ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2014 р. Справа № 804/11896/14

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: при секретарі судового засідання: за участю представників сторін: від позивача: Конєвої С.О. Щербак А.Ю. ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за позовом гр. ОСОБА_4 до Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції про скасування постанов від 24.01.2014р. ВП №41688733, ВП №41688918 в частині арешту майна та оголошення заборони на його відчуження, -

ВСТАНОВИВ:

07.08.2014р. гр. ОСОБА_4 звернувся з позовом до Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції та просить:

- скасувати постанову державного виконавця Атамась О.В. Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції від 24.01.2014р. ВП №41688733 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в частині накладення арешту на автомобіль «Mitsubishi Pajero», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер кузова НОМЕР_2 та «BMW 523i», 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, номер кузова НОМЕР_4;

- скасувати постанову державного виконавця Атамась О.В. Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції від 24.01.2014р. ВП №41688918 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в частині накладення арешту на автомобіль «Mitsubishi Pajero», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер кузова НОМЕР_2 та «BMW 523i», 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, номер кузова НОМЕР_4.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що вищевказане майно (транспортні засоби) знаходиться у позивача у заставі згідно з договором застави від 10.10.2008р. та у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 своїх зобов'язань за договором застави позивач звертався до суду про звернення стягнення на заставлене майно і за ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 25.12.2012р. у справі №22-ц/490/9898/12 між ОСОБА_5 та позивачем затверджено мирову угоду за якою ОСОБА_5 в строк до 31.03.2013р. зобов'язався перереєструвати вищевказані належні йому автомобілі на ОСОБА_4, однак до теперішнього часу ОСОБА_5 не перереєстрував вказані автомобілі у зв'язку з арештом спірного майна згідно оспорюваних постанов від 24.01.2014р. Позивач зазначає, що арешт транспортних засобів порушує право заставодержателя щодо реалізації предмета застави з урахуванням того, що заставодержатель має першочергове право на реалізацію предмета застави у разі порушення основного зобов'язання відповідно до умов договору застави провести реалізацію предмета застави в рахунок погашення заборгованості за зобов'язаннями ОСОБА_5 Також позивач вказує і на те, що згідно ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець повідомляє заставодержателя не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна. Даних дій державним виконавцем проведено не було, що суттєво порушує вимоги Закону України «Про виконавче провадження».

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, час і місце судового розгляду справи повідомлений належним чином 02.09.2014р., що підтверджується наявним в матеріалах справи поштовим повідомленням (а.с.33).

12.09.2014р. відповідач надав до канцелярії суду письмові заперечення на позов у яких просить у задоволенні позову відмовити повністю посилаючись на те, що державним виконавцем здійснені виконавчі дії у відповідності до закону та у порядок і спосіб, передбачений Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами, а тому вважає позовні вимоги позивача необґрунтованими та безпідставними. Також відповідач у запереченнях вказує і на те, що після надходження заяви від заставодержателя про зняття арешту із спірних транспортних засобів, державний виконавець у відповідності до вимог ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» 18.02.2014р. направив відповідь на звернення позивача відповідно до якої роз'яснив заставодержателю про можливість звернення заставодержателя до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (ст.60 Закону України «Про виконавче провадження»). Окрім того, державний виконавець також зазначає, що ст. 54 вказаного вище Закону передбачає звернення стягнення на майно, що є предметом застави, в рахунок погашення заборгованості на користь в тому числі і стягувача, який не є заставодержателем.

Згідно до вимог ч.4 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неприбуття відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин розгляд справи може не відкладатися і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Враховуючи наведене, належне повідомлення відповідача про дату, час та місце судового розгляду справи, строки розгляду та вирішення спору, встановлені ст. ст. 122, 181 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе розглянути дану справу за відсутності представника відповідача з урахуванням наданих відповідачем письмових заперечень на позов та за наявними у справі доказами у відповідності до вимог ч. 4 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.

У ході судового розгляду справи із наданих документів судом встановлені наступні обставини у справі.

Як свідчать копії свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів - автомобіль «Mitsubishi Pajero», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер кузова НОМЕР_2 та автомобіль «BMW 523i», 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, номер кузова НОМЕР_4 належать на праві власності гр. ОСОБА_5 (а.с.17).

10.10.2008р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір застави, предметом якого були транспортні засоби, а саме: автомобіль «Mitsubishi Pajero», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер кузова НОМЕР_2 та автомобіль «BMW 523i», 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, номер кузова НОМЕР_4.

Вказаний вище договір був зареєстрований у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна 24.04.2009р., що підтверджується наявним в матеріалах справи відповідним витягом (а.с.20-22).

В той же час, на виконанні у Жовтневому відділі Державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції з 24.01.2014р. перебувають на примусовому виконання три виконавчі листи за №2-5676/11 виданих 05.08.2013р. Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська про стягнення на користь ТОВ «Райффайзен Лізинг Аваль» солідарно з ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_5 136877 грн. пені, передбаченої п.2.7 договору поруки від 28.02.2009р.; про стягнення 2083394 грн. 92 коп. та 1820 грн. судових витрат, що підтверджується відповідними копіями виконавчих листів та копіями постанов державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження (а.с.6-11, 40-43,47-51).

Також, державним виконавцем, за постановами від 24.01.2014р. у виконавчих провадженнях ВП №41688733 та ВП №41688918 з метою своєчасного, повного та неупередженого виконання вимог виконавчого документа на підставі ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» було накладено арешт на все майно, що належить боржникові та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить ОСОБА_5 в межах суми боргу (а.с.12,14).

Позивач оспорює вищевказані постанови державного виконавця щодо арешту майна, що належить гр. ОСОБА_5 та оголошення заборони на його відчуження, просить скасувати вищевказані постанови від 24.01.2014р. в частині арешту вищевказаних транспортних засобів посилаючись на те, що позивач є заставодержателем транспортних засобів, які наведені вище та має першочергове право на реалізацію предмета застави в рахунок погашення заборгованості за зобов'язаннями ОСОБА_5 та державним виконавцем про звернення стягнення на заставлене майно не було повідомлено заставодержателя в порушення вимог ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження».

Заслухавши представника позивача, який брав участь у судовому розгляді справи, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.

У відповідності до ч.1 ст.6 вказаного Закону, державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Згідно до ч.1 ст. 11 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За п.5 ч.3 ст.11 вказаного Закону, державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Частиною 5 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.

У відповідності до частин 1-3 ст. 57 вищенаведеного Закону, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

- винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах;

- винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї;

- винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

- проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі:

- виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів;

- якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна.

Статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові,може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

З аналізу вищенаведених норм видно, що державному виконавцю надано право накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони на його відчуження у ході примусового виконання виконавчого провадження та такий арешт може бути знятий шляхом звернення особи, яка вважає, що майно належить їй до суду з позовом про визнання права власності і про зняття з нього арешту.

Судом у ході судового розгляду справи було встановлено, що позивач не звертався до суду з позовом про визнання за ним права власності і зняття арешту на вищевказане майно у відповідності до вимог ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження» та докази, які б свідчили про набуття позивачем права власності на це майно у позивача відсутні, навпаки, представник позивача у судовому засіданні підтвердив той факт, що і на момент розгляду даної справи, спірне майно (транспортні засоби) належить не позивачеві, а боржникові - ОСОБА_5, що також підтверджено і копіями свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів, які наявні у справі (а.с.17).

Також, слід зазначити, що є неспроможними доводи представника позивача на порушення відповідачем вимог ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» щодо не повідомлення позивача як заставодержателя про звернення стягнення на заставлене майно, з огляду на те, що державний виконавець довідався про перебування в заставі спірного майна лише 14.02.2014р. (після звернення позивача до державного виконавця з заявою №177/к від 14.02.2014р.) та державний виконавець на виконання вимог вказаної статті 18.02.2014р. відмовив у знятті арешту з вищевказаного майно та роз'яснив заставодержателю його право відповідно до ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження» звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (а.с.44-46).

Таким чином, із аналізу вищенаведених норм чинного законодавства та обставин справи і вчинених відповідачем дій видно, що державним виконавцем у ході вчинення дій в частині повідомлення позивача про накладення арешту на майно та оголошення заборони на його відчуження не було допущено жодних порушень норм ст. 57, ст.54 Закону України «Про виконавче провадження».

Частина 2 ст. 71 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В той же час, і частина 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладає обов'язок позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.

Відповідно до ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Так, у ході судового розгляду даної справи представником позивача не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення відповідачем вимог Закону України «Про виконавче провадження» у ході накладення арешту на майно, що належить не позивачеві, а гр. ОСОБА_5, тобто третій особі.

Не надано суду також і доказів того, що вищевказане майно, належить позивачеві, навпаки, позивач стверджує, що дане майно станом на момент розгляду справи належить саме боржникові - гр. ОСОБА_5

А отже, суд приходить до висновку, що позивачеві нормами чинного законодавства України не надано повноважень на захист прав та інтересів щодо майна, яке належить іншій особі, зокрема - гр. ОСОБА_5.

До того ж, слід зазначити, що судом не приймаються до уваги доводи позивача про не повідомлення позивача про звернення стягнення на заставлене майно у порядку, визначеному ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки вказані твердження спростовуються наявними в матеріалах справи доказами про повідомлення позивача про право заставодержателя звернутися до суду з позовом про визнання права власності на заставлене майно та зняття з нього арешту.

Є безпідставними і посилання позивача на те, що накладення арешту на предмет застави порушує право позивача, надані Законом України «Про заставу» з огляду на те, що накладення арешту на майно, в тому числі і на заставлене майно є заходом для збереження вказаного майна та ще не є доказом звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями.

Також, як норми Закону України «Про заставу», так і норми ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» не містять заборони на накладення арешту на майно боржника, яке перебуває в заставі.

А отже, суд приходить до висновку, що позивач, як заставодержатель спірного майна не позбавлений права реалізувати своє право на звернення до суду з позовом про визнання права власності та зняття арешту із заставленого майна у відповідності до вимог ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження».

При цьому, судом не можуть бути прийняті в якості доказу того, що спірне майно належить позивачеві, копія ухвали апеляційного суду Дніпропетровської області від 25.12.2012р. у справі №22-ц/490/9898/12 за якою було затверджено мирову угоду між позивачем та гр. ОСОБА_5 та копія ухвали Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.11.2012р. з огляду на те, що даними судовими рішеннями не вирішувалося питання про визнання за позивачем права власності на вказані вище автомобілі, а предметом спору було звернення стягнення на заставлене майно, яке завершилося укладенням мирової угоди, у зв'язку з чим суд приходить до висновку, що затвердження мирової угоди у ході розгляду цивільної справи про звернення стягнення на заставлене майно не може служити належним доказом на підтвердження визнання права власності на вказане майно за позивачем.

Згідно зі ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Приймаючи до уваги викладене та перевіривши обґрунтованість та правомірність прийняття відповідачем оспорюваних постанов від 24.01.2014р. про накладення арешту на майно боржника - гр. ОСОБА_5 та заборони на його відчуження, в тому числі і в частині накладення арешту на автомобіль - «Mitsubishi Pajero», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер кузова НОМЕР_2 та автомобіль - «BMW 523i», 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, номер кузова НОМЕР_4, суд приходить до висновку про те, що вказані дії державного виконавця вчинені у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, обґрунтовано, з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), а тому у адміністративного суду відсутні правові підстави для скасування оспорюваних постанов.

Статтями 8, 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.2 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 71,86, 94, 122, 128, 160, 161, 162, 163,167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні позову гр. ОСОБА_4 до Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції про скасування постанов від 24.01.2014р. ВП №41688733, ВП №41688918 в частині арешту майна та оголошення заборони на його відчуження - відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції з одночасним направленням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови або протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови відповідно до вимог ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова суду набирає законної сили у порядку та у строки, визначені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови складений - 17.09.2014р.

Суддя С.О. Конєва