АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
03 червня 2014 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого: Соколової В.В.
суддів: Усика Г.І., Нежури В.А.,
при секретарях: Меєчко Д.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 18.04.2014 у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-діагностичний центр» Подільського району м. Києва про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, -
В С Т А Н О В И Л А:
Позивач у березні 2014 року звернувся до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-діагностичний центр» Подільського району м. Києва про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, мотивуючи свої вимоги тим, що згідно наказу від 08.10.2012 він був прийнятий на роботу на посаду лікаря - фізіотерапевта ВВЛ на час відпустки по догляду за дитиною до 3-х років лікаря ОСОБА_2 з випробувальним терміном 1 місяць. В серпні 2013 року позивач подав до адміністрації поліклініки заяву про надання йому відпустки з 19.08.2013 року по 29.08.2013. В подальшому, тобто 19.08.2013 року позивач звернувся до адміністрації з письмовою заявою про перенесення терміну відпустки з 26.08.2013 у зв'язку з отриманням ним санаторно - курортної путівки для проходження лікування, як інвалід 3 групи. Але 29.08.2013, позивач був звільнений з займаної посади згідно ст. 36 п.2 КЗпП України в зв'язку із закінченням строку трудового договору.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 18.04.2014 позовні вимоги ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-діагностичний центр» Подільського району м. Києва про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу - залишено без задоволення.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції позивачем подано апеляційну скаргу, в якій зазначається про незаконність і необґрунтованість рішення, як ухваленого з порушенням норм матеріального та процесуального права. На думку апелянта, відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції взяв до уваги докази надані відповідачем, при цьому належним чином не оцінивши їх та надавши їм невірну правову оцінку, що вплинуло на невірне вирішення справи. А тому просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.
Позивач та його представник в судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу з підстав викладених у ній.
Справа № 754/3477/14-ц
№ апеляційного провадження:22-ц-796/7078/2014
Головуючий у суді першої інстанції: Колегаєва С.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Соколова В.В.
Представник відповідача заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважає Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність заявлених позовних вимог, зокрема, не надано документального підтвердження надання позивачу відпустки з 26.08.2013 на більший термін, а ніж він зазначав у своїх заявах про надання йому такої відпустки, що було б підставою для продовження трудового договору до закінчення відпустки, а відтак підстав для визнання наказів від 23.08.2013 року № 230к та від 30.08.2013 року №236к такими, що видані з порушенням норм чинного законодавства України, та визнання їх недійсними суд не вбачав.
Відповідно і підстави зміни дати звільнення позивача відсутні.
З огляду на викладене, позивач у справі не мав підстав для подальшої роботи у КНП «Консультативно - діагностичний центр» Подільського району міста Києва після виходу на роботу з декретної відпустки лікаря - фізіотерапевта ОСОБА_2 А отже, позивач був звільнений із займаної посади лікаря фізіотерапевта ВВЛ у КНП «Консультативно - діагностичний центр» Подільського району міста Києва на законних підставах.
Крім того, позивачем не було надано до суду першої інстанції жодних доказів, що в період його тимчасової непрацездатності, тобто перебування на лікарняному, позивач мав будь-які трудові відносини з відповідачем.
Судом першої інстанції також не було встановлено порушення зі сторони відповідача при видачі позивачу трудової книжки, які б були підставою для зобов'язання КНП «Консультативно - діагностичний центр» Подільського району міста Києва сплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30.08.2013 по 04.02.2014.
Колегія суддів вважає, що такі висновки суду першої інстанції зроблені на підставі повного та об'єктивного дослідження наданих сторонами доказів та в повній мірі відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Наказом № 260-к виданим 08.10.2012 Центральною районною поліклінікою Подільського району м. Києва на підставі заяви ОСОБА_1 - останній був призначений на посаду лікаря - фізіотерапевта ВВЛ на час відпустки по догляду за дитиною до 3-х років лікаря ОСОБА_2 з 04.10.2012. Тобто, позивач був прийнятий на роботу на визначений строк за угодою сторін (а.с.69,72).
В подальшому Центральну районну поліклініку Подільського району м. Києва було реорганізовано шляхом перетворення в Комунальне некомерційне підприємство «Консультативно - діагностичний центр» Подільського району міста Києва на підставі рішення Київської міської ради N2134/9191 від 17.04. 2013.
Відповідно до витягу з Наказу №327-к від 26.12.2011 ЦРП Подільського району м. Києва, ОСОБА_2 - лікарю - фізіотерапевту ВВЛ було надано частково оплачувану відпустку по догляду за дитиною до 3-х років з 03.01.2012 по 29.08.2013 (а.с. 71). На період її відпустки і був призначений на дану посаду позивач ОСОБА_1
З листа адміністрації ЦРП Подільського району м. Києва вбачається, що позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку, 20.08.2013 під особистий розпис був попереджений, що з 30.08.2013 його буде звільнено у зв'язку з поновленням на роботі основного працівника, згідно ст. 40 п. 6 КЗпП України, про що свідчить наявна в матеріалах справи копія попередження (а.с. 19)
Як вже було встановлено в судовому засіданні в суді першої інстанції, позивач з відповідачем уклали строковий трудовий договір на період декретної відпустки постійного працівника.
Оскільки, позивач ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на період декретної відпустки основного працівника - лікаря ОСОБА_2, днем виходу на роботу лікаря ОСОБА_2, яка перебувала у відпустці, було 30.08.2013, то відповідно до норм чинного законодавства, позивача і було звільнено із займаної посади 29.08.2013, тобто в останній день відпустки лікаря ОСОБА_2, що передував дню її виходу на роботу.
Згідно наказу № 236-к від 30.082013 по ЦРП Подільського району м. Києва у зв'язку з виходом на роботу лікаря - фізіотерапевта ОСОБА_2 після соціальної відпустки, ОСОБА_1, лікаря - фізіотерапевта, з 29.08.2013 було звільнено з посади у зв'язку з закінченням строку трудового договору на підставі п. 2 ст. 36. КзпП України, (а.с. 77)
Як вбачається з копії трудової книжки позивача, останнього було звільнено з посади у зв'язку з закінченням строку трудового договору, згідно ст.36 п.2 КЗпП України (а.с. 14)
Отже, відомості щодо звільнення позивача з займаної посади зазначені в наказі про звільнення, не суперечать відомостям, зазначеним у трудовій книжці позивача, а відтак позивача було звільнено без порушення норм чинного Законодавства України.
В подальшому, 19.08.2013 позивач звернувся до адміністрації поліклініки з письмовою заявою про перенесення терміну відпустки з 26.08.2013, у зв'язку з отриманням ним санаторно - курортної путівки для проходження лікування, як інвалід 3 групи.(а.с.74).
Відповідно до заяви позивача, з врахуванням уточнень дати перенесення початку відпустки, підприємством було видано Наказ №230-к від 23.08.2013 про надання частково позивачу щорічної відпустки на 4 календарні дні з 26.08.2013 по 29.08.2013 (в зв'язку з закінченням строкового трудового договору) за робочий рік з 04.10.2012 по 29.08.2013 (а.с. 76).
На залишок відпустки позивачу було виплачено компенсацію, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами та сторонами по справі не оспорюється (а.с.90)
Суд апеляційної інстанції не приймає до уваги доводи позивача про те, що адміністрація поліклініки, в порушення норм чинного законодавства, не надала позивачу невикористану щорічну відпустку на строк 21 календарний день, оскільки, як вбачається з наявної в матеріалах справи копії заяви позивача про надання йому щорічної відпуски від 14.08.2013 в останній позивач просив надати йому щорічну відпустку на визначений термін, тобто з 19.08.2013 по 29.08.2013. В подальшому, 19.08.2013 позивач звернувся до адміністрації поліклініки з письмовою заявою про перенесення терміну його відпустки з 26.08.2013 без зазначення кількості робочих днів, на які він просить надати йому щорічну відпустку.
Відповідно до ч.1 ст. З Закону України «Про відпустки» за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
Так, відповідно до ч.З ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, або у період перебування працівника у відпустці.
Оскільки, перед виходом у відпустку, позивача завчасно було попереджено про дату його звільнення, позивач мав усі підстави звертатись до адміністрації поліклініки із відповідною заявою про надання йому щорічної відпустки на зручний для нього термін, проте у своїй заяві про надання йому щорічної відпустки він чітко зазначив визначений ним термін, з подальшою зміною дати виходу у таку, а відтак суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для зобов'язання КНП «Консультативно - діагностичний центр» Подільського району міста Києва видати наказ про звільнення позивача із займаної посади, врахувавши повний час перебування ним у відпустці та перебування на лікарняному по 04.10.2013 включно та зобов'язання КНП «Консультативно - діагностичний центр» Подільського району міста Києва замінити дату звільнення позивача з 29.08.2013 на 04.10.2013.
В підтвердження своїх доводів про порушення відповідачем вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення від 29.07.1993 № 58, а саме вимог п. 2.4 , де встановлено, що усі записи в трудовій книжці вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження) але не пізніше тижневого строку, а вразі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу. Апелянт зазначає, що в матеріалах справи міститься копія трудової книжки з записом зробленим відповідачем про звільнення, де запис зроблений 29.08.2013, а наказ про звільнення був виданий 30.08.2013. Також апелянт вважає, що акти надані відповідачем, які підтверджують відмову позивача від отримання трудової книжки не можуть розглядатися як докази, оскільки 04.10.2013 апелянт сам просив видати йому трудову книжку та ознайомити з наказом про звільнення, однак йому було відмовлено у видачі трудової книжки та надано лише витяг з наказу про надання йому частини щорічної відпустки з подальшим звільнення. А тому, апелянт вважає, що акт від 04.10.2013 є підробленим.
Колегія суддів вважає вказані доводи такими, що не грунтуються на встановлених судом першої інстанції обставинах справи та вимогах закону, оскільки відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Проте, а ні позивачем ОСОБА_1, а ні його представником в судовому засіданні доведено не було та не було надано суду жодних доказів, які б підтверджували те, що позивач ОСОБА_1 трудову книжку не міг отримати з вини відповідача, навпаки, з долучених до матеріалів справи Акту про відмову одержати трудову книжку від 04.10.2013 та Акту про відвідування працівника від 02.09.2013 вбачається, що трудова книжка не була вручена позивачу ОСОБА_1 через його відмову її брати (а.с.88,91)
Також доводи позивача про фальсифікацію вказаного акту не приймаються до уваги суду так, як в супереч вимогам ст.ст. 10, 60 ЦПК України не підтверджені відповідними доказами.
В порядку ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Таким чином, висновки суду щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
У відповідності до ст.ст. 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом проведена неправильна оцінка доказів та безпідставно, з порушенням процесуальних норм, надана перевага одним доказам над іншими, що призвело до неправильного вирішення справи, не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення.
Обставин, які б дали суду апеляційної інстанції підстави для спростування указаних висновків суду, апеляційна скарга ОСОБА_1 не містить, в ході апеляційного розгляду апелянт також не навів таких обставин та не підтвердив їх належними та допустимими доказами.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону, доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для скасування рішення немає.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,-
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 18.04.2014 - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: