П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2014 року м. Київ

Судова палата у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого заступника Голови Верховного Суду України - секретаря Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України Редьки А.І.,

суддів:Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Заголдного В.В.,Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Кузьменко О.Т., Пивовара В.Ф.,Пошви Б.М., Скотаря А.М., Школярова В.Ф.,

за участю начальника відділу участі прокурорів Генеральної прокуратури України у перегляді судових рішень у кримінальних справах Курапова М.В.,

засудженого ОСОБА_14,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою засудженого ОСОБА_14 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2014 року щодо ОСОБА_14,

установила:

вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 26 грудня 2012 року ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_1, такого, що не має судимості, засуджено за частиною першою статті 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) до позбавлення волі на строк три роки, а на підставі статті 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням на три роки іспитового строку з покладенням на нього обов'язків, передбачених пунктами 2, 3, 4 частини першої статті 76 КК.

Суд визнав ОСОБА_14 винуватим у тому, що він 19 квітня 2012 року у приміщенні комп'ютерного клубу «Скала» торговельного комплексу «СВ» місто Вінниця таємно викрав мобільний телефон «Samsung» з сім- та флеш-картами вартістю 2.699 грн., що був залишений на комп'ютерному столі попереднім відвідувачем клубу ОСОБА_15

Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 28 лютого 2013 року пом'якшив покарання ОСОБА_14 до одного року позбавлення волі й погодився з рішенням суду про звільнення його від відбування покарання з випробуванням.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ - ухвалою від 12 червня 2014 року залишила зазначені рішення судів нижчестоящих інстанцій щодо ОСОБА_14 без змін.

У заяві засуджений ОСОБА_14 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2014 року та направити справу на новий касаційний розгляд. Твердить, що касаційний суд неоднаково застосував одну й ту саму норму кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень, а саме: безпідставно погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про наявність в його діянні складу злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК. Вважає, що він не викрав телефон, а знайшов.

На обґрунтування неоднаковості у правозастосуванні касаційного суду засуджений надав ухвали касаційного суду від 9 січня 2007 року та 16 червня 2011 року, в яких за подібних, на його думку, обставин касаційний суд дійшов протилежного висновку про те, що загублений/забутий мобільні телефони вибули з фактичного володіння власників, а тому ОСОБИ не можуть нести кримінальну відповідальність за вчинення крадіжок. У першій ухвалі касаційний суд погодився з рішенням апеляційного суду про виправдання за відсутністю в діях складу злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК, особи, яка заволоділа мобільним телефоном, випадково залишеним власником у процедурному кабінеті районної лікарні, з тих підстав, що потерпілий забув свій телефон, отже ця річ вибула з його законного володіння. Іншою - касаційний суд скасував рішення судів нижчої ланки, виправдав ОСОБУ_7 за частиною першою статті 185 КК і зазначив, що, оскільки ОСОБА_8 загубила телефон своєї матері на лавці біля під'їзду будинку, а отже він вийшов з володіння як власника, так і особи, у віданні якої знаходився, а ОСОБА_7 не був свідком втрати телефону, тому привласнення останнім загубленого телефону не може бути розцінено як вилучення цього майна з володіння власника чи особи, у віданні якої він знаходився. Крім того, касаційний суд зазначив, що неповідомлення ОСОБОЮ_7 на запитання потерпілої про знаходження телефону у нього і неповернення його не можуть свідчити про вчинення крадіжки, оскільки на час її звернення телефон уже було привласнено і той перебував уже у володінні ОСОБИ_7.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України заслухала суддю - доповідача, засудженого ОСОБА_14, який просив задовольнити його заяву, пояснення прокурора, який вважав, що в задоволенні заяви слід відмовити, дослідила матеріали справи та матеріали провадження, обговорила вимоги заяви і дійшла висновку про таке.

1. Предметом перегляду зазначеної справи є неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми закону про кримінальну відповідальність за таємне викрадення чужого майна та відмежування цієї норми від привласнення майна, на яке поширюється правовий режим знахідки, визначений статтею 337 Цивільного кодексу України.

2. За нормативним визначенням крадіжка - це таємне викрадення майна, яке завідомо є чужим для винного, тобто воно перебуває у власності іншої особи, і винний не має на це майно ні дійсного, ні гаданого права.

Заволодіння майном, яке фактично не вийшло з володіння власника, а опинилося з будь-яких причин у неналежному, але відомому йому місці (залишене чи забуте), особою, яка знала, кому належить це майно, мала підстави вважати, де знаходиться власник речі, і усвідомлювала, що він може за нею повернутися, або ж, у разі появи власника з метою поновлення свого права володіння майном, умисно перешкоджала йому в цьому, слід розцінювати не як привласнення знахідки, а як крадіжку чужого майна.

Якщо привласнення майна відбувається в адміністративних приміщеннях, пунктах здійснення розрахунково-касових операцій та інших громадських місцях з обмеженим простором, в таких випадках слід констатувати презумпцію «забутості» речі її власником: у подібних випадках особа, яка привласнює річ, має розуміти, що зовнішні умови, обстановка, розташування речі свідчать про те, що вона фактично не вийшла з володіння власника, а лише залишена чи забута ним.

3. На відміну від крадіжки, привласнене майно може вважатися знахідкою лише за умов, що: а) воно вибуло з володіння власника; б) місцезнаходження цього майна власнику не відомо; в) між втратою майна та його знахідкою пройшов тривалий час, який давав власнику підстави вважати майно остаточно втраченим; г) особа, яка знайшла майно, не була очевидцем події втрати і сама не чинила будь-яких активних дій, спрямованих на вилучення майна з володіння власника; д) відсутня можливість виявлення (ідентифікації) законного власника майна.

4. Установлені у кримінальній справі щодо ОСОБА_14 обставини: знаходження телефону у відомому потерпілій місці, обізнаність ОСОБА_14, хто є власником мобільного телефону та розуміння, що потерпіла може повернутися за ним, і, дійсно, швидке повернення ОСОБА_15 до клубу, щоб поновити контроль над своїм майном, свідчили про те, що мобільний телефон, попри залишення його власницею на комп'ютерному столі без нагляду, перебував у власності ОСОБА_15, проте реалізувати це своє право вона не мала можливості через протиправні дії ОСОБА_14, який забрав телефон з комп'ютерного столу і одразу залишив місце крадіжки, а, зустрівши потерпілу на виході з торговельного комплексу, утік.

З огляду на ці обставини та їх кримінально-правове значення в оспореному рішенні було зроблено правильний висновок про наявність у діях ОСОБА_14 ознак злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК.

5. У судових рішеннях, наданих для порівняння, фактичні обставини суспільно небезпечних діянь, попри подібність із фактичними обставинами діяння, інкримінованого ОСОБА_14, отримали інакшу, відмінну кримінально-правову оцінку. З'ясування причин та умов такого застосування норми закону відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 40012 , частини другої статті 40022 КПК 1960 року перебуває за межами предмета перегляду справи, у зв'язку з чим Верховний Суд України позбавлений можливості висловити правову позицію щодо цих рішень. При цьому вважає за необхідне зазначити, що правова оцінка суспільно небезпечного діяння, наведена у порівнюваному рішенні касаційного суду, не завжди може бути прикладом правильного застосування норми закону про кримінальну відповідальність.

Керуючись пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК і статтями 40012 , 40020 , 40021 , 40023 КПК 1960 року, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

постановила:

відмовити у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_14 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2014 року.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 40012 КПК 1960 року.

Головуючий: А.І. Редька

Судді:

С.М. Вус О.Т. Кузьменко

Л.Ф. Глос В.Ф. Пивовар

Т.В. Гошовська Б.М. Пошва

В.В. Заголдний А.М. Скотарь

Г.В. Канигіна В.Ф. Школяров

М.Р. Кліменко