УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 грудня 2006 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:
Головуючого, судді Шестакової Н.В.
Суддів: Летягіної О.В.
Кателіна В.П. При секретарі Іванові O.K.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Сімеїзської селищної ради, треті особи ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5, про визнання незаконним і скасування рішення Сімеїзської селищної ради і покладення на відповідача зобов»язання щодо затвердження проекту відводу земельної ділянки за апеляційною скаргою ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на рішення Ялтинського міського суду від 12 липня 2006 року,
ВСТАНОВИЛА:
Рішенням Ялтинського міського суду від 12 липня 2006 року задоволено позов ОСОБА_1 до Сімеїзської селищної ради, треті особи ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5, про визнання незаконним і скасування рішення Сімеїзської селищної ради і покладення на відповідача зобов»язання щодо затвердження проекту відводу земельної ділянки.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення суду з закриттям провадження по справі на тих підставах, що спір, у якому хоча однією із сторін є, зокрема, орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, є публічно-правовим і віднесено до адміністративної юрисдикції; оскільки позивач звернувся до суду з позовом про зобов»язання органу місцевого самоврядування вчинити певні передбачені законодавством дії, селищна рада є суб»єктом владних повноважень тому рішення селищної ради від 23 березня 2006 року може бути оскаржено лише в порядку здійснення адміністративного судочинства; судом першої інстанції неправильно досліджені докази і дана необгрунтована правова оцінка; судом не враховано те, що споруда літ.»Д» була побудована на законних підставах, земельна ділянка, яка була відведена позивачці, накладається на земельні ділянки, якими користуються треті особи по справі; споруди літ.»Е» та «Д» використовуються сім»єю апелянта; судом також не прийняті до уваги недійсні відомості у землевпорядній документації і відсутність погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками і землекористувачами; судом також порушені норми процесуального права щодо прийняття позовної заяви та притягнення до справи третіх осіб.
До апеляційної скарги приєднався ОСОБА_3 (а.с.214).
Розглянувши справу у межах доводів апеляційної скарги, вислухавши доповідача, апелянта, представників позивача і відповідача, а також третю особу
Справа № 22-6611\06 Головуючий в 1 інстанції Земляна Г.В.
Доповідач Шестакова Н.В.
ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Сімеїзської селищної ради НОМЕР_1 було відмовлено у затвердженні проекту відводу земельної ділянки необгрунтовано, оскільки права третіх осіб стосовно земельних ділянок, які накладаються на земельну ділянку за проектом відведення земельної ділянки ОСОБА_1, не доведені з урахуванням вимог ст.. 125 ЗК України; третіми особами ОСОБА_2 не надано доказів того, що споруда для миття посуди знаходиться в їх правомірному користуванні; крім того, споруди, відносно яких ОСОБА_2 стверджують про порушення права користування, знаходяться за межами земельної ділянки, наданої їм у власність. Висновки суду про відсутність порушення охороняємих прав апелянтів відповідають нормам матеріального і процесуального права.
Як свідчать матеріали справи, рішенням Сімеїзської селищної ради від 30 вересня 2005 року (а.с.23) було надано дозвіл ОСОБА_1 щодо розробки проекту землеустрою для відводу їй земельної ділянки орієнтовною площею 0,04га. Рішенням ради від 23 березня 2006 року (а.с.8) було відмовлено у затвердженні проекту землеустрія на підставі висновків конфліктної комісії від 08.10.2004 року про те, що земельна ділянка, яка відводиться ОСОБА_1, накладається на земельні ділянки, якими користуються ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 і ОСОБА_8 (а.с.13).
Аналізуючи доводи апеляційної скарги про порушення норм процесуального права щодо виду судочинства і зміст позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що позивачка звернулася до суду з позовом про захист своїх земельних прав "щодо одержання у власність земельної ділянки, оскільки вона вважає, що селищна рада необгрунтовано відмовила її у затвердженні проекту відводу земельної ділянки у власність, тому необхідно зобов"язати селищну раду затвердити зазначений проект землеустрію, який розроблено за рішенням відповідача від 30 вересня 2005 року.
Як встановлено у ч.ч.7-11 ст.118 ЗК України, після розгляду заяви зацікавленої особи про передачу у власність земельної ділянки, яка належить приватизації, відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення; після погоджування із необхідними органами цей проект подається на розгляд відповідного органу влади або органу місцевого самоврядування; проект розглядається у місячний строк з прийняттям рішення про передачу земельної ділянки у власність. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку. Із аналізу зазначеної правової норми про порядок приватизації земельної ділянки слідує, що надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки по суті є згодою на передачу земельної ділянки у власність, тому після надання цієї згоди починається процес приватизації земельної ділянки, першим етапом якої є розробка проекту відведення, другим - передача у власність конкретної земельної ділянки зацікавленій особі. Таким чином, усі спори, які пов"язані з оспорюванням відмови у передачі земельної ділянки у власність або залишення без розгляду цього питання після дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки, які розглядаються у судовому порядку, стосуються реалізації права на приватизацію земельної ділянки шляхом одержання її у власність, тому повинні розглядатися у порядку цивільного судочинства.
Як вважає колегія суддів, не мають правових підстав доводи апелянта про порушення його прав щодо будівель літ."Д" і „Е", якими він користується, і які залишаються на земельній ділянці, яка відводиться ОСОБА_1
Справа № 22-6611\06 Головуючий в 1 інстанції Земляна Г.В.
Доповідач ШестаковаН.В
Із змісту технічного паспорту апелянта (а.с.250-254) та його сина ОСОБА_2 слідує, що сарай літ."Е" відмічено як самочинну будівлю. Відповідно до ч.2 ст.376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього, тому право користування апелянтом цією будівлею не підлягає захисту.
Крім того, апелянт підтвердив у засіданні суду першої та апеляційної інстанції, те, що зазначені будівлі знаходяться на земельній ділянці, яка розроблена ним та його сином багато років тому, і на підставі ст.119 ЗК України повинна бути надана йому у власність за набувальною давністю.
Ст. 119 ЗК України надає громадянам, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів щодо права на цю ділянку, право звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування із заявою про передачу їм права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Ця правова норма існує у Земельному кодексі України з 01.01.2002 року, зворотньої сили не має.
Колегія судців вважає, що до ст.119 ЗК України необхідно застосовувати принципове положення щодо набувальної давності, яке встановлено у п. 8 Прикінцевих та перехідних положень про поширення набувальної давності на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності Кодексом. Тобто правове значення має період землекористування, починаючи з 1999 року.
На підставі наведеного колегія дійшла висновку про те, що у ОСОБА_2 ще не наступило право ставити питання щодо передачі йому земельної ділянки у власність або користування на підставі набувальної давності, тому його доводи про порушення його права на одержання земельної ділянки, яку він розробляє багато років, у власність, не можуть бути прийняті до уваги. Також необгунтовані доводи скарги про те, що порушені земельні права ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, оскільки ці особи не довели, що земельна ділянка, яка відводиться ОСОБА_1, накладається на земельні ділянки, якими вони користуються на законних підставах з урахуванням вимог ст.125 ЗК України. За інформацією виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради (а.с.74) зазначеним особам не були надані земельні ділянки у власність або користування.
Також необгрунтовані вимоги апелянта щодо порушення його права власності на вбиральню літ. „Д". Принцип диспозитивності цивільного судочинства, встановлений у ст11 ЦК України, передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд; суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Приймаючи до уваги те, що апелянт не надав суду технічний паспорт, у якому за ним зареєстрована вбиральня літ. „Д", колегія суддів дійшла висновку, що апелянт у межах своїх процесуальних прав не знайшов необхідним надати суду для дослідження зазначений документ як доказ порушення його прав.
Крім того, апелянти не довели суду шляхом надання допустимих доказів тих обставин, що саме та будівля за літ."Д", яка зареєстрована у технічному паспорті апелянтів, знаходиться на земельній ділянці, яка визначена проектом відведення земельної ділянки ОСОБА_1 Пояснення осіб, які приймали участь у справі, зокрема, ОСОБА_4 про те, що на земельній ділянці, яка відводиться позивачці, знаходиться якась будівля, на яку претендує апелянт, не можуть розглядатися як належні докази того, що саме ця будівля є вбиральнею за літ „Д", яка зазначена у технічному паспорті апелянтів. Належними доказами цих обставин можуть бути не пояснення сторін, третіх
Справа № 22-6611\06 Головуючий в 1 інстанції Земляна Г.В.
Доповідач Шестакова Н. В.
осбі, або свідків, а дані судової експертизи, які зосновані на землевпорядній документації та необхідних вимірюваннях.
Таким чином, ствердження апелянтів про те, що вбиральня літ"Д", яка належить їм на праві власності, розміщена на земельній ділянці, яка за проектом повинна передаватися ОСОБА_1, по суті є припущеннями, які не спростовують висновки суду і не можуть бути прийнятими до уваги.
Разом з тим, якщо виходити з припущення, що вбиральня літ."Д", яка зареєстрована за за апелянтами, находиться на земельній ділянці, яка передається ОСОБА_1, права апелянтів на спірну земельну ділянку не порушені, приймаючи до уваги те, що ця будівля у зазначеному випадку розташована не в межах земельної ділянки, яка знаходиться у власності апелянтів, що вони не оспорюють, а на земельній ділянці, яка знаходиться у державній власності і у компетенції селищної ради; апелянти не встановили своє право користування або власності щодо земельної ділянки, на якій знаходиться зазначена будівля, на підставі ст.344 ЦК України. Крім того, у засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 пояснив, що його сім"я не користується вбиральнею літ."Д", оскільки туалет є у його жилому будинку (а.с.82).
Зазначені обставини встановлюють обгрунтованість зазначення у землевпорядній документації запису про те, що відсутня інформація про належність існуючої будівлі на земельній ділянці.
Щодо відсутності погодження меж земельної ділянки, яка за проектом підлягає відведенню позивачці, з суміжними власниками та землекористувачами, колегія суддів вважає, що це погодження за змістом ст.198 ЗК України необхідно.
Матеріали справи свідчать, що апелянти не пов"язують порушення своїх прав з накладенням земельної ділянки, яка підлягає відведенню ОСОБА_1, на земельну ділянку, яка знаходиться у власності апелянтів (а.с.86), стверджуючи, що зазначена земельна ділянка ОСОБА_1 накладається на; земельну ділянку, на яку вони претендують на підставі ст.119 ЗК України.
При таких обставинах відповідні доводи апелянтів не мають правового обгрунтування і відмова апелянтів від погодження межі земельної ділянки не має правового значення. Інші особи, які зазначені у рішенні конфліктної комісії, доказів порушення своїх прав при виділенні земельної ділянки ОСОБА_1 за проектом, суду не надали, рішення суду не оскаржили, і не уповноважили апелянтів оскаржити рішення суду від їх імені.
ОСОБА_4, як суміжний землекористувач, у засіданні суду першої та апеляційної інстанції погодилася з землевпорядною документацією щодо земельної ділянки ОСОБА_1, зазначивши, що претензій до ОСОБА_1 стосовно межі сумісного користування не має.
Доводи апеляційної скарги щодо порушення норм процесуального права фактично є критикою дій суду першої інстанції, які віднесені до його компетенції, і не можуть бути підставою для скасування рішення.
На підставі наведеного колегія судців вважає, що доводи апеляційної скарги необгрунтовані і не містять доказів про порушення прав апелянтів.
Керуючись ст.ст.303,307,308 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргуОСОБА_2 і ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Ялтинського міського суду від 12 липня 2006 року залишити без змін.
Ухвала набирає чинності з моменту її проголошення і може бути оскзаржена в касаційному порядктдо Верховного Суду України протягом двох місяців.
Справа № 22-6611/06 Доповідач Шестакова Н.В.