ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"23" жовтня 2014 р. м. Київ К/800/26987/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів: Лиски Т.О. (доповідач),

Бутенка В.І.,

Олендера І.Я.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року, -

в с т а н о в и л а:

У серпні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 лютого 2013 року, позивачу відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року було скасовано постанову суду першої інстанції та ухваленого нову постанову, якою позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 26 липня 2012 року № 323-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції у справі, Державна міграційна служба України звернулася з касаційною скаргою, в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, здійснивши перевірку доводів касаційної скарги, матеріалів справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 є громадянином Палестини та 05 березня 2012 року він звернувся до Головного управління державної міграційної служби України в місті Києві з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 26 липня 2012 року № 323-12 було відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням та діями відповідача, що передували його прийняттю, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи позивачу у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних доказів, які б надали підстави вважати, що подана ним заява про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованою.

Апеляційний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та приймаючи нову постанову про задоволення позовних вимог, виходив з того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань є цілком обґрунтованими, оскільки, зокрема, підтверджуються переведеним на українську мову ордером на арешт ОСОБА_3 та переведеною на українську мову об'явою про його розшук.

Однак, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції та вважає його передчасним, виходячи з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Як було встановлено судоми попередніх інстанцій, в анкеті позивачем було вказано, що основною причиною звернення за захистом до Головного управління державної міграційної служби України в місті Києві є побоюваннями переслідувань з боку партії ФАТХ за ознакою політичних переконань, які йому приписувалися прибічниками цієї організації, а саме підозрою останньої в тому, що позивач підтримує партію ХАМАС; побоювання переслідувань з боку партії ХАМАС за ознакою політичних переконань, які йому приписувалися прибічниками цієї організації та мешканцями селища, в якому проживав позивач, а саме підозрою в тому, що позивач співпрацює з окупаційними військами Ізраїлю та є Ізраїльським шпигуном; побоювання переслідувань з боку окупаційних військ Ізраїлю, а також застосування ними до позивача нелюдського та такого, що принижує його гідність поводження, яке виявлялося в постійних приниженнях, обшуках, обмеженням свободи пересування, незаконних затриманнях, в тому числі на КПП, погрозах застосування фізичного насильства, обстрілах та незаконних обшуках будинку, в якому проживав позивач Ізраїльськими військовими, у зв'язку із належністю позивача до соціальної групи осіб палестинського походження, що мешкають на окупованих Ізраїлем територіях.

При цьому, скасовуючи постанову суду першої інстанції та приймаючи нову постанову про задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що вищевказані побоювання позивача стати жертвою переслідувань є цілком обґрунтованими, оскільки, зокрема, підтверджуються переведеним на українську мову ордером на арешт ОСОБА_3 та переведеною на українську мову об'явою про його розшук.

Однак, в матеріалах справи відсутні переведені на українську мову ордер на арешт ОСОБА_3 та об'ява про його розшук, на які суд апеляційної інстанції вказує як на підставу для задоволення позову, що позбавляє суд касаційної інстанції можливості перевірити правильність висновків апеляційного суду.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного суду України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Без повного і всебічного з'ясування обставин справи, прийняте у цій справі рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 227 Кодексу адміністративного суду України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

З огляду на те, що зазначені обставини мають суттєве значення для визначення правових норм, які слід застосовувати до спірних правовідносин, а суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати обставини у справі та давати їм оцінку, справу необхідно направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді суду апеляційної інстанції слід враховувати наведене та прийняти законне і обґрунтоване рішення.

На підставі викладеного, керуючись статтями 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

ухвалила:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: