РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

__________________________________________________________________

Справа №: 22-ц/191/74/14Головуючий суду першої інстанції:Лісовська В.В.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Притуленко О. В.

"12" лютого 2014 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в м. Феодосії у складі:

головуючого - суддіПритуленко О.В.,

суддівЛоманової Л.О., Кустової І.В.,

при секретаріМартиненко М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Феодосія цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання договору оренди недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Судацького міського суду АР Крим від 12 листопада 2013 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У червні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_7, в якому просив суд визнати договір оренди домоволодіння АДРЕСА_1, укладений між сторонами 01 серпня 2010 року, розірваним в односторонньому порядку з 28 серпня 2012 року за його ініціативою.

У жовтні 2013 року позивач змінив позовні вимоги та просив суд визнати недійсним вказаний договір.

У позові зазначено, що йому на праві власності належить домоволодіння АДРЕСА_1. 01 серпня 2010 року ним та відповідачем був підписаний договір оренди зазначеного домоволодіння, строк дії якого був визначений до 30 вересня 2012 року.

Посилаючись на те, що сума орендної плати в договорі визначена не була, акт передання відповідачу майна не складався, при укладенні договору він діяв як суб'єкт господарської діяльності - фізична особа-підприємець, просив визнати недійсним вказаний договір на підставі ч.1 і 3 ст.215, ч.2 ст.640 ЦК України.

У листопаді 2013 року ОСОБА_6 подав доповнення до позовної заяви, в яких зазначив, що вказаний договір по своєму змісту і природі є договором про надання послуг, тому до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу України щодо найму (оренди).

Рішенням Судацького міського суду АР Крим від 12 листопада 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

ОСОБА_6 оскаржив вказане рішення суду в апеляційному порядку; посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати і ухвалити нове рішення за цим позовом.

В апеляційній скарзі зазначено, що суд безпідставно відмовив в задоволенні позову за пропуском позовної давності, оскільки він вчасно звернувся до суду за захистом порушених прав. Апелянт посилається на те, що зміст його вимог фактично зводиться до усунення перешкод у здійсненні ним права користування і розпорядження належним йому домоволодінням, чому перешкоджає вказаний договір, який є підставою перебування відповідача в його домоволодінні.

Крім того, у скарзі зазначено, що суд неправильно визначив правову природу спірних правовідносин.

Представник відповідача - ОСОБА_8 подала заперечення на скаргу, вважає доводи апелянта необґрунтованими, просить апеляційну скаргу відхилити.

Сторони та їх представники в судове засідання повторно не з'явились.

ОСОБА_6 та його представник подали заяви про відкладення розгляду справи в зв'язку із зайнятістю представника в іншій справі.

Клопотання про відкладення розгляду справи залишені без задоволення в зв'язку з тим, що в обґрунтування поважності неявки заявниками не надано відповідних доказів.

Судом апеляційної інстанції справа розглянута за відсутності сторін на підставі ч.2 ст.305 ЦПК України.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскарженого рішення в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Але зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає.

Судом встановлено, що на підставі договору купівлі - продажу від 12 лютого 1997 року ОСОБА_6 на праві власності належить жилий будинок, що розташований по АДРЕСА_1. 01.08.2010 року між позивачем та відповідачем був укладений договір, за умовами якого ОСОБА_7 прийняв на себе обов'язок орендувати зазначене домоволодіння позивача та виконувати роботи з приймання відпочиваючих зі сплатою коштів за користування майном за домовленістю. Строк дії договору встановлювався з 01 серпня 2010 року по 31 грудня 2010 року і був продовжений по 30 вересня 2012 року.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, виходив із того, що між сторонами фактично був укладений договір оренди, строк дії якого на час розгляду справи сплив, і предмет спору не існує, оскільки ОСОБА_7 не займає приміщення позивача. ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом про визнання вказаного договору з пропуском строку загальної позовної давності, поважних причин пропуску цього строку не навів, отже, відсутні підстави для задоволення його вимог через сплив трирічного строку позовної давності.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна, оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального права та вимог процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору.

За змістом ст.ст. 256, 257 ЦК України до всіх вимог цивільно-правового характеру застосовується строк позовної давності. Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Ухвалюючи рішення, суд не звернув увагу на те, що сплив позовної давності, є наслідком відмови в позові, якщо він обґрунтований. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Проте, такого висновку суду оскаржене рішення не містить.

Оскаржуючи рішення, апелянт не погоджується з висновком про пропуск ним позовної давності.

Вказаний довід є обґрунтованим, оскільки, як слідує з матеріалів справи, спірний договір був укладений 01 серпня 2010 року, а питання про визнання його недійсним порушено 04 червня 2013 року, тобто в межах строку встановленого законом для захисту порушених прав.

За таких обставин рішення суду не може бути залишено у силі і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові з наступних підстав.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Із уточненої позовної заяви ОСОБА_6 (а.с.104) вбачається, що він просив визнати оспорюваний правочин недійсним, посилаючись на ст. ст. 203, 215, 640, 795 ЦК України. При цьому, зокрема, зазначав про те, що оспорюваний правочин вчинений без дотримання вимог закону щодо передачі майна - оформлення з цього приводу відповідного документа.

Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину. Згідно вказаної норми закону правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно із ч. 2 ст. 16 ч. 1 ст. 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Як встановлено, 01 серпня 2010 року між позивачем та відповідачем у простий письмовій формі був укладений договір, за умовами якого ОСОБА_7 прийняв на себе обов'язок орендувати належне позивачу домоволодіння та виконувати роботи з приймання відпочиваючих відповідно до патенту від 01.01.2010 р. № 957488.

Зміст вказаного договору свідчить про те, що фактично між сторонами був укладений договір оренди житла з визначенням цільового використання відповідачем вказаного об'єкту оренди - для приймання відпочиваючих.

Наявність орендних відносин між сторонами також вбачається з судових рішень, ухвалених за позовами ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, повернення орендованого майна, розірвання договору оренди, визнання договору недійсним (рішення Судацького міського суду від 04 вересня 2012 року, 15 листопада 2012 року, 20 березня 2013 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосія від 06 листопада 2012 року, 14 травня 2013 року, 19 березня 2013 року, 28 травня 2013 року).

Незважаючи на те, що згідно доповнення до позовної заяви від 05.11.2013 року (а.с.140-141) ОСОБА_6 зазначив, що за вказаним договором він нічого не передавав відповідачу, зміст вищеперелічених рішень свідчить про те, орендоване майно фактично було передано позивачем відповідачу.

Разом з тим, встановлено, що передача орендованого майна не оформлювалась відповідним документом (актом).

На думку апелянта, порушення приписів ч.1 ст.795 ЦК України щодо оформлення відповідним документом передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди, є підставою для визнання договору недійсним.

Проте, з таким доводом погодитися не можна, оскільки відповідно до ч.2 ст.640 ЦК України договір є укладеним з моменту передання відповідного майна, і закон не передбачає правових наслідків у вигляді визнання договору недійсним з тих підстав, що сторонами не був складений відповідний документ про передачу.

Не може бути визнаним недійсним договір і з підстав не визначення у договорі конкретного розміру орендної плати , яка згідно пунктів 1 і 4 повинна була визначаться за домовленістю.

Відповідно до змісту ч.1 ст.762 ЦК України плата за користування майном є однією з умов договору найму (оренди). І ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін ( ч.1 ст.632 ЦК України). Разом з тим, якщо конкретний розмір плати або ціна у договорі не встановлені, вони визначаються в порядку, встановленому правилами ч.1 ст.762, ч.4 ст.632 ЦК України.

Виходячи з того, що норми цивільного законодавства не встановлюють недійсність договору внаслідок невстановлення сторонами договору конкретного розміру плати за користування майном, доводи ОСОБА_6 про недійсність договору не можна визнати обґрунтованими.

Не впливає на дійсність договору і посилання апелянта на те, що при укладенні договору він діяв як суб'єкт господарської діяльності - фізична особа-підприємець, про що не вказано у договорі.

Слід також зазначити, що згідно ч.3 ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст.57-60 ЦПК України.

Зазначаючи у позові про порушення своїх прав вказаним договором, позивач, разом з тим, не навів відповідних доказів цьому.

З урахуванням викладеного, договір від 01 серпня 2010 року не може бути визнаний недійсним з підстав, зазначених позивачем. Отже, відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_6

На підставі наведеного, керуючись ст.303, п.2 ч.1 ст.307, п.4 ч.1 ст.309, ст.ст. 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим у м. Феодосії

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Судацького міського суду АР Крим від 12 листопада 2013 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання договору оренди недійсним, з інших підстав.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Судді:

Притуленко О.В. Ломанова Л.О. Кустова І.В.