К/С № К-11825/06
ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16.01.2008 р. м. Київ
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючого судді Пилипчук Н.Г.
суддів Ланченко Л.В.
Федорова М.О.
Нечитайла О.М.
Степашка О.І.
при секретарі Ільченко О.М.
за участю представників
позивача: Левіна В.Б.
відповідача: Столярова В.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом’янському районі м.Києва
на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2004 р.
у справі № 32/324
за позовом Закритого акціонерного товариства "СУСТР-19"
до Державної податкової інспекції у Солом’янському районі м. Києва
третя особа Приватне підприємство "Аларіт-Україна"
про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, -
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.08.2004 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2004 р., позов задоволено частково. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення ДПІ у Солом’янському районі м. Києва від 29.04.2004 р. № 0000442307/0 про визначення суми податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 22297,00 грн., в т.ч. 18581,00 грн. основного платежу та 3716,00 грн. фінансових санкцій. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення ДПІ у Соломянському районі м. Києва від 29.04.2004 р. № 0000432307/0 в частині визначення завищення позивачем суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 997497,92 грн. Стягнуто з ДПІ у Солом’янському районі м.Києва на користь позивача 42,50 грн. витрат на оплату державного мита та 59,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
ДПІ у Солом’янському районі м. Києва подала касаційну скаргу, якою просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та постановити нове рішення, яким у позові відмовити. Посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» та п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», неправильне застосування судом ст. 208 ЦК України. Судами попередніх інстанцій не взято до уваги відсутність документального підтвердження придбання товарно-матеріальних цінностей, що свідчить про неправомірне включення суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судами попередніх інстанцій було встановлено таке.
За наслідками документальної перевірки податковою інспекцією складено акт від 29.04.2004р., яким зафіксовано безпідставне віднесення позивачем у лютому 2004 року до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість:
1016078,92 грн. внаслідок проведення операцій з придбання комп’ютерного обладнання у фірми ПП «Аларіт-Україна», які є документально непідтвердженими, носять ознаки фіктивності та безтоварності, у зв’язку з чим суми сплаченого податку на додану вартість є непідтвердженими та не підлягають включення до складу податкового кредиту у відповідності до вимог п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість».
Окрім вищевказаної суми податку на додану вартість, позивач відніс до складу податкового кредиту інші суми, внаслідок проведення господарських операцій та здійснення витрат, не підтверджених відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами бухгалтерського обліку, а саме: 6905,92грн., 121,88 грн., 150,09 грн., 4873,71 грн., 330,87 грн., 1429,37 грн.
На підставі вказаного акту перевірки податкова інспекція прийняла податкові повідомлення-рішення:
від 29.04.2004 р. № 0000442307/0 про визначення позивачеві згідно із п.п.«б» п.п. 4.2.2. п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-ІІІ (із змінами та доповненнями), п.п. 7.2.3 п. 7.2, п. 7.3, п.п. 7.4.4. п. 7.4, п.п. 7.4.5. п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР (із змінами та доповненнями), п.п. 17.1.3 п. 17.1 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» суми податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 22297,00 грн., в т.ч. 18581,00 грн. основного платежу та 3716,00 фінансових санкцій;
від 29.04.2004 р. № 0000432307/0 про визначення позивачеві згідно з п.п.«б» п.п. 4.2.2. п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-ІІІ (із змінами та доповненнями), п.п. 7.2.3 п.7.2, п. 7.3, п.п. 7.4.4. п. 7.4, п.п. 7.4.5. п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР (із змінами та доповненнями) суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 1005207,00 грн.
Визнаючи недійсним податкове повідомлення-рішення № 0000442307/0 та частково недійсним податкове повідомлення-рішення № 0000432307/0 в частині встановлення завищення позивачем суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 997497,92 грн., суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що усний договір купівлі-продажу між позивачем та ПП «Аларіт-Україна», а також факт придбання позивачем товарів по цій угоді, є документально підтвердженими. Витрати позивача по купівлі комп’ютерного обладнання у ПП «Алларіт-Україна» відносяться до складу валових витрат, а за таких обставин, сума податку на додану вартість у розмірі 1016078,92 грн., сплачена у складі таких витрат, цілком правильно була віднесена позивачем до складу податкового кредиту. Податковий кредит сформований на підставі належним чином оформлених податкових накладних, сума податку на додану вартість у розмірі 1016078,92грн. з операції з купівлі-продажу комп’ютерного обладнання позивачем віднесена до податкових зобов’язань. За наслідками господарської діяльності позивача за лютий 2004 року сума податку на додану вартість має від’ємне значення, а тому відсутні підстави для нарахування позивачу податкового зобов’язання з податку на додану вартість 18581,00 грн. та 3716грн. фінансових санкцій. Щодо інших сум податку на додану вартість, щодо яких податковою інспекцією встановлено завищення позивачем бюджетного відшкодування, то позивач не довів неправомірність таких дій.
Суд касаційної інстанції не може визнати обґрунтованими рішення судів попередніх інстанцій, виходячи з такого.
Відповідно до п.п. 7.4.1. п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР (у редакції, чинній на час формування спірного податкового кредиту) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.
Підпунктом 7.4.5. п. 7.4 ст. 7 Закону передбачено, що не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).
Відповідно до п.п. 7.7.3. п. 7.7. ст. 7 Закону підставою для отримання відшкодування є дані тільки податкової декларації за звітний період.
Наявність законодавчо визначених обставин для формування податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість, зокрема належним чином оформлених податкових накладних, податкових декларацій, є обов’язковою, але, не є безумовною підставою для визнання правомірності формування податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість за умови, якщо податковий орган доведе, що відомості в таких документах не відповідають дійсності, в тому числі, коли господарській операції не мали реального характеру через їх безтоварність.
Суд касаційної інстанції не може беззаперечно погодитися з висновками судів попередніх інстанцій про доведеність факту здійснення господарської операції з купівлі-продажу комп’ютерної техніки на підставі усної угоди між позивачем та ПП «Аларів-Україна», тобто з тим, що операції з придбання товару мали реальний характер, оскільки судами дана неповна оцінка обставинам, зазначеним в акті перевірки, якими податкова інспекція обґрунтовувала свою позицію про фіктивність, безтоварність даної операції.
Податкова інспекція свою позицію щодо неправомірності віднесення позивачем до складу податкового кредиту податку на додану вартість у розмірі 1016078,92 грн. за господарською операцією з придбання комп’ютерів у ПП «Аларіт-Україна» у зв’язку з її фіктивністю та безтоварністю обґрунтовувала тим, що до перевірки не було надано документів, підтверджуючих реальний характер проведеної господарської операції, договору, товарно-транспортних накладних, даних складського обліку, розрахунку за зберігання товару, розрахункових документів. Податкова інспекція в акті перевірки наголошує на тому, що встановити фактичну наявність товару на складських приміщеннях продавця їй не вдалося про причині недопуску до їх обстеження, про що були складені відповідні акти, хоча вживалися для цього заходи.
Судами не досліджувалося питання реального існування товару, зокрема, чи був на час укладення усної угоди у продавця товар в наявності, чи придбавався він позивачем саме з метою його використання у власній господарській діяльності, що є умовою для віднесення витрат з придбання до складу валових, чи фактично зберігався товар у продавця на підставі договору зберігання (чи виконувалися сторонами договору відповідального зберігання від 18.02.2004р. взяті зобов’язання, в тому числі зобов’язання позивача здійснювати щомісячну оплату або іншим, передбаченим договором способом, зобов’язання позивача до закінчення терміну збереження розпорядитися товаром, відшкодувати зберігачу витрати тощо).
Не можна вважати доведеним факт оплати придбаного товару позивачем, зокрема шляхом передачі векселя, оскільки з матеріалів справи (а.с. 48, 49 том 1) вбачається розбіжність між фактичною датою видачі векселя та датою, вказаною в акті прийому-передачі векселя, і достовірно встановити дату цих документів без витребування та з’ясування додаткових доказів неможливо.
Не надано правової оцінки позиції податкової інспекції щодо обов’язкового укладення договору, який містить умову щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів, у письмовій формі, в обґрунтування чого податкова інспекція в акті перевірки посилається на вимоги ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2001 р. № 2374-ІІІ (із змінами та доповненнями), яким визначаються особливості обігу векселів в Україні, який полягає у видачі переказних та простих векселів, здійсненні операцій з векселями та виконанні вексельних зобов'язань у господарській діяльності.
Тільки за умови достовірного встановлення обставин щодо наявності товару, фактичного понесення позивачем витрат з його придбання, в тому числі зі сплати податку на додану вартість, наявності підстав для віднесення витрат з придбання товару до складу валових, наявності податкових накладних можна визнати правомірним формування податкового кредиту та заявлення до відшкодування суми податку на додану вартість.
Допущені судами попередніх інстанцій вищевказані порушення не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, який згідно із ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
З огляду на викладене, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді справи судам слід врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від встановлених обставин, вирішити спір у відповідності із нормами законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -
УХВАЛИВ :
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом’янському районі м. Києва задовольнити частково.
Рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2004 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2004 р. скасувати, а справу направити до Окружного адміністративного суду м. Києва на новий розгляд.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття обставин, які можуть бути підставою для провадження за винятковими обставинами.
Головуючий суддя Н.Г. Пилипчук
судді Л.В. Ланченко
М.О. Федоров
О.М. Нечитайло
О.І. Степашко