РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

__________________________________________________________________

Справа №: 22-ц/191/245/14Головуючий суду першої інстанції:Трубніков Ю.Л.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Кустова І. В.

"26" лютого 2014 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в м. Феодосія у складі:

Головуючого суддіКустової І.В.,

СуддівПритуленко О.В., Ломанової Л.О.,

При секретаріБроніковській М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку під час вимушеного прогулу та компенсацію моральної шкоди, за апеляційною скаргою Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті на рішення Ленінського районного суду АР Крим від 02 грудня 2013

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду з вказаним позовом до Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті (далі - Укрморрічінспекція).

Позов мотивований тим, що позивач працював в Укрморрічінспекції на посаді старшого державного інспектора з безпеки на морському транспорті Керченського регіонального відділу. Під час знаходження на лікарняному - 05 вересня 2013 року позивач на вимогу керівництва поїхав у Севастопольське управління Укрморрічінспекції, де його примусили написати заяву про звільнення за домовленістю сторін наступною датою - 06 вересня 2013 року. 09 вересня 2013 року позивач звернувся до голови Укрморрічінспекції про залишення його заяви без розгляду. Вважає звільнення незаконним, оскільки це відбулося під час лікарняного, заява написана під тиском та не містить дати звільнення. Крім того, позивача не ознайомили з наказом про звільнення, трудову книжку та повний розрахунок у день звільнення не видали. Просить визнати наказ про звільнення незаконним, поновити на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та компенсацію моральної шкоди у розмірі 10000 грн.

Рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 02 грудня 2013 року позов задоволений частково: визнано незаконними та скасовано наказ про звільнення позивача №462 к від 06 вересня 2013 року; поновлено його на посаді старшого державного інспектора з безпеки на морському транспорті відділу надання адміністративних послуг Севастопольського міжрегіонального управління Департаменту державного нагляду та контролю за безпекою на морському та річковому транспорті; зобов'язано відповідача сплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06 вересня 2013 року по 02 грудня 2013 року; стягнуто з відповідача на користь позивача у компенсацію моральної шкоди 500 грн.; вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та ухвалити нове - про відмову у задоволенні позову.

Апелянт вказує, що суд дійшов помилкового висновку про звільнення позивача на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та безпідставно застосував цю правову норму до правовідносин сторін; а також зазначає на відсутність у трудовому законодавстві обмежень для звільнення робітника за пунктом 1 статті 36 КЗпП України під час тимчасової непрацездатності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

Згідно вимог частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У цивільних справах щодо захисту трудових прав працівника обов'язок доказування покладається саме на власника або уповноважений ним орган.

Пунктом 1 статті 36 КЗпП України визначено, що підставою припинення трудового договору може бути угода сторін.

З матеріалів справи вбачається, що позивач з 23 квітня 2012 року знаходився в трудових відносинах з Укрморрічінспекцією, з 07 травня 2013 року працював старшим державним інспектором з безпеки на морському транспорті відділу надання адміністративних послуг Севастопольського міжрегіонального управління Департаменту державного нагляду та контролю за безпекою на морському та річковому транспорті (а.с. 36). 06 вересня 2013 року він звернувся з заявою про звільнення за угодою сторін відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України (а.с.56). Наказом № 462 к від 06 вересня 2013 року позивача звільнено з посади старшого державного інспектора з безпеки на морському транспорті відділу надання адміністративних послуг Севастопольського міжрегіонального управління Департаменту державного нагляду та контролю за безпекою на морському та річковому транспорті за угодою сторін відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України (а.с.55).

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач в обґрунтування незаконності звільнення посилається на тиск з боку роботодавця, знаходження позивача під час звільнення на лікарняному, не ознайомлення його з наказом про звільнення, затримку у видачі трудової книжки та остаточного розрахунку при звільненні.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що між працівником та роботодавцем не було досягнуто угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, та дійшов висновку про звільнення позивача на підставі статті 38 КЗпП України (розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника), яке проведене з порушенням порядку визначеного цією правовою нормою.

Звертаючи увагу на те, що матеріали справи містять власноруч написану заяву з визначенням працівником правових підстав звільнення та викладену у наказі згоду роботодавця на звільнення позивача саме на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України, а також враховуючи відсутність у справі доказів того, що позивач бажав звільнитися до закінчення двотижневого строку попередження, як це передбачено статтею 38 КЗпП України, колегія суддів не може погодитися з висновком районного суду про наявність підстав для звільнення позивача за власним бажанням.

Висновок суду першої інстанції щодо подання позивачем заяви про звільнення під тиском роботодавця зроблено на підставі того, що заява працівника від 06 вересня 2013 року не містить дати, з якої він бажає звільнитися, а текст наказу про звільнення не містить посилання на згоду роботодавця на звільнення саме з дати подачі заяви. Крім того, суд знайшов суттєвим доказом наявності тиску на позивача те, що заява про звільнення написана у м. Севастополі, а наказ про звільнення видано у м. Києві за місцем знаходження роботодавця.

Колегія суддів не може погодитися з висновком суду, що ці обставини підтверджують небажання працівника звільнитися з займаної посади саме у дату вказану ним у заяві, оскільки трудове законодавство не містить імперативної норми щодо форми заяви про звільнення, а обов'язок власника або уповноваженого ним органа у день звільнення видати відповідний наказ витікає з положень статей 47,116 КЗпП України, відповідно до яких роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку (з посиланням на номер та дату наказу про звільнення) і провести з ним остаточний розрахунок (виплатити грошові кошти після видачі наказу про звільнення). Суд першої інстанції не звернув увагу на наявність у заяві про звільнення резолюції наступного змісту: «ОСОБА_7 До наказу 06.09.2013 року», що підтверджує узгодження сторонами дати звільнення. Місце видачі спірного наказу не є визначальним для з'ясування його законності, оскільки правове значення має видання наказу органом, до повноважень якого входить розірвання трудового договору.

Також, не можна погодитися з висновком суду про те, що намагання позивача відкликати у подальшому свою заяву про звільнення є доказом звільнення працівника за власним бажанням, оскільки анулювання домовленості про припинення трудового договору за згодою сторін може мати місце лише при взаємній згоді на це власника або уповноваженого ним органу та працівника. Таких обставин у цій справі не встановлено.

Посилання позивача на незаконність звільнення з роботи під час знаходження на лікарняному не можна визнати обґрунтованим, оскільки заборона звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності передбачена частиною 3 статті 40 КЗпП України, не стосується звільнення на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України.

Врахування судом першої інстанції факту подачі заяви про звільнення під час хвороби, як доказу наявності тиску з боку роботодавця, колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки трудове законодавство не містить заборони на подачу відповідної заяви під час знаходження на лікарняному, а сам по собі стан здоров'я позивача не свідчить про наявність дій роботодавця, які спрямовані на його звільнення.

Відповідно до частини 2 статті 47 КЗпП України копія наказу про звільнення обов'язково видається працівнику у разі звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу; у інших випадках копія наказу видається лише на вимогу працівника.

Вимога про видачу наказу про звільнення направлена позивачем керівнику Укрморрічінспекції 12 вересня 2013 року (а.с.20). Але, 18 вересня 2013 року позивач відмовився отримати вказаний наказ та трудову книжку (а.с.57). Відомостей про отриманні позивачем наказу про звільнення матеріали справи не містять. Трудову книжку позивач отримав 26 жовтня 2013 року (а.с.71). Проте, невидача працівникові копії наказу про звільнення та затримка у видачі трудової книжки самі по собі не можуть бути підставами для поновлення на роботі.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що з вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із затримкою у видачі трудової книжки та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач не звертався.

У зв'язку з відсутністю підстав визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі відсутні підстави для задоволення вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсацію моральної шкоди.

Таким чином, посилання апелянта на неправильну оцінку, надану судом вищевказаним обставинам справи, заслуговує на увагу.

Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, але зроблено неправильний висновок про незаконність звільнення позивача з роботи, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню відповідно до пункту 3 частини 1 статті 309 ЦПК України (невідповідність висновків суду обставинам справи) з ухваленням нового рішення - про відмову у задоволені позову.

На підставі наведеного, керуючись статтею 303, пунктом 3 частини 1 статті 307, пунктом 3 частини 1 статті 309, частини 2 статті 314, статтею 316 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у місті Феодосії,

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду АР Крим від 02 грудня 2013 року скасувати.

Ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 до Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку під час вимушеного прогулу та компенсацію моральної шкоди відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Судді

І.В. Кустова О.В. Притуленко Л.О. Ломанова