РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2006 року жовтня місяця 24 дня колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в складі:
Головуючого, судді___________________ Берещанської І.І.
Суддів НовіковаР.В.
____________________________________ Сокола B.C.
При секретарі Буровій Г.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до підприємства «Союзстройтехнологія» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 20 квітня 2006 р.,-
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_1 з березня 2005 року працювала менеджером по сбуту торгівельно-виставочного центру підприємства «Союзстройтехнологія», АДРЕСА_1.
Наказом НОМЕР_1 вона звільнена з роботи по п.4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин 22 і 23 грудня 2005 р.
18.01.2006 р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до підприємства «Союзстройтехнологія» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що прогулів без поважних причин 22 і 23 грудня 2005 р. вона не допускала, оскільки повідомлювала адміністрацію підприємства про свою тимчасову відсутність на роботі у зв'язку з новорічними концертами в школі, де навчається і в яких приймала участь її 7-річна донька. При цьому вона посилалася на власну службову записку адміністрації з зазначенням причин її відсутності і письмове підтвердження її знаходження на концертах у школі в дні, які відповідач визначив як прогули без поважних причин.
Рішенням суду в позові повністю відмовлено.
В апеляційній скарзі на рішення суду позивачка просить це рішення скасувати, як прийняте з порушенням норм матеріального права і процесуального закону, посилаючись на поважні, на її думку, причини відсутності.
Заслухавши доповідача, пояснення позивачки і представника відповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відмовляючи в позові, суд виходив виключно з того, що позивачка не узгоджувала можливість власної відсутності 22 і 23 грудня 2005 р. з особою, що володіє правом прийняття її на роботу та звільнення її з роботи, і дозвіл на це не одержувала.
Всі інши обставини суд першої інстанції не прийняв до уваги, вважаючи їх такими, що не мають суттєвого значення.
Але суд не врахував, що обставина, на яку він посилався, є лише однією з сукупності складових, що надають власникові право звільнити особу по п. 4 ст. 40 КЗпП України, і сама по собі не є абсолютною підставою для звільнення працівника за зазначеною нормою матеріального закону.
Стаття 149 Кодексу законів про працю України, яка регламентує порядок застосування дисциплінарних стягнень, передбачає, що при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Вказана правова норма є імперативною і підлягає обов'язковому застосуванню.
Проте, при розгляді справи по суті суд першої інстанції безпідставно не звернув увагу на ці фактори, які враховуються при застосуванні дисциплінарного стягнення.
До того ж, суд необгрунтовано не врахував і відповідні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України.
Згідно з ч. 4 ст. 18, п. 6 ч. 2 ст. 55 Закону України «Про судоустрій України» на Верховний Суд України, який дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, покладено обов'язок забезпечення однакового застосування законів судами загальної юрисдикції. Пленум Верховного Суду України в п. 22 Постанови N 9 від 06.11.92 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначає, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст.40, п.1 ст.41 КЗпП, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147(1), 148, 149 КЗпП правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
В обгрунтування своїх позовних вимог позивачка посилалася на те, що в дні, які відповідач визначив як прогули, вона була відсутньою на роботі частину робочого часу у зв'язку з новорічними концертами в школі, де навчається і в яких приймала участь її 7-річна донька.
Відповідно до ч. 1 статті 60 ЦПК України, що визначає обов'язки доказування і подання доказів,- кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 статті 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Відсутність заперечень відповідача щодо пояснень позивачки про обставини (причини) своєї відсутності на роботі і, таким чином, визнання ним вищевикладених обставин є безумовною підставою для застосування положень ч. 1 статті 61 ЦПК України.
Проте, суд першої інстанції всупереч вищевказаним положенням ст. 149 КЗпП України та постанови Пленуму Верховного Суду України не дав оцінки цим доводам позивачки про обставини, за яких вчинено проступок, мотивуючи свій висновок, як указувалося вище, лише тим, що позивачка своєчасно не повідомила адміністрацію про відсутність на роботі і не одержала на це згоду керівника.
Аналізуючи, чи бралися до уваги відповідачем-роботодавцем при звільненні позивачки ступінь тяжкості вчиненого проступку, заподіяна ним шкода і попередня робота працівника, колегія суддів враховує таке.
В суді апеляційної інстанції представник позивача пояснив, що до відповідачки дисциплінарні стягнення ніколи не застосовувалися; у неї не було виявлено недостач ні під час роботи у відповідача, ні при звільненні або після нього; 22 і 23 грудня 2005 р. (під час відсутності
позивачки на роботі) матеріальні цінності знаходилися, згідно з распорядженням безпосереднього начальника позивачки, під наглядом іншого працівника відповідача (л.с. 107).
Ці обставини узгоджуються, зокрема, і з службовою запискою позивачки з відповідними резолюціями та поясненнями свідка ОСОБА_2 (л.с. л.с. 7, 63). Протилежних доказів у справі немає.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, сукупність зазначених обставин відповідач при застосуванні дисциплінарного стягнення безпідставно не врахував, а суд першої інстанції вказані обставини безпідставно не взяв до уваги.
Колегія судців вважає, що, у сенсі п. 4 ст. 40, ст. 149 КЗпП України, та відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України, враховуючи обставини вчиненого проступку, пов'язані з проблемами сімейно-побутового характеру: перебування на новорічних концертах в школі у 7-річної дитини, незначну ступінь тяжкості у зв'язку з відсутністю будь-якої матеріальної шкоди відповідачу та інших негативніх наслідків під час залишення роботи позивачкою та після цього, попередню роботу позивачки без дисциплінарних стягнень,- для застосування до позивачки такого суворого засобу дисциплінарної відповідальності як звільнення з роботи за прогули не було жодної підстави.
При такому положенні, коли висновки суду першої інстанції фактично не відповідають обставинам справи і вимогам матеріального закону, колегія суддів дійшла висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення, задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1 про поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, виходячи, згідно з довідкою, наданою відповідачем, з її середньомісячного заробітку у відповідача 282, 57 грн і середньоденного заробітку (л.с. л.с. 5,105).
Поновлення порушених трудових прав позивачки є достатньою компенсацією моральної шкоди, завданої позивачці її звільненням без достатніх, передбачених законом, підстав, а тому в частині позову про відшкодування моральної шкоди слід відмовити.
За результатами розгляду справи колегія суддів зазначає порушення судом першої інстанції ч. 1 ст. 10 Конституції України, ч. 1 ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки судочинство в цієї справі не здійснювалося державною, тобто українською мовою, і, таким чином, порушення судом вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
На підставі викладеного і керуючись статтями 303, 307, 309, 314, 316, 319, 323, 325 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,-
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу задовольнити частково.
Рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 20 квітня 2006 р. скасувати і прийняти нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до підприємства «Союзетройтехнологія» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.
Поновити ОСОБА_1 менеджером по сбуту торгівельно-виставочного центру підприємства «Союзетройтехнологія», АДРЕСА_1.
Стягнути з підприємства «Союзетройтехнологія», АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу 2 788, 45 (дві тисячі сімсот вісімдесят вісім гривень сорок п'ять копійок).
Рішення підлягає негайному виконанню в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі менеджером по сбуту торгівельно-виставочного центру підприємства «Союзстройтехнологія», АДРЕСА_1, та стягнення з підприємства «Союзстройтехнологія», АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 заробітної плати за один місяць в сумі її середньомісячного заробітку 282, 57 грн.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до суду касаційної інстанції у двомісячний строк.