Справа № 338/1958/13-ц

Провадження № 22-ц/779/706/2014

Категорія 44

Головуючий у 1 інстанції Битківський Л.М

Суддя-доповідач Шишко А.І.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 березня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Шишка А.І.,

суддів: Ковалюка Я.Ю., Шалаути Г.І.,

секретаря Вилки І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Солотвинської селищної ради до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Богородчанського районного суду від 13 лютого 2014 року, -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Богородчанського районного суду від 13 лютого 2014 року задоволено позов Солотвинської селищної ради до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1, внаслідок вибуття її на постійне місце проживання в інше жиле приміщення.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 посилається на незаконність та необґрунтованість судового рішення, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неналежному дослідженні судом доказів по справі та невідповідності висновків суду обставинам справи. У зв'язку з цим, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити Солотвинській селищній раді у задоволенні позовних вимог та стягнути з позивача судові витрати.

Представник апелянта свої вимоги обґрунтовує тим, що у спірній квартирі ОСОБА_2 разом з сім'єю проживали з 1998 року. Дане житло було надано Солотвинською селищною радою, оскільки її чоловік перебував на відповідному квартирному обліку. Після смерті чоловіка у 2004 році, у зв'язку з необхідністю догляду за престарілими та хворими матір'ю та бабусею, відповідач була змушена часто перебувати в їхньому житлі. Починаючи з 2005 року постійно проживати у своєму помешканні вона не могла з поважних причин, оскільки у 2004 році будинок на підставі акту обстеження технічного стану аварійного житлового фонду визнано аварійним та таким що підлягає зносу, а сім'ї - відселенню. Даний факт підтверджується також листом відділу регіонального розвитку, містобудування та архітектури №134101-2 від 05.09.2008 року та листом Богородчанської районної державної адміністрації №Д-51 від 25.02.2011 року. Зазначене свідчить про те, що проживання у спірній квартирі є небезпечним для життя та здоров'я.

Акти, складені за участю представників ЖКГ, селищної ради та інших посадових осіб від 15.03.2011 року, 26.10.2011 року, 06.11.2012 року, 22.01.2013 року, 14.03.2013 року, підтверджують, що ОСОБА_2 не проживала в спірній квартирі, однак жоден із зазначених документів не містив причин її не проживання в спірному житловому приміщенні.

Таким чином, оскільки будинок, в якому знаходиться спірна квартира, підлягає знесенню, Солотвинська селищна рада повинна була виселити мешканців будинку із наданням іншого відповідного житлового приміщення. Не прийняття такого рішення про визнання будинку непридатним для проживання і про відселення його мешканців свідчить не про те, що будинок знаходиться у придатному стані, а виключно про порушення селищною радою норм житлового законодавства.

Крім того, згідно ст.176 ЖК України, саме Солотвинська селищна рада, як наймодавець, має здійснювати ремонт у будинку де знаходиться спірна квартира, однак ні капітального, ні поточного ремонту з 2004 року не проводилось. Відповідач власними силами робила поточний ремонт житлового приміщення (заміняла скло у віконних рамах, підмуровувала зовнішню стіну, тощо), що було підтверджено свідками. А тому, твердження про відсутність будь-якого догляду за житлом є безпідставним. Також, ОСОБА_2 часто відвідувала квартиру, що підтверджується її речами, які там знаходяться. При цьому, стан квартири жодним чином не впливає на стан житлового будинку в цілому, оскільки даний будинок був визнаний аварійним ще у 2004 році.

Вислухавши суддю-доповідача, доводи відповідача та її представника, заперечення представників позивача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції не відповідає цим вимогам процесуального права.

Відповідно до вимог ст.10 Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами та іншими учасниками процесу доказів.

Згідно ч.1 ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Задовольняючи позов Солотвинської селищної ради, суд першої інстанції керувався нормами ст.107 ЖК УРСР та дійшов висновку про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 внаслідок вибуття її на постійне місце проживання в інше житлове приміщення, що в даному випадку є невірним та таким, що не відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.2 ст.107 ЖК УРСР, у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Висновок суду першої інстанції про застосування даної норми права є необгрунтованим, оскільки підставою позову було вибуття відповідача зі спірної квартири і відсутність у ній без поважної причини понад шість місяців (ст.71, 72 ЖК УРСР), а не обрання ним певного і постійного місця проживання (ст.107 ЖК УРСР).

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.11 своєї постанови від 12.04.1985 р. № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", у справах про визнання наймача або членів його сім'ї такими, що втратили право користування жилими приміщеннями (ст.71 ЖК), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк. Відповідно до ст.107 ЖК наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст.71 або ст.107 ЖК.

Згідно ч.1 ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частиною 2 ст.31 ЦПК України передбачено, що позивач до початку розгляду справи по суті має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову.

З матеріалів справи вбачається, що позивач такої заяви не подавав, позов ним був пред'явлений з підстав визначених ст.71, 72 ЖК УРСР, що було підтверджено представником позивача в ході апеляційного розгляду. Правом суду є застосування норми права залежно від підстав (обґрунтувань) позову, проте позивач обґрунтовував свій позов саме обставинами, які належать доведенню на підставі ст.71, 72 ЖК УРСР.

Отже, у порушення ст.11 ЦПК України, суд першої інстанції розглянув позов на підставі ст.107 ЖК УРСР, який не було пред'явлено, а позов, який було пред'явлено на підставі ст.ст.71, 72 ЖК УРСР, не розглянув, допустивши таким чином порушення норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів вважає, що на правовідносини, які склалися між сторонами, поширюються вимоги ст.ст. 71, 72 ЖК УРСР.

Частиною 3 ст.9 ЖК передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбачених законом.

Згідно ст. 71 ЖК УРСР, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до ст.72 ЖК УРСР, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Для наявності підстав для задоволення даного позову, позивачу достатньо довести факт не проживання відповідачів понад 6 місяців у спірній квартирі, а поважність такого не проживання має доводити відповідач.

Як встановив суд першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 разом з сім'єю в 2002 році вселилась в квартиру АДРЕСА_1. Ордер на заселення у вказане житлове приміщення ОСОБА_2 не отримувала, договір найму житлового приміщення не заключала. Однак, за її заявою 12.02.2008 року виконавчим комітетом Солотвинської селищної ради відповідача визнано квартиронаймачем вищевказаної квартири і з відома селищної ради з 2008 року вона зареєстрована на постійне проживання у вказаному приміщенні.

Той факт, що ОСОБА_2 протягом 2011-2013 років не проживала у вказаному житловому приміщенні підтверджується актами, складеними за участю представників ЖКГ, селищної ради та інших посадових осіб від 15.03.2011 року, 26.10.2011 року, 06.11.2012 року, 22.01.2013 року, 14.03.2013 року (а.с.15-19). Даними актами встановлено, що квартира знаходиться в аварійному стані - внаслідок як природного зносу конструкцій так і відсутності догляду за нею. ОСОБА_2 в даній квартирі тривалий час не проживає, ремонту, реконструкції та елементарного благоустрою не проводиться впродовж багатьох років, а електропостачання та газифікація припинені через наявні борги відповідача та не споживанням цих послуг. При цьому, особисті речі повсякденного вжитку, які б могли належати квартиронаймачу в житловому приміщенні не знаходились.

Відсутність подачі газу у спірне житло підтверджується також листом Богородчанського управління по експлуатації газового господарства №01-11/311 від 22.04.2013 року. З даного листа вбачається, що подачу газу до квартири АДРЕСА_1 було припинено ще в 2002 році, при цьому наявна заборгованість по оплаті послуг (а.с.21).

Факт не проживання ОСОБА_2 протягом тривалого часу у спірній квартирі підтвердили також свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які на даний час проживають АДРЕСА_1. Дані свідки засвідчили, що спірна квартира занедбана, а відповідач не проживає в ній як мінімум з 2006 року.

Свідки ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 підтвердили, що ОСОБА_2 разом з сім'єю проживала у даній квартирі з 2002 року по 2004 рік, а після смерті чоловіка переїхала проживати АДРЕСА_1, у зв'язку з необхідністю догляду за престарілою бабусею та хворою матір'ю. Також підтвердили, що на даний час квартира не придатна для проживання через неналежний технічний стан. Свідки ствердили, що відповідачка іноді навідувалася до спірної квартири.

Вказані вище обставини відповідачем не заперечуються.

Таким чином, підтверджено, що ОСОБА_2 протягом тривалого часу, а саме більше 6 місяців, не проживала у квартирі АДРЕСА_1.

В той же час, відповідач не надала суду доказів того, що вона не проживала більше 6 місяців у спірній квартирі з поважних причин.

Доводи про те, що вона була змушена переїхати на АДРЕСА_1, у зв'язку з необхідністю догляду за престарілою бабусею та хворою матір'ю нічим не підтверджені.

Також не заслуговують на увагу твердження представника апелянта з приводу того, що будинок АДРЕСА_1 визнаний аварійним та непридатним для проживання, а його жильці мають бути відселені.

Визнання житлового будинку непридатним для проживання врегульовано статтею 7 Житлового кодексу Української РСР та Положенням про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання (далі - Положення), затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 26.04.84 N 189. Обстеження житлових будинків (приміщень) проводиться інженерно-технічними працівниками житлово-експлуатаційних організацій за участю представників громадськості. У разі необхідності до обстеження залучаються фахівці проектних і науково-дослідних організацій та органів і закладів санітарно-епідеміологічної служби. Якщо під час обстеження стану житлових будинків буде виявлено невідповідність санітарним і технічним вимогам цих будинків (жилих приміщень) та неможливість або недоцільність проведення капітального ремонту, виконавчий комітет органу місцевого самоврядування призначає повторне обстеження комісією у складі представників виконавчого комітету органу місцевого самоврядування, представника органу або закладу санітарно-епідеміологічної служби, представника державного пожежного нагляду, депутата місцевої ради, інженера житлово-експлуатаційної організації, представника громадського будинкового комітету. При обстеженні стану житлових будинків (житлових приміщень) відомчого житлового фонду до складу комісії включається також представник органу, який здійснює управління цим житловим фондом.

Статтею 111 Житлового кодексу визначено, що у разі якщо будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, у зв'язку з непридатністю для проживання підлягає знесенню або будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий, інше благоустроєне жиле приміщення надається виселеним виконавчим органом місцевої влади чи державною, кооперативною або іншою громадською організацією, а в разі неможливості надання жилого приміщення цією організацією - виконавчим органом місцевої влади. Рішення про виселення на підставі результатів обстеження приймається органом місцевого самоврядування. У разі незгоди з діями органу місцевого самоврядування громадяни України, які потерпають внаслідок цього, мають право звернутися до контролюючих органів з відповідною скаргою, а також на задоволення їх вимог щодо усунення порушень у судовому порядку.

Таким чином, рішення стосовно непридатності житлового будинку (житлового приміщення) для проживання (в тому числі у зв'язку з аварійним станом конструктивних елементів), про використання непридатного для проживання житлового будинку (житлового приміщення) з іншою метою (переведення у нежитловий фонд) або про знесення цього будинку приймаються відповідною місцевою радою на основі висновку комісії.

Солотвинська селищна рада не приймала рішення у встановленому законом порядку про визнання будинку непридатним для проживання і про відселення мешканців, а був складений тільки акт від 02.06.2010 року на підставі огляду будинку відповідною комісією. Даним актом підтверджено, що будинок АДРЕСА_1 знаходиться в аварійному стані (а.с.45). Однак, ніяких рішень органом місцевого самоврядування на підставі даного акту не приймалось.

Колегія суддів також звертає увагу на той факт, що в даному житловому будинку незважаючи на аварійний стан продовжують проживати інші сім'ї, що підтверджується показами свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а квартира в якій зареєстрована ОСОБА_2, якщо і стала непридатною до проживання саме через її бездіяльність по утриманню житла та в результаті тривалого не проживання в ній.

Отже, колегія суддів приходить до висновку про те, що ОСОБА_2 не змогла довести поважності причин не проживання у спірній квартирі більше 6 місяців.

Згідно п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відповідно до ч.2 ст. 309 ЦПК України, норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Враховуючи все вищенаведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає до скасування з ухваленням нового рішення, яким позов Солотвинської селищної ради слід задовольнити та визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування спірною квартирою внаслідок непроживання у житловому приміщенні понад шість місяців.

Керуючись ст. 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Богородчанського районного суду від 13 лютого 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов Солотвинської селищної ради до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1, Івано-Франківської області внаслідок непроживання у житловому приміщенні понад шість місяців.

Рішення набирає чинності з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий А.І. Шишко

Судді: Я.Ю. Ковалюк

Г.І. Шалаута