Справа №2-11/2007 року.

РІШЕННЯ

іменем України

24 грудня 2007 року смт. Демидівка

Демидівський районний суд, Рівненської області.

Одноособово суддя 303уля П.Г.,

при секретарі Ковальській Л.С. ,

за участю сторін та їх представників: позивачки - адвоката ОСОБА_1 та відповідача -адвоката ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу будинку недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

У позовній заяві ОСОБА_3 просить визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку у селі Товпижин від 12 червня 1991 року, укладеного між нею та відповідачем, який зареєстрований у книзі реєстрації нотаріальних дій Вербенської сільської ради 14 серпня 1991 року за №46.

В обґрунтування заявленої вимоги позивачка зазначила, що вона проживала разом з батьками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у селі Товпижин Демидівського району Рівненської області у власному житловому будинку, розташованому на земельній ділянці площею 0, 48 гектара. Після смерті батьків позивачка прийняла їх спадщину шляхом збереження та користування батьківським майном та земельною ділянкою.

У 1991 році з міста Луцька приїхала незнайома їй жінка, яка назвалась ОСОБА_7 і попросила дозволу тимчасово встановити на даній земельній ділянці вагончик, щоб у вихідні дні можна було відпочивати на Хрінницькому водосховищі. Весною 1992 року до неї зайшов ОСОБА_8, батько відповідача і запитав, чи зверталась до неї його дружина з питання встановлення вагончика. Коли вона підтвердила цей факт то ОСОБА_8 запропонував їй поїхати у сільську раду для підтвердження її згоди, щоб місцева влада не мала до нього претензій. 14 серпня 1992 року вона з ОСОБА_8 поїхала у сільську раду в село Вербень. Розмови про купівлю-продаж будинку ні з ким вона не вела і ніякого договору не підписувала, оскільки батьківський будинок на той час був аварійний і продажу не підлягав. Цей факт стверджується рішенням сільської ради від 5 квітня 1989 року про його знесення. ОСОБА_8 поставив вагончик але земельною ділянкою продовжувала користуватися позивачка.

У 2005 році ОСОБА_3 дізналась, що батьківський будинок вона ніби продала відповідачу у 1991 році у зв'язку з чим земельна ділянка перейшла у користування до нього, а пізніше до ОСОБА_8. Її скарги з цього приводу до Рівненської обласної державної адміністрації та Демидівського районного відділу земельних ресурсів результату не дали і вона вимушена була звернутися до суду.

Договір купівлі-продажу будинку від 12 червня 1991 року вона не бачила і не підписувала, як не бачила і самого покупця - ОСОБА_4.

Ознайомившись з документами, що стали підставою для укладення договору, їй стало відомо, що згідно з довідкою сільської ради №72 від 12 червня 1991 року, у погосподарській книзі №11 за 1991-1995 роки батьківське господарство значилося під НОМЕР_1 у селі Товпижин.

Насправді у цій книзі за зазначеним номером зареєстровано господарство ОСОБА_9 у селі Вербень. її ж особисте господарство зареєстроване у по господарській книзі №10 за НОМЕР_2 у селі Товпижин. У книзі реєстрації нотаріальних дій Вербенської сільської ради за 1991 рік запис за №46 зроблено не 12 червня 1991 року, як це зазначено у договорі купівлі-продажу, а лише 14 серпня 1991 року.

Таким чином було підроблено довідку сільської ради №72 від 12 червня 1991 року, запис про час здійснення нотаріальних дій і її підписи. Позивачка має лише чотири класи освіти і її підпис зовсім інший ніж той, що стоїть у названих документах. На цій підставі, на думку позивачки, договір є незаконним. Позивачка вважає, що строку встановленого законом для звернення до суду за захистом порушених її прав вона не пропустила, оскільки про дане порушення їй стало відомо лише у 2005 році.

У судовому засіданні позивачка свої позовні вимоги підтримала повністю з зазначених підстав і показала, що її батьки проживали у селі Товпижин у власному господарстві, яке було збудоване ще 1922 році. У цьому будинку вона народилась, виросла і проживала з батьками. У 1984 році через село Товпижин пройшла буря і їх житловий будинок був майже зруйнований. Враховуючи його вік страхове агентство виплатило за нього всього 9 рублів. Грошима їм допомогли родичі і купили хату через дорогу. З того часу і до сьогодні вона проживає у цій хаті. Земельну ділянку у неї не вилучали і в її користуванні знаходилась батьківська земельна ділянка і та, яку вона отримала разом з придбаним будинком. У 1989 році батьківську земельну ділянку хотіли у неї забрати під якесь будівництво, оскільки батьківський житловий будинок був аварійним і було рішення про його знесення. Вона поскаржилась у обком партії. Після перевірки позивачка отримала повідомлення, що земля належить їй і ніхто її забирати не буде. З того часу, як і раніше, дана земля перебувала у її користуванні. На скільки їй дозволяло здоров'я вона стала розбирати напіврозвалений будинок і до 1991 року там практично лишалась купа обламків і глини. Про те, що даний житловий будинок, а точніше те, що від нього залишилось, нібито продано, вона не знала поки не виникло питання про захват землі ОСОБА_8. При розгляді цієї справи виявилося, що ОСОБА_8 уже отримав у приватну власність частину належної їй земельної ділянки і додатково захватив 0, 08 гектара ділянки, яка була відведена для будівництва житлового будинку молодій сім'ї її племінника. ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності і на цю землю але йому було відмовлено. У 1991 році у сільську раду вона їздила лише з ОСОБА_8. Ні його дружини, ні сина у той день вона не бачила. На початку 1991 року до неї підійшла молода жінка, назвалася ОСОБА_7, повідомила, що вона з міста Луцька і попросила дозволу поставити на батьківській земельній ділянці вагончика. За це пообіцяла заплатити 1000 рублів. Поставивши на належній їй земельній ділянці у 1991 році вагончика, ОСОБА_8 у 1992 році вивіз на сміття залишки будинку і став там садити фруктові дерева. На її зауваження з цього приводу ОСОБА_8 відповів, що те сміття нікому не потрібне, а дерева не завадять і їй. Випасати корову і косити сіно можна буде і в садку, а будуть яблука то хватить обом. Через деякий час приїхали якісь люди і стали встановлювати навколо вагончика і садка огорожу. Вони повідомили, що роблять це за вказівкою ОСОБА_8. Позивачка знову стала заперечувати але ОСОБА_8 не реагував на її зауваження. Заперечувала вона тому, що на цьому місці хотіла будувати собі хату її сестра та племінник. Там був залитий фундамент, однак і це не зупинило ОСОБА_8. До виникнення справи у суді він ні разу їй не повідомляв ні про куплений будинок, ні про те, що земля уже належить йому. Побачивши документи на продаж будинку і сам договір, вона зрозуміла, що скориставшись її віком та неосвіченістю її просто обманули, а підписи у документах підробили. Підписів, які стоять у цих документах, вона ніколи не ставила. Хто їх зробив вона не знає.

Відповідач ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_8 позов не визнали і показали, що у 1991 році вони з матір'ю відповідача ОСОБА_7 вирішили придбати місце для будівництва дачі на березі Хрінницького водосховища і стали підшукувати продавця. Від жителів села Товпижин, прізвищ яких він не знає, їм

стало відомо, що позивачка продає житловий будинок. Вони приїхали на місце і побачили, що будинок дуже старий але на перший час у ньому можна було тримати інвентар. ОСОБА_7 пішла до ОСОБА_3 і домовилася з нею про продаж будинку за 1000 рублів. Через деякий час вони всі троє приїхали до позивачки і запропонували поїхати у сільську раду, щоб укласти договір купівлі-продажу. Вона погодилась і автомобілем ОСОБА_8 всі поїхали у Вербенську сільську раду. Там секретар сільської ради особисто виготовила договір, який був підписаний позивачкою, як продавцем та ОСОБА_4, як покупцем. До підписання виникали якісь юридичні нестиковки в яких вони не розуміються, однак особисто позивач та ОСОБА_8 нікого і ні про що не просили. На думку ОСОБА_8, просила оформити договір ОСОБА_3, оскільки вона хотіла продати будинок. Придбавши будинок вони заплатили гроші позивачці по частинах. На день укладення договору у них не було грошей заплатити за його реєстрацію, тому зразу його не було зареєстровано. Привіз ОСОБА_8 гроші 14 серпня 1991 року і тоді було зареєстровано договір. З ОСОБА_3 відповідач, та його сім'я жили мирно, тому і дозволяли косити сіно, яке їм не було потрібне. З 1991 року, на їх думку, ОСОБА_3 знала, що будинок продано і земля перейшла у користування сина, однак, позивач не захотів там будуватись і від земельної ділянки відмовився. ОСОБА_8 звернувся з заявою до сільської ради про виділення йому земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку. Сільська рада виділила йому 0, 25 землі, де він на той час уже посадив садок.

Заслухавши показання сторін, свідків, дослідивши матеріали справи суд вважає, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

Про наявність договору купівлі-продажу житлового будинку від 12 червня 1991 року і передачу земельної ділянки, на якій він знаходився ОСОБА_8, ОСОБА_3 повідомлено 22 серпня 2005 року Демидівським районним відділом земельних ресурсів (а.с. 10).

Відповідно до ч.1, 3, та 5 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин), зазначено у ст. 215 ЦК України.

Згідно з ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) продає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу, відповідно до ст. 656 ЦК України, може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути також майнові права або право вимоги.

Як зазначено у ст. 379 ЦК України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що

відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом (статті 380, 381 ЦК України).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 12 червня 1991 року, посвідченого Вербенською сільською радою, Демидівського району, Рівненської області, ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_4 купив житловий будинок, що знаходиться у селі Товпижин Демидівського району Рівненської області. Цей будинок, як зазначено у договорі, належить продавцю ОСОБА_3 на підставі виписки з погосподарської книги №11, особовий рахунок НОМЕР_1 (а.с. 6, 7, 21). Даний договір зареєстрований у книзі реєстрації записів нотаріальних дій за №46 14 серпня 1991 року (а.с. 11, 12). Особовий рахунок НОМЕР_1 у погосподарській книзі №11 належить ОСОБА_9 (а.с. 17-19).

Рішенням виконкому Вербенської сільської ради від 5 квітня 1989 року ОСОБА_3 зобов'язано розібрати належний їй житловий будинок і прибрати територію у строк до 15 квітня 1989 року, оскільки його визнано аварійним у зв'язку з тим, що він має 90% зносу і не придатний для використання під житло (а.с. 9).

Відповідно до погосподарської книги Товпижинської сільської ради за 1983-1985 роки дане господарство рахувалося за ОСОБА_5 (батьком позивачки) під №685: хата і хлів 1922 року побудови та земельна ділянка площею 0, 48 гектара (а.с. 22).

У погосподарській книзі №10 села Товпижин за 1991-1995 роки під НОМЕР_3 зазначено господарство, де вона мешкає по даний час (а.с. 13, 14). Іншого господарства на її ім'я у погосподарських книгах Вербенської сільської ради після 1989 року немає.

Покупець, відповідач по справі, ОСОБА_4 на території Вербенської сільської ради не зареєстрований і не проживає (а.с. 8).

З показань свідка ОСОБА_8 слідує, що його перша дружина ОСОБА_7 весною 1991 року домовилася з ОСОБА_3 про продаж належного їй старого будинку у селі Товпижин. Про сам договір купівлі-продажу він, дружина та позивачка, у присутності секретаря сільської ради ОСОБА_10, спочатку домовилися у Вербенській сільській раді в усній формі. Домовилися, що після підписання договору позивачка отримає гроші у сумі 1000 рублів, а по документах буде зазначена суму 300 рублів, оскільки сам будинок був напівзруйнований і в ньому ніхто не проживав. Пізніше у село Товпижин він приїхав з сином. Разом з ОСОБА_3 вони поїхали у сільську раду де було укладено письмовий договір, який позивачка підписала особисто. Хоч договір укладався сином але фактично купив будівлю він. Придбавши хату, через деякий час свідок зніс її і вирішив приватизувати земельну ділянку, на якій вона була розташована. Син написав заяву про відмову від даної земельної ділянки, а він звернувся до сільської ради з заявою про надання йому дозволу на приватизацію цієї землі. На даний час він має Державний акт на право приватної власності на землю. Належну йому земельну ділянку ОСОБА_8 огородив, посіяв на ній траву і посадив фруктовий сад. ОСОБА_3 ніяких претензій до нього не мала, якщо коли і були якісь непорозуміння то вони зразу ж вирішувалися. Не було до нього ніяких претензій і з боку сільської ради. На даний час ОСОБА_3 проти нього налаштували жителі села і вона ставить якісь незрозумілі вимоги.

Як показала у судовому засіданні свідок ОСОБА_10, що літом 1991 року у сільську раду приїхали ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 і попросили посвідчити договір купівлі-продажу житлового будинку. ОСОБА_8 з дружиною зайшли у кабінет голови сільської ради, а ОСОБА_4 та ОСОБА_3 лишилися в її кабінеті. Свідок склала договір у двох примірниках і сторони підписали його. Доказом того, що ОСОБА_3 є власником майна, яке вона продає, була довідка «Держстраху» та виписка з погосподарської книги. Дану виписку зробила особисто вона по вказівці голови сільської ради, у довідці зазначила номер, під яким значилося зовсім інше господарство. Виписку підписав голова і вона. ОСОБА_10 знала, що будинку, який хоче купити ОСОБА_4, уже немає і тому продавати його не можна. Цей будинок уже не рахувався і по погосподарській книзі. Про це вона повідомила голові сільської ради ОСОБА_12, але він сказав, що потрібно договір укласти. Тут же ОСОБА_3 було виплачено 300 рублів. Реєстрацію договору вона того дня не зробила, оскільки у сторін не було 30 рублів, щоб заплатити за

реєстрацію. Приблизно через місяць ОСОБА_8 приніс гроші, вона зареєструвала договір і видала його копію на руки. Посвідчуючи договір купівлі-продажу житлового будинку, свідок усвідомлювала, що посвідчує договір на підставі неправомірної виписки на будинок, якого у продавця немає. По поводу укладення даного договору ні у кого претензій не було. ОСОБА_10 з законодавством про посвідчення договорів була знайома, тому знала, що посвідчила договір незаконно. Незадоволений був лише брат ОСОБА_3, який розпочав будівництво власного будинку біля батьківської хати, залив там фундамент, однак, його документи на той час втратили силу. При укладенні договору купівлі-продажу покупцеві вона роз'яснила, що приписатися у той будинок, чи виділити на тому місці земельну ділянку неможливо.

Свідок ОСОБА_11 показав, що на даний час працює на посаді Вербенського сільського голови і одночасно очолює Вербенську сільську раду. На цій посаді він працює з кінця з 1991 року, тому йому нічого не відомо про обставини укладення оспорюваного договору купівлі-продажу. Про наявність такого договору він дізнався тоді, коли виник спір за земельну ділянку площею 0, 08 гектара, виділену рішенням Вербенської сільської ради під забудову племіннику позивачки. Як стало відомо, дану земельну ділянку незаконно захватив ОСОБА_8. При цьому він оспорив рішення сільської ради про виділення даної земельної ділянки іншій особі. Яким чином оспорювана земельна ділянка потрапила до ОСОБА_8, свідку невідомо.

Допитана в якості свідка ОСОБА_13 показала, що позивачка є її двоюрідною сестрою. Вони живуть дружно, розповідають одна одній все, однак, ОСОБА_3 ніколи їй не говорила про те, що хоче продати або про те, що продала батьківський будинок. Вона розповідала, що дозволила ОСОБА_8 поставити на цій ділянці вагончик, щоб літом було куди приїхати. За цю послугу та за охорону вагончика їй заплатили. Батьківський будинок зруйнувався після смерті батьків ОСОБА_3. Спору з ОСОБА_8 не було до того часу, поки він не став захоплювати землю, на свій розсуд огородив ділянку і на межі посадив дерева. Особисто вона частину дерев викопала, інші ОСОБА_8 викопав сам. Батьківською земельною ділянкою ОСОБА_3 користувалася постійно, випасала там худобу, косила сіно. До виходу на пенсію платила за неї податок.

Як показала свідок ОСОБА_14, рідна сестра позивачки, вона мешкає у селі Вовковин Демидівського району але часто їздить у гості до сестри. Житловий будинок їх батьків був старий і під час бурі у 1984 році практично завалився. Тоді його визнали аварійним і батьки вимушені були перейти жити до позивачки, хоч залишилися прописаними у власному будинку. ОСОБА_3 доглянула їх до смерті і продовжувала користуватися їх земельною ділянкою. Розмови про продаж будинку або землі чи поділ батьківського майна ніколи не було, бо сам будинок уже не існував.

З показань свідка ОСОБА_15 слідує, що їй нічого не відомо про те, щоб ОСОБА_3 продавала батьківський будинок або землю. Свідок знає, що позивачка постійно користувалася батьківською земельною ділянкою.

Свідок ОСОБА_16 показала, що будинок батьків позивачки майже розвалився під час бурі у травні 1984 року. Про те, що ОСОБА_3 кому-то продала ту руїну вона не чула. Сама позивачка їй ніколи не говорила, що вона хоче продати будинок або землю. У 90-тих роках вона побачила на земельній ділянці батьків ОСОБА_3 вагончик. ОСОБА_3 повідомила їй, що того вагончика з її дозволу поставив ОСОБА_8.

Допитана по справі в якості свідка ОСОБА_7 показала, що перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_8, вони вирішили підшукати місце для дачі. У селі Товпижин дізналися, що ОСОБА_3 продає житловий будинок. Вона з чоловіком поїхала до позивачки і домовилася про продаж будинку за 1000 рублів. Куплений будинок був старий і його вирішили знести, а на тому місці збудувати дачу. З ОСОБА_3 ніколи не сварилися, брали у неї молоко. До забудови вирішили посадити сад. Дозвіл на це дала їм сама ОСОБА_3. У 1993 році шлюб з ОСОБА_8 вона розірвала і на тій земельній ділянці ніхто нічого не будував. У сільській раді свідок особисто заплатила позивачці гроші у сумі приблизно 400 рублів. Пізніше остаток домовленої суми заплатив їй ОСОБА_8. При підписанні договору були присутні секретар сільської ради, вона з чоловіком та сином і позивачка. Чому договір не

був зареєстрований зразу, свідок не знає. Про те, що не хватало тоді грошей вона не пам'ятає. Куплений будинок являв собою стару сільську хату. У ньому вони тримали різний інвентар, оскільки жити у ньому не можна було. Садок почали садити у 1991 році. Про встановлення на спірній земельній ділянці вагончика з ОСОБА_3 вона особисто ніколи не домовлялася, оскільки мали намір будувати дачу. Про земельну ділянку з ОСОБА_3 вона взагалі не розмовляла.

Як видно з висновку почеркознавчої експертизи, підписи в рядку №33 напроти прізвища Пекарська ОСОБА_3 в графі "Розписка про одержання нотаріально оформленого документа" на 7 сторінці журналу реєстрації нотаріальних дій виконавчого комітету Вербенської ради народних депутатів Млинівського району за 1991 рік, в графі "Продавець" в договорі купівлі-продажу від 12 червня 1991 року виконані ОСОБА_3 (а.с. 93-97).

З наведеного суд робить наступні висновки. Для укладення договору купівлі-продажу необхідне свідоме волевиявлення учасників правочину спрямоване на реальне настання відповідних юридичних наслідків. Доказів, які б свідчили про намір ОСОБА_3 продати житловий будинок, судом не встановлено, оскільки вона знала, що на час укладення даного правочину, житлового будинку не існувало. Відповідно до умов договору купівлі-продажу житлового будинку, продавець зобов'язаний передати предмет договору покупцю. Ця умова продавцем не могла бути виконана і виконана не була з наведених вище підстав. При посвідченні договору були допущені порушення вимог чинного на той час закону, а саме -підтвердження наявності у продавця неіснуючого майна, яке ніби він хоче продати, зроблено за допомогою неправдивої довідки, що найшло своє підтвердження у судовому засіданні.

Враховуючи викладене, на підставі статей 203, 379, 381, 655, 656 ЦК України, керуючись статтями 10, 60, 212-215 ЦПК України, -

РІШИВ:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним - задовольнити.

Визнати договір купівлі-продажу житлового будинку у селі Товпижин Демидівського району Рівненської області від 12 червня 1991 року, що укладений між ОСОБА_3 (продавцем) та ОСОБА_4 (покупцем) і зареєстрований у книзі реєстрації нотаріальних дій Вербенської сільської ради за 1991 рік за №46 від 14 серпня 1991 року - недійсним.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати у сумі 51 (п'ятдесят одна) гривня.

Рішення може бути оскаржене до судової палати у цивільних справах Рівненського апеляційного суду через Демидівський районний суд шляхом подання протягом десяти днів заяви про апеляційне оскарження чи апеляційної скарги або шляхом подання у двадцятиденний строк після подання заяви про апеляційне оскарження - апеляційної скарги.

Рішення суду набирає законної сили, якщо протягом десяти днів з дня його проголошення не було подано заяву про апеляційне оскарження чи апеляційної скарги або протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження не подано апеляційної скарги, а також з моменту проголошення ухвали апеляційного суду про відмову у задоволенні апеляційної скарги.