454, 456 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а:
відмовити у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_13 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2014 року щодо нього.
Ухвала є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 445 Кримінально-процесуального кодексу України.
Головуючий А.І. Редька
Судді:
Л.Ф. Глос В.Ф.Пивовар
Т.В.Гошовська Б.М. Пошва
В.В. Заголдний А.М. Скотарь
М.Є. Короткевич Т.С. Таран
О.Т. Кузьменко В.Ф. Школяров