ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 листопада 2014 року м. Київ К/800/49952/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів: Лиски Т.О. (доповідач),

Бутенка В.І.,

Олендера І.Я.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 листопада 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2013 року, -

в с т а н о в и л а:

У вересні 2012 року позивач звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 10 серпня 2012 року №401-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 листопада 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2013 року, позовні вимоги задоволено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у справі, Державна міграційна служба України звернулася з касаційною скаргою, в якій просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, здійснивши перевірку доводів касаційної скарги, матеріалів справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Ірану, за національністю лор, за віросповіданням християнин, 19 червня 2011 року легально прибув до України.

21 березня 2012 року, позивач, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві із заявою про надання статусу біженця.

17 вересня 2012 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 14 вересня 2012 року №110 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, яке було прийнято на підставі рішення Державної міграційної служби України від 10 серпня 2012 року №401-12.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем не враховано усіх обставин, що мають значення, для справи, а тому висновок про відмову у задоволенні заяви є передчасним.

Такий висновок судів першої та апеляційної інстанцій відповідає обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Частиною 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, оскаржуване рішення відповідача було винесено на підставі пункту 6 статті 8 вищевказаного Закону, у зв'язку з відсутністю умов передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону.

Відповідно до пункту 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п. 1 чи 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п. 1 чи 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно пункту 13 частини 1 статті 1 вищевказаного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Як установлено судами попередніх інстанцій, позивач не мав можливості повернутись до країни свого походження у зв'язку з тим, що він, як особа, що не сповідає іслам, побоюється переслідувань з боку органів державної влади за релігійною ознакою, оскільки позивачем змінено віросповідання з ісламу на християнство.

Крім цього, факт наявності переслідувань в Ірані з боку влади по відношенню до релігійних груп мусульман, які функціонують поза її контролем, є загальновідомим та підтверджується даними офіційних джерел інформації, а саме: витягу доповіді Комісії США з питань міжнародної свободи віросподівання (Річний звіт за 2011 року).

Позивачем зроблено реальну спробу обґрунтувати свою заяву. Він повідомив всі важливі факти, що були у нього в розпорядженні. Такі факти ДМС України не визнано неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за даною справою. Не виявлено відносно нього компрометуючої інформації.

Частиною восьмою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Однак, ДМС України не дослідило, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття рішення та не перевірило інформацію повідомлену позивачем в заяві.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій про необґрунтованість доводів відповідача про те, що позивачем не доведено факт очевидності побоювання стати жертвою переслідування.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки судові рішення постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

ухвалила:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 листопада 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: