ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  РІВНЕНСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

33001, м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

 "19" грудня 2006 р.                                                                  Справа №  2/289

Господарський суд Рівненської області у складі судді  Савченка Г. І. при секретарі судового засідання  Маслову К.Г.   розглянув справу

за позовом        Державної податкової інспекції в м. Рівне

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Перлаф"

до відповідача Приватного підприємства "Траффік"

про                      визнання недійсним договору купівлі-продажу

Представники: від позивача        –інспектор Прищепа О.С.;

від відповідача-1– директор Петрук В.М.;   

 від відповідача-2– Чучалін В.І.   

Статті 27, 29, 49, 51, 127 Кодексу адміністративного судочинства України роз’яснені.

ВСТАНОВИВ: Позивач –Державна податкова інспекції в м. Рівне просить визнати недійсним на підставі ст.ст. 207, 208 Господарського кодексу України господарські зобов’язання між Товариством з обмеженою відповідальністю “Перлаф” та Приватним підприємством “Траффік”, що виникло на підставі договору купівлі-продажу агрегату підігріву газу на загальну суму 198 тис. грн., застосувати до відповідачів правові наслідки, передбачені ст. 208 Господарського кодексу України.

Свої вимоги позивач обгрунтовує тим, що під час проведення позапланової перевірки з питань правильності проведення правильного порядку відшкодування податку на додану вартість ПП “Траффік” за березень 2004 року було встановлено факт здійснення господарських відносин між ПП “Траффік” та ТзОВ “Перлаф”. Дані правовідносини виникли на підставі договору купівлі–продажу агрегату підігріву газу в березні 2004 року. На підставі даного договору відповідачами було виконано господарські зобов’язання на загальну суму 198.000,00 грн., в тому числі 33.000,00 грн.

З метою підтвердження заявлених ПП “Траффік” сум ПДВ до відшкодування було прийнято рішення провести позапланову перевірку ТзОВ “Перлаф”. Перевірку здійснити не вдалося. Підприємство за юридичною адресою не знаходиться. Матеріали передано для проведення заходів щодо фактичного місцезнаходження ТзОВ “Перлаф”.

Крім того, було виявлено, що стосовно керівника ТзОВ “Перлаф” Журомського Дмитра Геннадійовича 24 березня 2004 року винесено вирок , яким його визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 212 та ч. 2 ст. 366 КК України.

Згідно ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), можу бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Стаття 208 ГК України зазначає, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним, як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін –у разі виконання зобов’язання обом сторонам –в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належно з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін, усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Статтями 2, 4, 9 Закону України “Про систему оподаткування” передбачений обов’язок платників податків сплачувати податків та зборів до бюджетів та державних цільових фондів у порядку та на умовах, що визначаються законами про оподаткування.

Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”, що до угод, укладених з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, зокрема належать угоди, спрямовані на приховування фізичними та юридичними особами доходів від оподаткування.

П. 11 ст. 10 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” передбачено, що державні податкові інспекції подають до судів позови до підприємств про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних за  такими угодами.

Позивач вважає, що договір купівлі-продажу агрегату підігріву газу між ПП “Траффік”  та  ТзОВ “Перлаф” виконані господарські зобов’язання на загальну суму 198.000,00 грн. є такими, що укладені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

В судовому засіданні представник позивача заявив клопотання про витребування у відповідача договору купівлі-продажу агрегату підігріву газу, накладної на його відпуск.

Клопотання судом відхилене, оскільки до матеріалів справи долучені надані представником ПП “Траффік” копія податкової декларації з податку на додану вартість за березень 2004 року з запереченнями на позов, надані копії накладної № 22 від 29.03.2004 р. про відпуск агрегату, рахунок №22 від цієї ж дати, податкова накладна від 29.03.2004 р.

Відповідачі позов заперечують, посилаючись на те, що не вбачається законних підстав для визнання недійсними господарських зобов’язань.

Давши оцінку поясненням сторін, доказам у справі, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню із наступних підстав.

Посилання позивача у позовній заяві, як на встановлений факт ухилення від сплати податків підприємством “Перлаф”, не доведено жодним документом. Перевірка підприємства “Перлаф” у 2004-2006 роках, щодо дотримання податкового законодавства не проводилася, а отже позивачем не доведено порушення податкового законодавства з боку підприємства “Перлаф”. Відсутні докази відсутності ТзОВ “Перлаф” за юридичною адресою у 2004 році, коли відбувалися господарські взаємовідносини сторін по спірних договорах.

На адресу ПП “Траффік” продавцем товару ТзОВ “Перлаф” було надано рахунок № 22 від 29 березня 2004 року на суму 198.000,00 грн. за товар, що поставлявся –ПТПГ-30 (агрегат підігріву газу). Врахований рахунок було підписано директором ТзОВ “Перлаф” Петруком В.М. По накладній № 22 від 29 березня 2004 року ПП “Траффік” отримало ПТПГ-30 від ТзОВ “Перлаф”. Одночасно, ТзОВ “Перлаф” надало податкову накладну № 28 від 29.03.2004 р. на адресу ПП “Траффік”, підписану директором Петруком В.М. Позивачем в якості доказу було надано довідку № 000889 про включення до ЄДРПОУ ТзОВ “Перлаф”. Як свідчить надана довідка від 08.05.2003 р., керівником ТзОВ “Перлаф” був Петрук Віталій Миколайович. За таких обставин посилання позивача на існуючий вирок Рівненського міського суду від 24.03.2004 р. по відношенню до бувшого директора ТзОВ “Перлаф” Журомського Дмитра Геннадійовича, який скоїв злочин в 2002 році за ч. 2 ст. 212 КК України, як на підставу своїх вимог не містить в собі причинного зв’язку із скоєним злочином та господарськими зобов’язаннями відповідачів в березні 2004 року. Крім того, позивачем в якості доказу своїх вимог надано акт від 14.05.2004 р. позапланової перевірки з питань правильності встановленого порядку відшкодування ПДВ за березень 2004 року ПП “Траффік”. На сторінці 14 названого акту відображено, що “для підтвердження ПДВ в сумі 33.000,00 грн., віднесеного до складу податкового кредиту ПП “Траффік” в березні 2004 року проведено зустрічну перевірку. Загальна сума податкового кредиту складає 33.278,00 грн. по даних підприємства (розділ ІІ, рядок 17, колонка “б”), що відповідає даним перевірки”. Тобто, по-перше, позивач стверджує, що було проведено зустрічну перевірку ТзОВ “Перлаф”, а по-друге, встановлює дані декларації з ПДВ, надані ПП “Траффік” даним перевірки.

Посилання позивача на підстави, викладені у позовній заяві для застосування ст. 207 ГК України не є обгрунтованими та такими, що грунтуються на діючому господарському, а тим більше цивільному законодавстві України. Не вбачається з наданих документів та самої позовної заяви яким чином і в якому розмірі державі завдано збитків, не доведено причинного зв’язку з викладеними у позові порушеннями з боку відповідачів і можливими збитками державі. Не доведено позивачем і умислу у сторін на досягнення мети, що суперечить інтересам держави і суспільства. З точки зору цивільного права усі учасники цивільних правовідносин є добросовісними і їх вина визнається тільки при умові порушення будь-ким з них цивільно-правових обов’язків. При цьому, з позовної заяви та доданих документів не вбачається, що сторони причиняли збитки державі і в них був умисел на досягнення мети, що суперечить інтересам держави і суспільства, при укладенні правочинів. Вина є умовою цивільно-правової відповідальності для суб’єктів підприємницької діяльності. Вона міститься у відношенні їх органів або посадових осіб до своєї протиправної поведінки. Умисел, як одна з форм вини, передбачає, що порушник розумів неправомірність своїх вчинків, передбачав їх несприятливі наслідки, бажав або свідомо допускав настання несприятливих наслідків. З позову не передбачається намірів сторін при укладенні угод перекрутити бухгалтерську звітність з метою ухилення від сплати податків, що особи, які здійснювали угоди свідомо  направляли свої дії на несприятливі наслідки, або свідомо передбачали настання таких наслідків. Дані правоохоронних органів, що мають право, передбачене діючим законодавством, розслідування та встановлення умислу при укладанні угод, господарському суду позивачем не надано, так само, як і документів, які б свідчили про доведеність злочину, передбаченого ст. 212 Кримінального кодексу України,– ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів відносно посадових осіб відповідачів. Юридична особа бере на себе цивільні права та обов’язки через свої органи. Органи юридичної особи –це призначені або обрані посадові особи. Наявність прямого умислу та мети на ухилення від сплати податків може бути встановлена виключно у фізичних осіб. Фізична особа визнається винною виключно судом.

Необхідними умовами для визнання недійсними господарських зобов’язань відповідно до статті 207 Господарського кодексу України є невідповідність такого зобов’язання вимогам закону або вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських зобов’язань, що підпадають під ознаки статей 207, 208 ГК України (тотожне ст. 49 Цивільного кодексу УРСР), належать, зокрема, зобов’язання, спрямовані на незаконне відчуження на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу –землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України, розділ ІІ Закону України “Про власність”, на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями і громадянами, які набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні),–шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян. Позивач не встановлює , яке сума господарське зобов’язання слід визнати недійсним, а фактично просить суд визнати недійсним договір, укладений між сторонами по справі, що не відповідає вимогам ст. 207 ГК України. У відповідності до ст. 173 ГК України господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ст. 174 ГК України, у відповідності до якого один суб’єкт зобов’язаний вчинити певну дію господарського характеру на користь іншого суб’єкта. В даному випадку видом господарських зобов’язань слід вважати господарську операцію по купівлю-продажу майна як майново-господарські зобов’язання. В свою чергу, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин і регулюються Цивільним кодексом України.

Позивач не довів, у чому конкретно полягала мета, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину у формі умислу, оскільки необхідними умовами для визнання недійсним господарського зобов’язання, відповідно до ст.ст. 207, 208 Господарського кодексу України, є укладання господарського зобов’язання з такою метою та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

Керуючись статтями 94, 158 ч. 1, 160, 163 Кодексу адміністративного судочинства України, господарський суд, ст.ст. 174, 207 Господарського кодексу України,–

ПОСТАНОВИВ:

1.          В позові відмовити.

2.          Сторона, яка не погоджується з постановою, має право на апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі, відповідно до ст. 160 КАС України –згідно складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

     Суддя                                                           

Постанова складена в повному обсязі і  підписана суддею “____” грудня  2006 року.