№ справи:115/2043/13-ц Головуючий суду першої інстанції:Смолій А.М.

№ провадження:22-ц/190/478/14Доповідач суду апеляційної інстанції:Синельщікова О. В.

________________________________________________________________________________

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" лютого 2014 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

головуючого судді:Синельщікової О.В.

суддів:Курської А.Г., Кірюхіної М.А.

при секретарі:Щеглової Н.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про виселення та скасування реєстрації,

за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 19 листопада 2013 року,

в с т а н о в и л а :

Оскаржуваним рішенням Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 19 листопада 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про виселення та скасування реєстрації відмовлено в повному обсязі.

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_6 ставить питання про скасування рішення суду та просить ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що рішення незаконне і необґрунтоване, ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом не повно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, і висновки суду не відповідають обставинам справи. Зокрема, висновок суду про те, що вона не надала доказів, підтверджуючих, що відповідачка своєю поведінкою робить неможливим проживання з нею в житловому будинку, а також, що до відповідачки вжиті заходи громадського впливу, які не дали позитивних результатів, необґрунтований, оскільки вона неодноразово зверталася до ветеринарних та санітарно-епідеміологічних служб, органів місцевого самоврядування та правоохоронних органів, копії її звернень та акти маються в матеріалах справи, а що стосується вжиття до відповідачки заходів громадського впливу, то вона не має можливості звернутися до органів, які здійснюють такі заходи, з об'єктивних причин, у зв'язку з їх відсутністю. Вважає, що, застосувавши вимоги статті 116 Житлового кодексу України, суд не врахував конкретних обставин, а саме, що систематичне порушення відповідачкою правил співжиття робить неможливим проживання з нею. Також, зазначає, що відповідачці на праві власності належить квартира, в якій вона раніше постійно проживала та була зареєстрована. Крім того, посилається на те, що вона є особою похилого віку, страждає різними захворюваннями, і постійні знущання відповідачки над нею погіршують стан її здоров'я.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивачки, відповідачку, перевіривши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою і не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності та відсутності правових підстав для виселення відповідачки з житлового будинку без надання іншого житлового приміщення за вимог статті 116 Житлового кодексу України. Також, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог про скасування реєстрації відповідачки за місцем проживання у спірному житловому будинку.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з таким вирішенням спору, вважає, що судом першої інстанції повно і правильно встановлені обставини, що мають значення для справи, суд дійшов висновків, які відповідають обставинам справи, яку вирішив відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права.

При розгляді справи судом встановлено, що позивачка ОСОБА_6 є власницею житлового будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 29 квітня 1954 року, що підтверджується довідкою Кримського республіканського підприємства «Бюро реєстрації і технічної інвентаризації м. Євпаторії» № 178 від 31 травня 2012 року (а.с.39, 49).

Рішенням Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 15 лютого 2013 року, яке набрало законної сили, встановлено, що відповідачка ОСОБА_7 у 2004 році вселилася у будинок АДРЕСА_1 до своєї матері ОСОБА_6 як член сім'ї власника за згодою останньої (а.с.10).

Відповідно до частини 3 статті 61 Цивільного процесуального кодексу України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Також, при розгляді справи судом встановлено, що з 13 вересня 2011 року відповідачка ОСОБА_7 зареєстрована у спірному будинку (а.с.32).

Згідно частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 383 Цивільного кодексу України та 150 Житлового кодексу України, якими передбачено право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Відповідно до частини 1 статті 156 Житлового кодексу України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користуванням цим приміщенням.

Аналогічні положення містяться й у частині 1 статті 405 Цивільного кодексу України.

Звернувшись з позовом до суду, ОСОБА_6 просила виселити відповідачку ОСОБА_7 зі спірного будинку, який належить їй на праві власності, а також скасувати реєстрацію відповідачки за місцем проживання у спірному будинку.

В обґрунтування позову ОСОБА_6 посилалася на те, що відповідачка систематично порушує правила співжиття, а саме: позбавила її можливості користуватися газом, тримає значну кількість кіз, складує біля її вікон гній, чим позбавила її можливості користуватися двором та провітрювати приміщення будинку, а також влаштовує безпідставні сварки та скандали.

Відповідно до частини 4 статті 9 Житлового кодексу України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Переглядаючи справу, колегія суддів апеляційного суду виходить з того, що підстави виселення членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) передбачені частиною 1 статті 157 Житлового кодексу України, згідно якої членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу.

За частиною 1 статті 116 Житлового кодексу України якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Пленум Верховного суду України у пункті 17 постанови № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз'яснив, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 Житлового кодексу України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

Враховуючи, що для виселення членів сім'ї власника за підстав статті 116 Житлового кодексу України необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів, яких відносно відповідачки ОСОБА_7 при розгляді справи не встановлена, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для виселення відповідачки із належного її матері житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд не дав належної оцінки наданим нею доказам, а саме, зверненням до ветеринарних та санітарно-епідеміологічних служб, органів місцевого самоврядування та правоохоронних органів, які підтверджують неналежну поведінку відповідачки і неможливість проживання з нею в одному будинку, а також відсутність позитивних результатів і після вжиття заходів громадського впливу, колегія суддів не приймає до уваги у зв'язку з наступним.

Відповідно до частини 1 статті 58, частини 2 статті 59 Цивільного процесуального кодексу України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Із матеріалів справи вбачається, що позивачка зверталася до виконавчого комітету Сакської міської ради, Сакського міськрайонного відділу ГУ Державної служби надзвичайних ситуацій, Сакської санітарно-епідеміологічної станції, Управління ветеринарної медицини зі скаргами на свою дочку ОСОБА_7, просила прийняти до неї відповідні адміністративні заходи у зв'язку зі складуванням у дворі гною, дров, сіна біля житлового будинку і надвірних побудов, порушенням правил утримання домашніх тварин (кіз), яких вона тримає у приміщені біля житлового будинку у значній кількості і без

належного догляду, а також щодо інших порушень її прав як власниці житлового будинку з боку відповідачки: остання не пускає її в літню кухню, де знаходиться газоопалювальна система, водопровід, ванна кімната, не виконує її вимог щодо прибирання у дворі, конфліктує, чим створює неможливість для проживання (а.с.41-47).

Колегія суддів апеляційного суду вважає, що такі дії члена сім'ї власника житлового будинку щодо користування нежилими приміщеннями та двором можуть стати підставою для захисту прав власника у суді за негаторними вимогами відносно своєї власності, і не є достатніми для позбавлення відповідачки права на проживання шляхом її виселення без надання іншого житлового приміщення за вимог статті 116 Житлового кодексу України.

Колегія суддів погоджується також з висновком суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про скасування реєстрації за місцем проживання.

Відповідно до статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичною особи померлою.

Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 71, 116, 156 Житлового кодексу України; стаття 405 Цивільного кодексу України).

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11, є обов'язковою для всіх судів України відповідно до вимог статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України і правильно застосована судом першої інстанції.

Враховуючи відсутність підстав для позбавлення відповідачки права на проживання у зазначеному будинку, колегія суддів вважає правильним висновок суду про неможливість скасування реєстрація відповідачки за зазначеною адресою її місця проживання.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що при розгляді справи вимоги матеріального і процесуального права судом першої інстанції додержано, підстав для скасування рішення не має.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 307, 308, 314, 315 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 19 листопада 2013 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення.

Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

Судді:

Синельщікова О.В. Курська А.Г. Кірюхіна М.А.