АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ [1]
27 листопада 2014 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва
в складі: головуючого - судді Кирилюк Г.М.
суддів: Панченка М.М., Вербової І.М.
при секретарі Мікітчак А.Л.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, Одинадцята київська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року,-
встановила:
28.04.2014 р. ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, в якому просила визнати недійсним договір дарування Ѕ частки квартири АДРЕСА_1, укладений 08 квітня 2004 року між нею та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори ОСОБА_4
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що в момент укладення договору знаходилася у такому стані, коли не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними, а сам договір не відповідав її внутрішній волі. Під час вчинення правочину її також було введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1, з посиланням на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Свої доводи обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не витребував жодного з документів, про які вона просила в позові, не викликав та не допитав свідків. Судом були порушені її права громадянки України, яка не володіє українською мовою.
Зазначила, що в момент укладення спірного договору вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, оскільки напередодні помер її син. Проте, судом першої інстанції не було задоволено її клопотання про призначення в справі судово-психіатричної експертизи.
Крім цього, під час укладення договору її онуки ОСОБА_2 в Україні не було, договір підписувала її мати ОСОБА_3, яка її запевнила, що укладається саме договір довічного утримання, за яким вона бере на себе зобов'язання по догляду за нею. Під час укладення договору ОСОБА_3 навмисно ввела її в оману, маючи на меті незаконне заволодіння її майном.
Також зазначила, що державний нотаріус Одинадцятої київської державної нотаріальної контори відповідно до вимог ст. 55 Закону України «Про нотаріат» не мав права на вчинення нотаріальних дій відносно відчуження квартири, розташованої поза межами території (округу) Оболонського району м. Києва.
Вважає, що вона не пропустила строк звернення до суду, оскільки про порушене право дізналась лише у грудні 2013 року.
В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 просив апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Інші особи, що беруть участь у справі, в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.
Перевіривши обґрунтованість та законність оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його необґрунтованості, а також у зв'язку з тим, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом.
Колегія суддів не може повністю погодитись з такими висновками суду.
Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 08 квітня 2004 року державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори ОСОБА_4 посвідчено договір дарування Ѕ частки квартири АДРЕСА_1.
Відповідно до умов договору, ОСОБА_1, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно, подарувала, тобто передала безоплатно, а ОСОБА_2 (онука позивача) прийняла в дар належну на праві приватної власності дарувальнику Ѕ частку квартири за АДРЕСА_1 (а.с.14).
Позивач в позові зазначила, що 08 квітня 2004 року вона уклала договір зі своєю невісткою ОСОБА_3, відповідно до якого вона дарує належну їй Ѕ частину квартири ОСОБА_2, а ОСОБА_3 бере на себе зобов'язання довічно її утримувати. Наявний у договорі дарування текст : «Я ОСОБА_1. договор дарения прочитала вслух, значение его понимаю» вона написала власноручно зі слів невістки ОСОБА_3, яка запевнила, що буде надавати їй всю необхідну допомогу та матеріально її забезпечувати.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину який сторони насправді вчинили.
Тобто, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
В силу положень норм ст. 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що за його думкою є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди.
Відповідно до ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частиною другою вказаної норми передбачено, що договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, у період з 2004 року її невістка ОСОБА_3 жодного разу не надавала позивачу матеріальної допомоги, не здійснювала догляд за нею. Протягом всього часу вона самостійно оплачувала всі комунальні послуги та забезпечувала себе продуктами харчування, самостійно готувала їжу тощо.
Враховуючи відсутність доказів укладення договору саме з ОСОБА_3, а також направленості умислу сторін договору на укладення договору довічного утримання, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позову.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
За відсутності доказів того, що друга сторона правочину - ОСОБА_2 спонукала позивача до вчинення правочину як безпосередньо, так і через третіх осіб, правові підстави для визнання його недійсним як такого, що вчинений під впливом обману, також відсутні.
Відповідно до змісту ст.225 ЦК України правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними, належить до правочинів, в яких воля цієї особи на вчинення правочину відсутня, а внутрішнє волевиявлення відображає не її волю, а волю іншої особи, яка здійснила вплив на цього учасника правочину.
За відсутності доказів того, що волевиявлення позивача на дарування частини належної їй квартирі своїй онуці не відповідало її справжній волі, а підстав вважати , що такий правочин був вчинений останньою в момент, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій так не могла керувати ними , не має, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність позову у цілому.
Не вирішення судом першої інстанції клопотання щодо призначення в справі судово-психіатричної експертизи та допит свідків, на розгляді та задоволенні якого представник позивача в процесі слухання справи не наполягала, не може бути підставою для скасування судового рішення.
Вказане процесуальне порушення суду першої інстанції могло бути усунуто судом апеляційної інстанції, проте апеляційна скарга не містила відповідних клопотань, а в судове засідання ні позивач, ні її уповноважений представник повторно не з'явились.
Доводи апеляційної скарги щодо вчинення нотаріальних дій по посвідченню вказаного правочину поза межами нотаріального округу є необґрунтованими, оскільки у містах з районним поділом округом діяльності нотаріуса є вся територія міста.
Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову як за необґрунтованістю, так і за закінченням строку позовної давності, суд першої інстанції не врахував, що закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в позові лише в разі обґрунтованості заявлених вимог.
За таких обставин, ухвалене в справі рішення в частині застосовування наслідків строку позовної давності підлягає відповідній зміні.
В іншій частині рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підлягає залишенню без змін.
Клопотання ОСОБА_1 від 25.11.2014 р. про залишення позову без розгляду задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 310 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених ст. ст. 205, 207 цього Кодексу.
Згідно з ч. 3 ст. 208 ЦПК України судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.
Встановлено, що розгляд позовної заяви ОСОБА_1 закінчено ухваленням 11 вересня 2014 року Печерським районним судом м. Києва рішення про відмову в задоволенні позову.
Частиною 1 ст. 304 ЦПК України передбачено, що справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.
Тобто, ст.310 ЦПК України, яка відсилає до ст.207 ЦПК України, застосовується лише для тих підстав, які спеціально передбачені в главі 1 «Апеляційне провадження».
Диспозитивність права сторін у справі на стадії апеляційного розгляду визначена в ст.306 ЦПК України, згідно з якою в апеляційному суді позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу. Інших підстав на цій стадії чинним законодавством не передбачено.
За таких обставин, позовну заяву на стадії апеляційного розгляду справи можна було залишити без розгляду лише у разі встановлення апеляційним судом передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Проте, ухвалене рішення є законним і обґрунтованим, а тому підстав для його скасування судом апеляційної інстанції не встановлено.
Не підлягає задоволенню також клопотання ОСОБА_1 від 25.11.2014 р. про залишення апеляційної скарги без розгляду.
Відповідно до ч.4 ст.300 ЦПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право протягом усього часу розгляду справи відмовитися від неї повністю або частково.
Клопотань про відмову від апеляційної скарги до суду не надходило.
Можливість залишення апеляційної скарги без розгляду законом не передбачено.
Керуючись ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року змінити.
Виключити з мотивувальної частини рішення посилання на пропуск позивачем строку позовної давності, як на підставу для відмови в задоволенні позову.
В решті рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді:
Справа №22-ц/796/13114/2014
Головуючий у суді першої інстанції: Середа К.О.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Кирилюк Г.М.