АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
Справа № 22-ц/796/ 1477 /2014 Головуючий у 1-ій інстанції - ГребенюкВ.В.
Доповідач - Поливач Л.Д.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 січня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого: Поливач Л.Д.
суддів: Головачова Я.В., Невідомої Т.О.
при секретарі Охневській Т.В.
за участю осіб: позивача ОСОБА_2
представника позивача ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжята
за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання права приватної власності;
за апеляційною скаргою ОСОБА_2
на рішення Подільського районного суду м.Києва від 21 жовтня2013 року
в с т а н о в и л а:
Рішенням Подільського районного суду м.Києва від 21.10.2013 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя залишено без задоволення. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання права приватної власностівідмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду, в частині відмови йому у задоволенні позову скасувати та ухвалити, в цій частині, нове рішення про задоволення його позовних вимог. Посилається на незаконність та необґрунтованість ухваленого рішення, неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апелянт зазначає, що суд першої інстанції вирішив справу на підставі норм матеріального права, які не підлягали застосуванню до даних правовідносин. Суд повинен був визначити правовий статус спірного майна у відповідності до вимог ст.22 КпШС України, а не на підставі норм ст. 57 СК України. Неправомірним є також висновок суду про те, що спірна квартира є власністю відповідачки ОСОБА_5 та про те, що квартира не являється об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Крім того, відповідачкою не було надано до суду першої інстанції жодного доказу, який би свідчив про те, що до укладення шлюбу вона володіла будь-якою квартирою, в тому числі й тою, про яку вона зазначає.
В суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_3 підтримали апеляційну скаргу в повному обсязі, посилаючись на доводи, викладені в ній. Представник відповідача ОСОБА_4 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість ухваленого судом рішення. Відповідачка ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Неявка відповідачки в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку про можливість розгляду справи за її відсутності.
Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 13.03.2003 року було укладено договір купівлі - продажу квартири, за яким ОСОБА_6 таОСОБА_2 продали ОСОБА_5 належну їм на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом в рівних долях на праві власності квартиру АДРЕСА_2. Продаж вчинено за 39 300грн., які продавці отримали повністю від покупця до підписання даногодоговору. Укладення договору купівлі-продажу квартири було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 та зареєстровано у реєстрі за № 455 (а.с.61 -62).
На момент придбання ОСОБА_5 зазначеної квартири вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який виступав продавцем Ѕ частки квартири за вказаним вище договором купівлі - продажу. ОСОБА_6 є братом ОСОБА_2
Рішенням Подільського районного суду м.Києва від 16.07.2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 було розірвано.
Відповідно до довідки вих. № 11 від 26.03.2013 року приватнимнотаріусом ОСОБА_7 12.03.2003 року, посвідчено договір купівлі-продажу квартири за АДРЕСА_1 за реєстраційним № 452. «Продавцем» в даному договорі є громадянка ОСОБА_5, а «Покупець» ОСОБА_8. Відчужувана за договором квартира належна ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого товарною біржею «Українською біржею «Десятина» в м.Києві від 03.02.1998 року за реєстраційним № 673-А/213 та зареєстрованого в Київському бюро технічної інвентаризації 10.02.1998 року за № 6068. На момент придбання вищезазначеної квартири, а саме 03.02.1998 року,ОСОБА_5 в шлюбі не перебувала і набувала квартиру особисто без участі чоловіка, про що є заява громадянки ОСОБА_5 Продаж квартири з договором було вчинено за суму 72 600 грн. (а.с.68).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірна квартира під номером 75, що знаходиться в м.Києві по проспекту Радянської України в будинку під номером 22, була придбана 13.03.2003 року ОСОБА_5 під час перебування її у шлюбі з позивачем, але за її власні кошти, отримані від продажу напередодні - 12.03.2003 року, її особистого(роздільного) майна - АДРЕСА_1, придбаної до шлюбу виходячи з наступного.
В судовому засіданні і позивачем ОСОБА_2, і відповідачкою ОСОБА_5 і свідком позивача ОСОБА_6 було однозначно підтверджено, що зазначений договір купівлі продажу квартири від 13.03.2003 року є укладеним, оскільки сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, що застережень до даного договору сторони не висловлювали і жодних претензій до нотаріуса, з приводу оформлення даного договору та письмового викладення його умов, - не мають.
Надаючи пояснення у даній справі, і позивач, і відповідачка, і свідок ОСОБА_6 (брат позивача і колишний співвласник спірної квартири, сторона за договором купівлі-продажу квартири від 13.03.2003 року ) підтвердили суду наступне:
що рішення продати квартиру будо прийнято позивачем і його братом свідомо,
що з метою здійснення продажу цієї квартири позивач замовив в Київському міському БТІ довідку-характеристику з метою продажу усієї спірної квартири, а не 1/2 частини, що належала його брату,
що до придбання цієї квартири відповідачкою це майно виставлялося на продаж, але через зависоку ціну і її незадовільний стан, не знайшлося іншого покупця, окрім ОСОБА_5, готового придбати її,
-що договір купівлі-продажу квартири від 13.03.2003 року укладався належним чином за свідомим рішенням позивача і його брата, і є реальним, оскільки продавці отримали реальну плату до підписання цього договору (див. п. З Договору),
-що і позивач, і його брат були свідомі того, що внаслідок відчуження ними цього майна, право власності на квартиру набула відповідачка - ОСОБА_5 Цей факт не може бути прихованим, з огляду на відкритість і доступність для позивача і його брата тексту договору купівлі-продажу квартири від 13.03.2003р.
Встановивши ці обставини, судом було ухвалено справедливе, законне та обґрунтоване судове рішення на основі повно і всебічно з 'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.
Сам текст мотивувальної частини рішення суду засвідчує, що дане судове рішення містить вичерпне обгрунтування висновків суду, які відповідають встановленим, на підставі достовірних, належних та допустимих доказів, обставинам, що мають значення для вирішення справи.
Щодо доводів ОСОБА_2 про незаконність рішення суду у зв»язку з тим, що «суд першої інстанції вирішив справу на підставі норм матеріального права, які не підлягають застосуванню до даних правовідносин».
Так, апелянт наполягає на тому, що при вирішенні даного спору, суд мав застосовувати норми КпШС України, а не положення нині чинного СК України.
Текст оспорюваного апелянтом судового рішення свідчить про те, що судом першоїінстанції для вирішення спору у даній справі було застосовано як норми КпШС України, так і норми нині чинного СК України.
Між тим, ОСОБА_2 звернувся до суду з вимогою до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя у 2012 році і вимагав поділити спільне майно, набуте з відповідачкою під час шлюбу на підставі нині чинного СК України.
Оскільки розгляд питання про поділ спільного майна подружжя відбувався у період дії саме СК України, а КпШС України, відповідно до п.1 ч.2 Прикінцевих положень СК України, втратив чинність 01.01.2004 року, судом було правомірно вирішено це питання, на підставі нині діючого законодавства, але з урахуванням положень ст.24 Кодексу про Шлюб та Сім»ю України, як то безпосередньо зазначено в абзаці 4 стор.5 та в останньому абзаці стор. 6 мотивувальної частини судового рішення від 21.10.2013 року.
Судом було правильно застосовано норми діючого Цивільного кодексу України при встановленні того факту, що при укладанні договору купівлі-продажу спірної квартири від 13.03.2003 року, сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також - при наданні, на час розгляду спору, оцінці даного правочину з т.з. його відповідності діючому законодавству.
Апелянт мав би рацію, стверджуючи про необхідність застосування норм Цивільного кодексу України, 1963 р.ч., якби судом вирішувалось питання про недійсність цього договору. А оскільки питання недійсності даного договору позивачем не порушувалось - навпаки, ОСОБА_2 посилався на цей правочин як на підставу набуття спірного майна у спільну сумісну власність подружжя - суд вважає, що застосування судом норм діючого цивільного законодавства при оцінці даного договору на предмет його дійсності на час розгляду спору в суді засвідчує відповідність даного судового рішення вимогам, передбаченим ч.2. ст.213 ЦПК України.
За таких обставин, судом було виконано всі вимоги цивільного судочинства, відповідно до статті2 ЦПК України,та вирішено справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, як то передбачено ст. 8 ЦПК України, п.2 Постанови Пленуму ВСУ від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі».
Доводи ОСОБА_2 про, начебто, неправомірне, визначення судом режиму особистої (роздільної) власності ОСОБА_5 відносно квартири АДРЕСА_2, не відповідають дійсності і спростовується текстом оскаржуваного ним судового рішення.
Так, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира не є об»єктом спільної сумісної власності подружжя і ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 застосувавши як норми КпШС України, так і норми нині чинного СК України.
Звертаючись до суду з зустрічним позовом, ОСОБА_5, посилаючись на норми як нині чинного законодавства - п.3) ч.І ст. 57 СК України, так і ст.24 КпШС України, що діяв на час придбання спірного майна, наголошувала, що спірна квартира АДРЕСА_2 не є об»єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки була придбана нею, хоч і в період шлюбу (13.03.2003 року), але за її особисті грошові кошти, отримані 12.03.2003 року від продажу її роздільного (особистого) майна - квартири АДРЕСА_1, - набутого до реєстрації шлюбу з відповідачем.
Для виникнення права спільної сумісної власності подружжя недостатньо, щоб майно було набуте за час зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб дружина і чоловік спільно проживали і вели спільне господарство,тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. А під такою працею треба розуміти будь-яку корисну працю, яка незалежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна подружжя.
Необхідність спільної праці дружини та чоловіка для виникнення права спільної сумісної власності та спільного майна подружжя випливає із зіставлення ст.22 КпШС України зі ст.24 КпШС України, п. 3 ч. 1 частин 3, 4 і 6 ст. 57 СК. У зазначених правових нормах законодавцем встановлені випадки за яких майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині й чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності. Законодавець пояснює це тим, щоу цих випадках майно набувається не в результаті спільної праці подружжя.
Дійсно, і у КпШС, і у СК України встановлено, що не є перешкодою для набуття права спільної сумісної власності та обставина, що один із подружжя з поважної причини не мав самостійного заробітку (доходу). Праця вдома, пов'язана з веденням домашнього господарства, вихованням дитини, доглядом за непрацездатним членом сім'ї є дуже відповідальною і не менш важливою, ніж праця на виробництві.
Однак у даному випадку має місце виключення з загального паравила: спірна квартира придбавалася не за спільні кошти, зароблені в результаті спільного ведення господарства,а тому це майно є роздільним, особистим майном ОСОБА_5
Поняття «роздільна власність подружжя» (ст. 24 КпШС України) та поняття «особиста приватна власність дружини,чоловіка » (ст. 57 СК України) за своєю суттю є тотожними. Не викликає сумнівів, що роздільне майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності, але для того, щоб підкреслити відмінність цього майна від спільного майна подружжя нерідко використовується поняття «особиста власність», «роздільна власність подружжя».
У статті 24 Кодексу про шлюб та сім'ю України одночасно з терміном «власність кожного з подружжя» вживалися терміни «роздільне майно подружжя», «роздільне майно кожного з подружжя». Для позначення ж даного майна в Сімейному кодексі України вводиться нова правова категорія - «особиста приватна власність дружини та чоловіка». Тобто, обидва ці поняття є парними і пов'язаними і між собою.
Положеннями як КпШС України, так і СК України встановлено, що не будь-яке майно, набуте за час шлюбу, можна вважати таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. До складу такого майна не включається роздільне майно, майно, що є особистою, приватною власністю дружини, чоловіка. Тому поняття «майно, набуте за час шлюбу» вужче за його буквальне тлумачення.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 КпШС України роздільним майном та відповідно п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, яке кожен з подружжя отримав в дар, в порядку спадкування а також майно, набуте до шлюбу. Це правило є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства.
Реєстрація шлюбу не змінює правового режиму майна, яке було набуто кожним і з подружжя раніше. На це майно непоширюються вимоги щодо необхідність взаємного узгодження певних дій щодо здійснення правомочностей власника: майно, яке було набуте кожним і з подружжя до шлюбу, зберігає режим роздільності незалежно від тривалості шлюбу, навіть як що цим майном користувався не тільки власник, а й інший з подружжя.
Отже, чоловік або дружина, навіть, продаючи особисте (роздільне) майно, отримує власні особисті грошові кошти, на які, також, не розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя, і може розпоряджатися ними самостійно. Саме тому логічним є остаточне визначення у п.3 ч.1 ст. 57 СК України, що особистою власністю дружини, чоловіка є речі, придбані нею, ним за кошти, які належали їй, йому особисто.
Таким чином, якщо один із подружжя під час шлюбу набуває певне майно за рахунок особистих коштів, то таке майно не може визнаватися спільним майном подружжя- у цьому випадку об'єкт роздільної власності подружжя лише змінює свою форму, тому що кошти, за рахунок яких майно було набуто, і сама річ мають однаковий правовий режим - режим роздільності.
Це правило застосовувалось, також, при вирішенні спору про поділ майна подружжя за часів чинності КпШС України, оскільки вважалося , що для виникнення права спільної сумісної власності та спільного майна подружжя були необхідні дві умови: 1) набуття майна у період шлюбу; 2) набуття майна в результаті спільної праці подружжя.
Зокрема, у третьому абзаці п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12.06.1998р., встановлювалось, що якщо хтось з подружжя зробив вклади у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до вступу в шлюб, чи було одержане ним за час шлюбу в дарунок, у порядку спадкування, придбано за кошти, що належали иій особі до шлюбу. або іншого роздільного майна, ці вклади (у тому числі вартість майна до визнання його спільною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватись при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності.
Тому суд правомірно, посилаючись як на положення ст.24 КпШС України у мотивувальній частині судового рішення, так і на вимоги нині чинного законодавства - ст. 57 СК України, дійшов висновку про те, що спірну квартиру АДРЕСА_2 було придбано ОСОБА_5 за рахунок виручених коштів від продажу майна, що належало їй до шлюбу, а тому це майно не є об»єктом спільної сумісної власності подружжя, що виключає можливість її поділу та визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину спірної квартири.
Щодо доводів апеляційної скарги про необґрунтованість рішення суду, який , на думку апелянта, «без будь-яких правових підстав зробив висновки про те, що спірна квартира є власністю Відповідачки та не являється об»єктом права спільної сумісної власності».
Так, ОСОБА_2 стверджує що «суд першої інстанції не мав права робити такі висновки, оскільки в матеріалах справи не міститься жодного доказу того, що Відповідачкою було здійснено продаж особистої квартири та ..., що спірна квартира придбавалась відповідачкою саме за кошти, які вона виручила від продажу її особистої квартири».
Однак наведені ОСОБА_2 доводи не відповідають дійсності та спростовуються письмовими доказами, показами свідка ОСОБА_6
У матеріалах справи, дійсно, не міститьсякопії договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, яку ОСОБА_5 придбала до шлюбу з позивачем. Як пояснювала суду представник ОСОБА_5, відповідні договори були втрачені відповідачкою при переїзді.
За діючою практикою, у разі втрати нотаріально-посвідченого правоустановчого договору, нотаріус відмовляє у видачі копії (дублікату) такого договору невласнику майна, задля недопущення зловживань.
Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, за відповідним зверненнями відповідачки, було надано довідку № 14 від 22.08.2012 року та уточнюючу довідку №11 від 26.03. 2013 року, якими підтверджено і факт набуття ОСОБА_5 права власності на кв. АДРЕСА_1 до шлюбу з позивачем, згідно договору купівлі - продажу від 03.02.1998 р., і факт продажу неюцієї квартири 12.03.2013р., тобто напередодні - придбання спірної квартири (а.с. 67,68).
Оригінал довідки було долучено судом апеляційної інстанції до матеріалів справи (а.с. 15 т.2).
Зміст даних довідок однозначно підтверджує той факт, що відповідачка до укладення шлюбу з позивачем (11.07.1998 року) володіла на праві власності квартирою АДРЕСА_1, яку придбала 03.02.1998 року. Продаж же цієї квартири було вчинено ОСОБА_5 12.03.2013 року за 72 600 грн.
Вірним є висновок суду першої інстанції про те, що кошти отримані від продажу особистої квартири ОСОБА_5 - 72600 грн. було витрачено нею на придбання, наступного дня - 13.03.2003р., квартири АДРЕСА_2 за 39300 грн. Тобто, отриманих ОСОБА_5 коштів від продажу власної квартири вистачало на придбання нею ( за власні кошти) спірної квартири. А тому, зазначена квартира не є спільною сумісною власністю подружжя і вона не підлягає поділу між ними.
Отже, твердження апелянта про незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, на думку суду є необґрунтованими, а обставини, на які він посилається - недоведеними та не підтверджені належними та допустимими доказами по справі, оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Справу було розглянуто судом на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних письмових доказів, поданих сторонами.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Керуючись ст.ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст. 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 21жовтня 2013 рокузалишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий:
Судді: