ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 листопада 2014 року м. Київ К/9991/29802/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Весельської Т.Ф.,

Бутенка В.І.,

Олексієнка М.М.,

провівши у порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи

за позовною заявою ОСОБА_4 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги,

провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2012 року, -

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2011 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позов, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - ГУ ПФУ в місті Києві) від 9 серпня 2011 року № 164/0 про звільнення його з посади головного спеціаліста-економіста відділу надходження коштів по обов'язкових платежах до Пенсійного фонду управління надходження доходів; зобов'язати ГУ ПФУ в місті Києві поновити його на цій посаді та стягнути з нього середній заробіток за час вимушеного прогулу і вихідну допомогу.

Свій позов обґрунтовує тим, що, всупереч вимогам частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України ) його звільнено з ініціативи власника до закінчення строку трудового договору без пропозиції іншої роботи.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2011 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ПФУ в місті Києві від 9 серпня 2011 року № 164/0 «Про звільнення ОСОБА_4.»; поновлено його на посаді головного спеціаліста-економіста відділу надходження коштів по обов'язкових платежах до Пенсійного фонду управління надходження доходів з 12 серпня 2011 року; зобов'язано ГУ ПФУ в місті Києві здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12 серпня 2011 року по день поновлення на посаді. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2012 року постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову про відмову в задоволенні позову.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_4 посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування прийнятої ним постанови та залишення в силі постанови суду першої інстанції.

ГУ ПФУ в місті Києві своїм правом, як сторони у справі, не скористалось та заперечень на касаційну скаргу не подало.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися під час її розгляду, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до наказу ГУ ПФУ в місті Києві від 7 травня 2009 року № 78/0 ОСОБА_4 з 6 травня 2009 року перебував на посаді головного спеціаліста-економіста відділу надходження доходів як такий, що пройшов за конкурсом на дану посаду, на період відсутності основного працівника ОСОБА_5 у зв'язку з перебуванням її у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (з 4 лютого 2009 року по 8 грудня 2011 року), а з 1 липня 2010 року - на посаді головного спеціаліста-економіста відділу надходження коштів по обов'язкових платежах до Пенсійного фонду управління надходження доходів на період відсутності основного працівника ОСОБА_5 у зв'язку з перебуванням її у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, відповідно до наказу ГУ ПФУ в місті Києві від 30 червня 2010 року № 132/0 про переведення на рівнозначну посаду.

На підставі заяви ОСОБА_5 від 1 серпня 2011 року цього ж дня ГУ ПФУ прийнято наказ № 149/0 про вихід її на роботу з 15 серпня 2011 року та тоді ж попереджено про це ОСОБА_4

Наказом ГУ ПФУ в місті Києві від 9 серпня 2011 року № 164/0 ОСОБА_4 звільнено з займаної посади 12 серпня 2011 року у зв'язку з закінченням строку трудового договору, згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Скасовуючи спірний наказ про звільнення ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, передбачених частиною першою статті 40 КЗпП, зокрема, у разі поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, та лише у разі неможливості переведення працівника, за його згодою, на іншу роботу. Оскільки ж відповідач при звільненні не запропонував позивачу переведення на іншу роботу, то наказ про його звільнення є протиправним і підлягає скасуванню.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення ОСОБА_4 на роботі, оскільки, подаючи заяву про призначення його на тимчасову посаду (на період відпустки основного працівника ОСОБА_5.), він дав свою згоду на відповідний строк роботи з обов'язковим її припиненням після закінчення цього строку.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Пунктами 1 - 3 частини першої статті 23 КЗпП України передбачена можливість укладення трудового договору на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін та на час виконання певної роботи відповідно.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (частина друга статті 23 КЗпП).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункт 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

У вказаній нормі передбачено підставу припинення трудового договору, що укладений на певний строк, а саме, у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, зокрема, на час відпустки основного працівника по догляду за дитиною, такий договір вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого факту - вихід на роботу основного працівника є підставою для припинення трудового договору у зв'язку з закінченням його строку, а не з ініціативи власника, як це передбачено статтею 40 КЗпП, на яку посилається позивач обґрунтовуючи свій позов, тож зазначена стаття до даних правовідносин не застосовується.

З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутність підстав для поновлення ОСОБА_4 на роботі та відмовив в задоволенні позову про скасування наказу про його звільнення.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки воно прийняте з додержанням норм матеріального і процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана правильно, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 220-1, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2012 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам у справі та оскарженню не підлягає.

Судді Т.Ф.Весельська

В.І. Бутенко

М.М. Олексієнко