Справа N 22Ц -1965/2006 року. Головуючий 1 інстанції Тихоненко Г.А.
Категорія - 40. Доповідач апеляційної інстанції Лисенко П.П.
УХВАЛА іменем України.
21 грудня 2006 року. м. Миколаїв.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:
головуючого Лисенка П.П.,
суддів: Кутової Т.З. та Данилової О.О.,
із секретарем судового засідання Негрун І.О.,
з участю :
представників відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою управління безперервної освіти і науки Южноукраїнської міської ради Миколаївської області ( далі УБОіН ) переглянула рішення місцевого Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 1 серпня 2006 року, ухваленого по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Управління безперервної освіти і науки Южноукраїнської міської ради Миколаївської області про поновлення на роботі, стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час вимушеного прогулу і компенсації за моральну шкоду.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представників відповідача, перевіривши у межах оскарження обставини та докази, якими сторони їх стверджували ,-
установила:
14 червня 2006 року ОСОБА_3 пред'явила зазначений позов.
Його обґрунтовувала тим, що з 3 лютого 2003 року і до 11 травня 2006 року, спочатку за контрактом, а потім за безстроковим трудовим договором, знаходилася у трудових відносинах з відповідачем, обіймаючи посаду ІНФОРМАЦІЯ_1.
Наказом НОМЕР_1 від 10 травня 2006 року з ініціативи відповідача трудовий договір було розірвано.
Підставою його розірвання слугував п. З ст. 40 КЗпП України -систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосувалися заходи дисциплінарного стягнення.
Посилаючись на те, що до роботи ставилася сумлінно, а звільнення є наслідком упередженого ставлення до неї збоку керівництва УБОіН, просила поновити на роботі.
Крім того, посилаючись на те, що у 2006 році відповідач припинив виплачувати їй 40 % персональну надбавку, заборгувавши 1 899 гривень 13 копійок, і з дня звільнення вона знаходилася у вимушеному прогулі й не отримувала заробітну плату, просила стягнути на її користь заборговану грошову суму та середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Просила також стягнути 500 гривень компенсації за моральну шкоду, оскільки через звільнення морально страждала.
Заперечуючи проти такого, представник відповідача пояснював, що звільнення позивачки проведено за правилами, виписаними Кодексом законів про працю України, а тому підстав для задоволення позову немає.
Рішенням місцевого Южноукраїнського міського суду Миколаївської област від 1 серпня 2006 року позов задоволено частково.
Постановлено поновити позивачку на посаді і на її користь з відповідача стягнуто 2 024 гривні середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Додатковим рішенням того ж суду від 22 вересня 2006 року у задоволені решти вимог відмовлено.
Не згодившись із рішенням суду від 1 серпня 2006 року, відповідач його оскаржив і просив скасувати, оскільки, як на його думку, суд дав неналежну оцінку зібраним по справі доказам та неправильно застосував норми матеріального права, а саме, не взяв до уваги наданих ним доказів щодо систематичного порушення позивачкою службових обов'язків.
Апеляційну скаргу слід відхилити, оскаржене рішення суду 1 інстанції залишити без зміни, оскільки той постановив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.
Вирішуючи спір таким чином, як викладено у оскарженому рішенні, місцевий суд виходив з того, що відповідачем при притягненні позивачки до дисциплінарної відповідальності були допущені процесуальні порушення, які позбавили ту можливості захистити свої трудові права; тяжкість вчиненого проступку, за відсутності шкоди, явно не відповідає застосованому дисциплінарному стягненню; звільнення є наслідком упередженого ставлення керівництва УБОіН до позивачки.
Тому, на його думку, розірвання трудового договору за п. З ст. 40 КЗпП України є необгрунтованим, право позивачки на працю підлягає захисту, шляхом покладення на відповідача обов'язку поновити її на роботі та стягнення на її користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області погоджується з такими обставинами та правовідношеннями, висновки суд 1 інстанції щодо них і результату вирішення справи, вважає вірними, обгрунтованими й законними.
За ч. 6 ст. 43 Конституції України та ст. 5-1 КЗпП України, держава гарантує громадянам правовий захист від незаконного звільнення.
Незаконним є звільнення, проведене за відсутності підстав, передбачених чинним трудовим законодавством для припинення трудового договору, або, коли воно проведене з істотними порушеннями порядку звільнення.
Дійсно, п. З ст. 40 КЗпП України передбачена можливість розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у разі, якщо працівник систематично не виконував без поважних причин обов'язків покладених на нього трудовим договором або правилами трудового розпорядку, і до нього застосовувалися раніше заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
При цьому, відповідно до пунктів 22, 23 постанови Пленуму Верховного Суду України "від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясовувати, в чому
конкретно виявилося порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 КЗпП України, чи додержані власником чи уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи не застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота.
За передбаченими п. З ст. 40 КЗпП України підставами працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного чи громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
З наказу НОМЕР_1 від 10 травня 2006 року не видно, за який же проступок звільнено позивачку. Уповноважений власником орган, не називаючи самого дисциплінарного проступку та не визначивши часові рамками його вчинення, обмежився лише загальною констатацією підстави звільнення, що є недопустимим. З наявних у справі матеріалів теж не можна зробити певного висновку про вчинення позивачкою проступку, за який її було звільнено.
Зазначені обставини, у сукупності із обгрунтованими твердженнями позивачки про упереджене ставлення керівництва УБОіН до неї, спонукають до задоволення позову.
Цього ж дійшов і місцевий суд.
Тому, оскільки відповідач допустимими засобами доказування не довів обґрунтованість підстав звільнення позивача, а відповідно до положень ст. ст. 60 ЦПК України, то є саме його обов'язком, позивачку слід було поновити на роботі та стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2 024 гривні 18 копійок, що вірно і здійснив суд 1 інстанції.
За такого, підстав для задоволення апеляційної скарги немає.
Що ж до твердження апелянта про ігнорування судом попередніх наказів про застосування до позивачки дисциплінарного стягнення, то воно безпідставне. Аналіз названих наказів, навпаки, дає підстави вважати обгрунтованими твердження позивачки про упередженість керівництва УБОіН відносно неї - як ІНФОРМАЦІЯ_1.
Керуючись ст. ст. 307- 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів ,-
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу управління безперервної освіти і науки Южноукраїнської міської ради Миколаївської області відхилити.
Рішення місцевого Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 1 серпня 2006 року залишити без зміни.
Ухвала набирає чинності з моменту проголошення і з цього часу протягом 2-х місяців може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України.